18.1. Амбівалентність глобалізації

До "позитиву" глобалізації справедливо залучають динамізм способу життя, небачену інтенсифікацію взаємовпливу культур, "сапієнталізацію", стрімку ходу нових технологій – мікроелектроніки, комунікаційної та інформаційної техніки, генотехнології. Антропологи мають вагомі підстави кваліфікувати технологічне оновлення людського світу як ознаку "нової епохи не тільки самої історії людини, але й історії її душі" (Константін фон Барльовен. Шлях до інтеркультурності // Deutschland. – 2000. – №3. – С. 49). Змінюються не тільки форми життя у цілих регіонах планети, для щобільшої кількості людей змінюють своє значення географічні простори, мігранти, молодь, користувачі Інтернету, вчені та митці утворюють транснаціональні спільноти. У всесвітній системі відносин виявляються спільні риси, виносяться на обговорення відмінності, співвідносяться між собою різноманітні форми життя. Зростає число універсальних концептів і стандартів, а також наявних повсюди товарів

324

та ідей, права людини, ідеали краси чи організаційні принципи знаходять всесвітнє розповсюдження. Аналізуючи культурно-антропологічні наслідки подібних виявів глобалізації, німецькі етнологи вдалися до вдалого концептуального образу – "танок культур". На початку XXI століття, пишуть вони, людина живе немовби "в багатьох паралельних світах, що почасти перетинаються та накладаються" (Брайденбах Й., Цуркічь І. Боротьба культур чи McWorld // Цит. видання. – С 43). Суспільства реагують на таку паралельність по-різному – від опору до некритичного наслідування, але є ще і позиція творчого засвоєння. Перед кожною культурою постає доленосне питання: чи має вона достатньо сил і снаги, аби не розчинитися в чужих впливах чи реагувати на них невротично, аби із зустрічей з чужим створювати щось нове, своє.

Як би там не було, глобалізація містить у собі виразну тенденцію до усереднення, нівелювання культурного розмаїття людства, яке є основою його цивілізаційного багатства. Глобалізація вкрай проблематизує питання про збереження культурної сутнісної ідентичності.

Відомо, що одна з визначальних рис культуротворення – його "ненавмисність" (рос. "непреднамеренность", про яку переконливо писав наш незабутній колега Вадим Іванов). Проблемою, появі котрої культура завдячує глобалізації, є врата цієї ненавмисності, бо, покладаючись тільки на неї, важко протидіяти різним знеосіблюючим тенденціям. Необхідні послідовні, цілеспрямовані, добре скоординовані зусилля передусім на державницькому рівні.

Нерідко глобалізація обертається втратою культурних знань. Проте нові ("креалізовані") культурні форми можуть не стирати розмаїття життєвих варіантів, а надавати йому нових форм, які почасти інтегрують попередні. Завдячуючи ж таким інституціям, як архіви, музеї й навчальні заклади можна зменшити втрату знань, завдячуючи новим технологіям комунікації (Інтернет) можна полегшити доступ до інформації. Є переконливі приклади того, як окремі суспільства плідно використовують нові медії, скажімо, для того, аби відроджувати свою ідентичність – розповсюджувати власні традиції, передавати їх нащадкам. Приміром, гавайський проект "Леокі" уможливив помітне зростання інтересу до рідної мови – в деяких школах острівної держави знову почалося її викладання (Там само). До речі, навіть "мильні серіали", перекладені рідною мовою, сприяють підсвідомому зростанню потягу до неї.

Найзагальнішим виявом "негативів" глобалізації є те, що людина часто не в змозі пристосуватися до нею ж створеного середовища існування. Вона не встигає за швидкоплином змін або реагує на них неадекватно. Вона не зносить психологічного перенавантаження, численних екологічних негараздів. Все це є ознаками антропологічної кризи сьогодення, аж до її організмічних виявів. Наскільки виправданими є сподівання залагодити організмічні негаразди завдячуючи переорієнтації на нові технології? Чи не є організмічна небезпека від

325

них – поки що мало з'ясована – ще більшим випробуванням для людства? Як ця небезпека впливає на феномен людської сутності?

Чого варта, приміром, поява так званого "третього організмічного стану", в якому, за спостереженням останніх років, перебувають понад половина людей? Цей стан, як ми вже зазначали, не тотожний ні хворобі, ані здоров'ю: організм, здавалося б, здоровий, але функціонує у зміненому, умовно нормальному на даний час режимі. Внаслідок порушення зворотних зв'язків у функціонуванні внутрішніх систем організму або в системі взаємодії внутрішньоорганізмових структур і зовнішнього середовища виникає непевність у самопочутті (немає хвороби, але немає й повного здоров'я). Такий передпатологічний стан може тривати, на відміну від хвороби, десятиріччями, а то й упродовж всього життя, через що людина реалізує лишень частину своїх психофізіологічних можливостей, не досягаючи головної мети свого життя (Крисаченко B.C., Мостяєв О.І. Україна: природа і люди. – К., 2000. – С. 33-34). Виникає, отже, нове явище, свого роду "організмічно-смисложиттєва фрустрація", через яку людська життєдіяльність здійснюється у режимі, коли нормою стає ...аномалія. Якими будуть найближчі та віддалені сутнісні наслідки глобалізації цього негаразду?

Ми бачимо, що кількість і складність проблем, котрі виникають у зв'язку з глобалізацією, не менша, ніж дотепер. Все це спонукає до критичних розмислів щодо самого феномену людини та форм і способів її ставлення до світу.

У руслі Київської антропологічної школи націленість на такі розмисли виникає ще у вісімдесяті роки минулої доби, зокрема, у процесі аналізу узгодженості та розузгодженості різних інгредієнтів практики (знаряддєвість, ко-мунікативність, раціональність). У дев'яності роки критицизм уже переважає.