17.2. Страждання, хвороба, смерть – на людському шляху чи на його "узбіччі"?

Розглянувши (звісно ж, у неповному обсязі) розмаїття теоретично-антропологічних ремінісценцій, пов'язаних із феноменами страждання та хвороби, ми можемо тільки дивуватися, чому відповідні смислові пласти не дуже охоче стають об'єктом художнього осмислення. Звичайно, мистецтво, як ми вже зазначали у перших главах, виконує передусім антропорятівну функцію. Але ж ставлення людини до страждання, хвороби, нарешті, смерті, також сприяє самозбереженню людини, а особливо – усвідомлення нею власної ідентичності. На цю обставину слушно звертає найсерйознішу увагу сучасний постмодернізм. На думку Жоржа Батая, людське я "отримує доступ до своєї специфічності й повної трансцендентності лишень у формі "я, котре помирає"" (Батай Ж. Жертвоприношения // Комментарии. – M., 1993. – №2. – С. 42).

Радянська філософська доктрина, просякнута колективістським оптимізмом, залишала цей найсуттєвіший момент людської окремішності поза увагою. Лише з 1991 року, коли у Санкт-Петербурзі започаткували філософський альманах "Фігури Танатоса", ця проблематика набуває прав громадянства в антропологічних роздумах. Зрештою, з'явилася узагальнююча праця "Дискурси смерті" з прикметним підзаголовком "Вступ до філософської танатології". Вона відштовхується від версії Жиля Дельоза, згідно з якою смерть – то внутріжиттєва (а не "зовнішня" стосовно життя) подія.

Відомий французький лікар Мішель Саламань наводить такий прикметний приклад переплетення дискурсу смерті" та "дискурсу життя".

315

...Один невиліковний онкологічно хворий після госпіталізації якийсь час приймав догляд і лікування заради зменшення болю. Але мало-помалу, своєю мужицькою, але не позбвленою емоційності мовою, він висловлює увесь жах од вигляду тіла, на яке більше не міг дивитися – на лобок і на статевий орган уражений шкіряними метастазами: на своє зруйноване тіло. Він твердив, що не є більше людиною, що він не бажає, аби на нього дивилися і що єдине його бажання померти. Водночас він хотів, як і раніше, ходити, хотів бути з усіма, все так же розмірковував щодо можливої виписки, щодо своєї домівки, яка чекає його на півночі, щодо сусідів – таких милих людей, про останню відпустку, яку він там провів, коли міг ще сам про себе подбати. Він із нетерпінням чекав на доньку, яка приходила щовечора й приносила йому газету... (Салмань M И до смертного часа // Требования биоэтики. Медицина между надеждой и опасениями: Собр. статей. – К., 1999. – С. 57-58).

У праці "Вступ до танатології" усвідомлення власної смертності (відповідно стражденності й хворобливості) розглядається тут як індикатор людської автентичності. Значущість такого усвідомлення постає не менш важливою, ніж славнозвісне картезіанське cogito (як критерій існування й водночас – його людяності). Невідворотність смерті – найвірогідніше, найнадійніше, але й найутаємниченіше із знань, котре відливається у формах-версіях "одвічної теми" філософії, мистецтва, релігії. "Одвічна тема", проте, не дає одвічних рецептів свого розуміння, рефлексивного структурування.

Якщо упродовж століть смерть осмислювалась у свідомості й культурі як "інше життя", то від Нового часу роздумам про смерть властивий не "очищувальний" катарсіс трагічного переживання, а страх і трепет (С. К'єркего), що придушує волю. Тема смерті випала зі структури орієнтаційних регулятивів життєвих стратегій. Більше того, зацікавленість даною темою почали кваліфікувати як девіантну маргінальність і навіть соціальну патологію (Демичев А. Дискурсы смерти. Введение в философскую тенетологию. – СПб., 1977. – С. 5). Проблему смерті (як і страждань та хвороби) було витіснено у підсвідомість суспільства, підсвідомість культури, підсвідомість індивіда – у те сумнозвісне "антропологічне підпілля", про яке ми вели мову раніш.

Окреслена обставина яскраво змальована, зокрема, в романі О. Солжені-цина "Раковий корпус". Коли один із мешканців онкологічної палати розмірковує про страждання, хвороби, життя й смерть, апелюючи до Льва Толстого, це викликає спротив у іншого ("песимізм!", мовляв) і типове "радянське" зауваження "Хай Островського читає. Буде більше користі". І тут один із пацієнтів не витримує: " – Навіщо заважати людині замислитися? Врешті-решт, до чого зводиться наша філософія життя? – "Ой, яке гарне життя!... Люблю тебе, життя! Життя дароване для щастя!" Що за глибина! Але це може і без нас сказати будь-яка тварина...

...Якщо тут про смерть не поговорити, то де ж про неї поговорити? "Ах. ми житимемо вічно!"

316

...Ми все життя втовкмачуємо людині... ти член колективу! ти член колективу! Але це – поки вона жива. Коли ж настане час помирати – ми відпустимо її з колективу. Член-то вона член, а помирати їй одній. А пухлина сяде на нього, не на весь колектив... Нумо скажіть, чого ви зараз боїтеся найбільше на світі? Померти!!! А про що більш за все боїтеся говорити? Про смерть? Як це назвати?" (Солженицын А. Раковый корпус. – М, 1991.-С. 112).