12.3. "Мерехтливість" посутніх властивостей пересічного індивіда: загроза чи порятунок?

Чи не означає все, сказане раніш, що для людинознавця є надто важливою здатність до поміркованої оцінки чималої кількості наявних на сьогодні поглядів на сутнісні властивості Homo? У передостанній із прижиттєво оприлюднених Р. Музилем глав роману необхідність такої розважливості заявлена на повну силу. Справді, керується людина у своїй життєдіяльності тільки своїми емоціями, робить вона, відчуває, навіть мислить тільки те, до чого її женуть безсвідомі течії потреби та ласкавіший бриз задоволеня, як здається багатьом сьогодні? А може вона керується скоріш все-таки розумом і волею, – як теж здається багатьом? Керується вона переважно певними емоціями, приміром, сексуальними, як здається багатьом сьогодні? Чи все ж вона підлягає передусім не сексуальному началу, а психологічному впливові економічних умов, – як теж здається багатьом?

Таку складну структуру, як Homo, можна розглядати з різних боків, обираючи як стрижень для теоретичної картини то одне, то інше, отримуємо часткові істини. Як тільки одну з подібних часткових істин вважали єдино правильним поясненням, це за себе металося. Хоча, справедливості заради, доводиться визнати, що до цієї часткової істини не можна було прийти, не надавши їй попервах надто великого значення (Цит. пр. – С 383-384).

У зв'язку з цим головний персонаж Р. Музиля відчув навіть доторк до чогось великого. Але цим великим стала глибинна двозначність світу, котра полягає в тім, що він здається простуючим і вперед, і назад, водночас і приголомшує, й окрилює; ...його, світу, історія – то не історія людини визначної, а, вочевидь, історія середньої людини, чия збентежена й двозначна подоба накидає на світ свій відбиток" (Цит. праця. – С. 467-468. – Виокр. моє – В.Т.). Не слід очікувати від світу, аби він був "декоративним парком генія", позаяк "матеріал", з яким історія працює і який знову й знову з неї воскресає, – то середня людина.

246

Нехай цій середній людині історія зобов'язана далебі не своїми злетами, все одно, оглядаючи її в цілому, ми бачимо переплетення геніальності та глу-поти, героїзму та безвілля, мільйонів стимулів та протидій, котрі середня людина отримує звідусіль і роздає на всі боки. І в людині, і в історії перемішані одні й ті самі елементи, тому в будь-якому разі вона є історією середнього рівня.

Більше того, тривала подорож Музилевого героя шляхами Книги Буття невдовзі перед завершенням (розділ 47 з 52 наявних у част. 2) обертається принциповим антропорефлексивним висновком щодо іманентної суперечливості всього, що він побачив: "Своєрідна двозначність життя, яка гасить будь-яке високе прагнення низьким. Вона прив'язує до кожного прогресу якийсь регрес і до кожної сили якусь слабкість; вона нікому не дає права, яке б не відняла у іншого, не залагоджує жодного ускладнення, не вчинивши нового нега-разду, і навіть велич витворює, здається, лишень для того, аби почестями їй належними, обдарувати наступного разу пошлість", так "воістину нероз'ємний і, можливо, глибоко необхідний зв'язок поєднує всі сміливі людські зусилля зі здійсненням їхньої протилежності" (Там само. – С. 464-^65). Заради справедливості скажемо, що усвідомлення окресленої обставини стало для Р. Музиля переломним при переході від написання роману "Душевні смути виховання Терлеса" (авторові було тоді двадцять два роки) – до "Людини без властивостей". У другій "передмові-заповітові" до видання роману 1955 року Р. Музиль визнає, що замолоду подібний підхід до проблем, властивий чи не найбільшою мірою Ф. Достоєвському, і здавався йому "не досить однозначним" (Музиль Р. Малая проза: Избр. произв. В 2-х т. – Т. 2. – М, 1999. – С 441).

Чи не тому, коли такий Homo viator опиняється у ситуації якогось "межового" антропологічного експерменту, він сприймає свій "досвід-межу" без тієї емоційно-інтелектуальної "надривості", яка властива, згадаймо, Ф. Достоєвському, Ф. Ніцше, Л. Шестову, Ж. Батаю та деяким сучасним людинознавцям?

Хоча за своїм змістовним наповненням цей досвід мало чим різниться од "надривного", Р. Музилеві вдається ввести його у більш спокійну, неквапну, на перший погляд навіть одноманітну систему координат буденного людського існування.

Звернемося до двадцятої глави третьої частини твору – назва цієї частини "У тисячолітнє царство (Злочинці)", назва глави "Святі розмови. Мінливе продовження", – де чи не найконцентрованіше відбито авторський погляд на лю-динотворчі можливості "межового досвіду" існування.

Тут ведеться про взаємостосунки головного персонажа роману "Людина без властивостей" із його сестрою. Кожному відомо, що побутові обставини доволі часто відкривають тут перспективу "кризового" або "межового" експерименту.

"Подорож на окраєчок можливого, повз, а то й не завжди повз небезпеки неможливого і неприродного, навіть такого, що відштовхує" – так іменує

247

Р. Музиль шлях, на якому опинилися брат із сестрою. Це – шлях, на якому "в нас рветься якесь звичне сплетення" смисложиттєвих орієнтирів. Шлях, на якому втрачається "множина доцільних, корисних уявлень". Людина нічим на світі не володіє, нічого міцно не тримає і ніщо більше не тримає міцно її (Цит. праця. Кн. 2. – С 101-103). Ситуація, змальована тут, погодьмося, вкрай критична і загрозлива.

Проте коли в подібну ситуацію потрапляє людина, хай і закомплексована, але не всуціль ущербна, перед нею виникає, як мінімум, кілька перспектив.

Перша – саморозчинитися в цій плинності, але не до самовтрати, а до са-мовіднайдення залежно від зміни конкретних ситуацій.

Друга – протидіяти плинності.

Третя – визнати своє повне фіаско, себто деградувати до суцільно ущербної істоти.

Остання можливість навіть не обговорюється братом і сестрою. Чому?

Позаяк питання принципове, нам доведеться повернутися до тридцять дев'ятої глави другої частини роману – глава має вельми прикметну назву "Людина без властивостей складається із властивостей без людини". Наведена назва, до речі, остаточно вияскравлює зміст назви роману загалом.

Виявляється, "безвластивність" сучасної людини пов'язана зі специфічною метаморфозою, котрої зазнали самі людські властивості, коли їх почали субстанціалізувати, надміру виособлювати від цілісності цієї істоти, з одного боку, та від калейдоскопічної мінливості, плинності, багатозначності світу. Внаслідок субстанціалізації "виник світ властивостей – без людини, світ, переживань – без того, хто переживає" (Цит. пр. Кн. 1. – С. 182). Головний же персонаж роману випробовує себе не субстанціалізуючи нічого, випробовує не в якійсь суто метафізичній (теоретичній) площині, а у площині практично-духовній, в якійсь конкретній екзистенційній ситуації, на якійсь конкретній екзистенційній задачі й у своєму ставленні до неї (Там само. – С. 180).

Якщо це – і прагматизм, то, принаймні, надто екзистенційно, смисложит-тєво насичений. Бо ж, наголошує Р. Музиль, уявлення про те, ніби в переживанні найістотніше – переживати, а в ситуації дії – діяти, починає здаватися більшості людей наївним. Як взірець антропологічної поміркованості виглядає той образ людини, про якого нагадує нам письменник. – "Мабуть, є ще люди, котрі живуть зовсім індивідуально, вони кажуть: "вчора ми були у того-то й того-то", або "ми робили сьогодні те-то й те-то" і тішаться цим, не шукаючи за ним ніякого іншого змісту й значення. Вони люблять усе, що торкається до їхніх пальців, і являють собою приватну особу в настільки чистому вигляді, наскільки це можливо; доторкуючись до них, світ стає чистим світом, він світиться, немов веселка після дощу. Можливо, вони дуже щасливі, але ця порода людей зазвичай здається іншим безглуздою, хоча й зовсім ще не з'ясовано, чому" (Там само. – С. 183). Пригадується, як свого часу французький інтелек-

248

туал Гастон Башляр пропонував перевірити деякі наріжні песимістичні постулати філософії екзистенціалізму саме на ось таких людських типах.

З урахуванням окресленої обставини повернемося до обговорення питання про перспективи "межового" експерименту персонажами "Людини без властивостей". Зіставляються, звісно ж, перша та друга з перерахованих нами можливостей.

Отже, не всуціль, а лишень частково ущербна людина опинилася в ситуації втрати будь-яких світоглядових орієнтирів. "Стрілка" її душевного сум'яття увесь час хитається у подібній, здавалося б, безвиході?

Музилевий герой стає на шлях, запропонований свого часу І. Кантом, себто входить у іншу систему координат, в якій "немає, по суті, добра та зла, а є тічьки віра – або сумнів" (Цит. пр. – Кн. 2. – С. 103. – Виокр. моє – В.Т.). Приймаючи якісь настановлення на віру, відчуваєш, як "щось солодке... рознімає промені очей", спрямовані на певний предмет, і той, кому став властивим такий погляд, опиняється у "нескінченно спокійному й всеохоплюючому стані", "все, що в ньому відбувається, примножує його спокійно зростаючий смисл" – так описує головний персонаж можливість виходу з кризової екзистенціальної ситуації. – "Я дивуюся собі, але насправді був короткий час, коли я не знала заздрості, злості, марнославства, жадібності й таке інше; зараз важко в це повірити, але мені здається, що тоді вони разом щезали не тільки із серця, але й зі світу! Тоді не тільки сама не можеш поводитися негідно, але й інші не можуть. Добра людина робить добрим все, чого не торкнеться...", – вторить йому сестра. – "Ні, – уточнює герой, – це зовсім не так. Навпаки, це одне з найдавніших непорозумінь. Добра людина зовсім не робить світ добрим, вона взагалі не чинить на нього ніякого впливу". Запам'ятаємо цю, виокремлену нами особливість справді доброї людини: не втручатися у світ, навіть з мотивів "підпорядкування" його добру. – "Тим не менше, я гадаю, що людині "піднесеній"...ніколи не заступить шлях щось низьке... Так буває", – наполягає сестра. – "...Проте трапляється і протилежне", – заперечує брат. – Справді, хіба у військовиків, що розіп'яли Христа, не було низьких почуттів? Але військовики ті були знаряддям бога! Окрім того, навіть за свідченнями людей екстатичних, існують недобрі почуття. Вони страждають, що виходять зі стану благодаті, від чого їм невимовно тоскно, їм властиві страх, біль, сором і, можливо, навіть ненависть. Тільки коли тихе горіння починається знову, спокутування, злість, страх і біль стають блаженством" (Цит. пр. – С 103-104). Себто – темне, хаотичне, загрозливе підпілля гніздиться, згадаймо сковородинське антропологічне спостереження, у "серцевих печерах" кожного з нас.

Отже, перехід від світоглядової орієнтації, фундованої категорійною опозицією "добо-зло", до тієї, що фундована опозицією "віра-сумнів", сам по собі не розв'язує проблему, особливо сьогодні, коли секуляризація свідомості що-більше провокує її до сумніву. Крайній драматизм окресленої ситуації голо-

249

вний герой відчуває, коли сумарно характеризує сестрі свій символ віри. Символ той усуціль суперечливий.

-Я вірю, що всі вони неправильні.

– За ними мерехтить інший смисл. Вогонь, який повинен би їх переплавити. – Я вірю, що ніщо не є завершеним.

– Я вірю, що ніщо не перебуває в рівновазі, що все хоче піднятися коштом чогось іншого.

– Якщо відняти у нашого життя двозначність, матимемо ставок із коропами, без щуки.

– Я вірю, що відтак мерзенне – то наш добрий геній, котрий нас захищає.

– Я не вірю в те, що зло стримується добром, а це і є мішанина нашої культури.

– Я вірю, – отже, я не вірю.

– Мораль, залишена нам у спадок, така, що нас немов би послали ходити по хисткому канату, котрий протягнуто над прірвою, не давши нам ніякого напучування, окрім "тримайся якнайпряміше й найстійкіше".

Окреслений символ віри, звичайно ж, виразно ніцшеанський, почасти батаєвський і багато в чому суголосий сучасному постмодернізмові, проте є в ньому і виразна своєрідність та непідмінність.

Один із принципів цього символу віри – величезна антропологічна толерантність та довіра щодо Людини.

– Я вірю, каже герой Р. Музиля, що мені можуть тисячу разів довести всіма розхожими доводами, що щось є добрим або прекрасним, і це залишиться для мене байдужим, бо судити я буду тільки за однією ознакою – підіймає мене його близькість, чи опускає" (Цит. пр. – С. 111). Дуже нагадує міркування Й. Бродського щодо "кризи культури" та "кризи етики", чи не так?

Звідси випливає важливий антропорефлексивний висновок про те, що людина, яка ущербна не всуціль, а лишень частково, опинившись на світогля-довому роздоріжжі, керується, як це не прозаїчно, потребами самопорятуван-ня, збереження своєї ідентичності, елементарної самоповаги.

Р. Музиль залишив заповіт сучасній людині, істотно скоригувавши обгрунтований класичною антропологічною рефлексією принцип діяльності.

Регелеві – а ще більше його послідовникам – здавалося можливим розв'язати всі кантівські сумніви щодо спроможності людської істоти порадою – розпочинай діяти, а "хитрість розуму" винесе ті дії туди, куди треба.

Доповідь Р. Музиля "Про глупоту" виголошена у Відні 11 березня 1937 р. на запрошення Австрійської спілки художніх ремесел та промисловості, завершується порадою керуватися принципом: дій мірою своїх сил і пам 'ятай, що можеш помилитися!

Чому це так важливо? – Елементарні самоспостереження, казав письменник, засвідчують, "що вряди-годи будь-хто з нас поводиться не так розумно, як

250

хреба... Кожний, отже, якщо не завжди, то принаймні інколи, буває дурним". Більше того, із тимчасового глупотства індивіда може випливати "конституційна глупота людства". Час від часу ми всі дурні, але ми змушені діяти, заплющивши очі чи принаймні одне з них – інакше світ зупиниться і Homo замре на місці (Музиль Р. Малая проза. В 2-х т. – М., 1999. – С 432, 434). Позаяк сутність наша – "мерехтлива", нам доводиться заново відслідковувати и на кожному відтинкові подорожування шляхами життя.

Переконливою демонстрацією сказаного став програмний роман, який з'явився в європейській літературі десятиліттям раніш од Музилевого.

Маю на думці "Уліса" Джеймса Джойса (1922), де есенційні пошуки героя обмежуються всього лиш одним днем, але упродовж такої нетривалої "мандрівки" дублінець Блум проходить цілу "Одисею", потрапляючи у безліч курйозних ситуацій, які засвідчують фундаментальну особливість сучасного світу – його переповненісь "істотами без сутностей" (Джойс Дж. Улисс. – М., 1993.-С 187).

Прихильники соцреалізму постійно докоряли М. Прустові та Дж. Джойсу наявністю в них "безглуздої теорії", відповідно якій "новороманісти" не "витворювали людську особистість, а розчленовували п" (Фокс Р. Социалистический реализм // В сб.: Называть вещи своими именами. Программн. выступления мастеров западноевропейской литературы XX в. – М., 1986. – С. 500).

У вітчизняних енциклопедичних кваліфікаціях (зокрема 3 видання БСЭ) Дж. Джойса дану тезу конкретизовано вельми своєрідно: письменник, уникаючи цілісного зображення дійсності (себто святешного, вселенсько-сутнісно-го – на противагу буденному), натомість фіксує найнікчемніші вчинки, відчування й думки персонажів, вияскравлюючи "безцільність та пошлість" життя, зокрема (втілені у центральних постатях роману "Уліс"). Водночас виявляється, що "новороманісти" заглиблюються у внутрішній світ людини, аналізуючи найтонші, навіть "мимовільні" реакції її на оточення, зображуване з натуралістичною докладністю.

Читаєш подібні кваліфікації і думаєш – а хіба це погано для формування реалістичних (а не "модерністських") уявлень про сутність Homo?

251