1.9. Архетипи шляху та оберега в українській культурній традиції

У казках багатьох народів світу стрижневим поміж метаморфоз головного героя є його мандрівка "до дикого лісу", подорож "за моря, за гори", "у тридев'яте царство", за межі космічної впорядкованості, до царини невідомого, непередбачуваного, ворожого. Оберегом у таких мандрівках є якесь напутнє слово або предмет-оберег. Предмети-обереги існують і у не казковому житті. Один з найдавніших оберегів – рушник, у якому сама смуга полотна символізує дорогу, долю, захист. Шлюб, народження, проводи у потойбіччя, відбуття когось із близьких у далеку дорогу, зустріч гостей, будування хати, оранка й засівання поля – кожна з цих подій оберігалася рушником.

А коли заходить сонце й на темному небі засяють зорі, підвівши очі, ми бачимо над собою, ніби велетенський рушник, космічний оберіг – "Чумацький шлях". Цей оберег не міфічний, а цілком реальний, бо, орієнтуючись на нього, можна не тільки домандрувати до "тридев'ятого царства", а й (принаймні у межах чималої частини нашої Галактики) повернутися додому. Вельми прикметна й та обставина, що у інших народів назва цього космічного обеоега пов'язана з молоком – за давньогрецьким міфом по небу розлилося молоко богині Гери, якій уві сні було підкладено малюка-Геракла (Геркулеса), але вона, прокинувшись, відштовхнула чужу дитину. Так чвари поміж богами подарували людям той небесний орієнтир, котрий росіяни іменують "Млечний путь", французи – "Voie lactée", німці – "Milchstrasse". Шлях, витворений у

25

небі з молока – хай чужої й норовистої, але – матері, ніби нагадує кожному з нас, що він може повернутися з будь-якої мандрівки неушкодженим або й при гаразді, якщо чутиме голос не тільки "музи далеких мандрів", але голос рідної домівки, землі, свого краю, "материзни". Подорожування – задля зустрічі з Іншим, і вкоріненість у Своє – то дві фундаментальні антропологічні потреби, котрі живлять одна одну, і гармонізація, взаємоузгодження котрих робить світ для людини не тільки цікавішим, але й безпечнішим.

Український шлях, який проходить червоною ниткою крізь народну культуру, не можна уявити без Кобзаря, курганів і козацьких могил. Феномен кобзарства виник тут як ритмічне забарвлення, інтонування шляху-долі, як тихий спів, як Дума, – пише музейний працівник Переяслав-Хмельницього історико-культурного заповідника Валерій Мормель (Українська народна естетика. – К., 1996. – С. 130). Подорожування цим шляхом будить історичну пам'ять і живить надію на краще майбуття.

Не випадково сучасний український письменник та історик культури Валерій Шевчук у своїх спогадах акцентує на тому, що, маючи постійним місцем свого творчого самоствердження Київ, він потребує повсякчас відвідувати "материзну" – Житомир: між цими двома "точками планети" простелилося все його життя. Більше того, провідними спонукою й мотивом своєї творчості він вважає "повернення блудного сина".

Маніфестом постсоціалістичного світовідчування як постійного повернення серед молодшої генерації вітчизняних письменників став роман Юрія Андруховича "Московіада", що його сам автор кваліфікує як "свою невдалу довколосвітню подорож".

Мотив повернення до екзистенційних витоків стає щовідчутнішим у найрізноманітніших колах української людності: після кількох хвиль вимушеної міграції у пошуках землі, політичних свобод тощо їм доводиться самовизначатися, враховуючи доленосний фактор вільної України. А невдовзі перед отриманням державної незалежності тисячі й тисячі людей зазнали трагедії Чорнобильського переселення, коли, здавалося, сама рідна земля зрікається своїх діток, унеможливлюючи умови проживання. Вона немов би відмовляє нам у своїй обереговій функції.

Повернути втрачену прихильність материзни стає на сьогодні доленосним завданням.

* * *

Отже, ритмічна поступальність – то "повертальність ". Дві умови людського самоствердження у світі, дві невід'ємних складових людського щастя. Динамізм – та "щовечірній спокій" узлагдженості з самим собою. Як часто бракує їх сучасній людині. Бути громадянином цілого світу – і мати в ньому прихисток, яким є "рідна хата"...

26

У спогадах одного з нащадків Чорнобильських переселенців сутнісну значущість поєднання цих складових людського щастя схарактеризовано так: "Небо і земля стояли переді мною, а навстріч бігла моя Норинь (річка на Житомирщині. – В.Т.)... Ось уже видно й раківщинську дорогу – стежину, якою ми тьопали в школу і зі школи; раківщинська дорога (Раків – райцентр на Житомирщіні – В.Т.) започаткувала незагоєний слід: перший світанок, перший урок, перший поцілунок неба, вона дала те, що до твоїх рідних Малих Мошок, дві вулиці, що розкинулись птахом – дві вулиці – два крила; раківщинська дорога – справжнє, від якого звільняєшся і несправжнє, до чого прагнеш, духовний космос твого єства, твоєї матері і твоїх родин, які започаткували цю саму дорогу у твоїй душі, це витвір самого себе із одного слова, однієї літери, яку ти усвідомив від своєї першої вчительки; це круча, по якій ти летиш, аби наздогнати найпотаємніше і найсокровенніше, це – вічна таїна ... Звідки я і хто?... І тепер, стоячи під вікнами рідної хати, я збагнув, що хата наша – це той же спокій, любов і простір, з яким єднається людська сутність, душа, оселяючись лише тут, щоб прожити цей малесенький відтинок часу, осяваний промінчиком сонця з-за далекого Океану" (Закусило М. Чорнобильський щоденник // Сучасність, 1994. – №5. – С 36, 139). Хата символізує материзну – острівець дарованої кожному з нас стабільності, яка багато в чому задає "траєкторію" нашого сутнісного самоствердження у будь-якій мандрівці по світу.

З огляду на все щойносказане виглядає цілком умотивованим фундаментальний культурантропологічний висновок про те, що хата – не тільки конструкт моделі світу, глобально поширений серед народів, але й наскрізна вертикаль історії культури, зокрема української.

За особливостями і "відхиленнями" розуміння хати в ту чи іншу епоху можна діагностувати стан суспільства і самопочуття людини. Власне маємо камертон із резонатором – інтер'єром людської душі (Мойсеїв І.К. Храм української культури. – К., 1995. – С. 205).

Від рідної хати, материзни, починаються дороги, які ведуть кожного з нас у "світи". Поверненням до неї завершується житейська мандрівка кожного з нас.

27