Розділ 2. Екзистенціалізація людинознавчого есенціалізму та перші сумніви щодо принципу сутнісної ієрархії у класичній філософії

Серед розмаїття функцій філософування М. Фуко справедливо виокремлює як чи не найважливішу – самопорятування людини. Рятуються, наполягає він, не стосовно якоїсь екстраординарної, драматичної події. "Порятуватися" означає діяльність, котра чиниться упродовж цілого життя суб'єкта і єдиним "виконавцем" котрої може бути тільки він особисто.

Така діяльність поєднує дві властивості: вимогливість суб'єкта щодо себе – та прийняття себе, свого "Я".

На думку М. Фуко, самопізнавання – вимога Дельфійського оракула – віддавна поставало лишень як частковий випадок "турботи про себе": "epimeleia / cura sui. Генеза поняття epimeleia уявляється Фуко трьохетапною: стадія сократівсько-платонівська, коли дане поняття з'являється; золота доба турботи про себе і культури свого "Я" (І та II ст. до н. є.); перехід від філософської язицької аскези до християнського аскетизму (IV та V ст. н. є.).

Найвищої філософської розробки тема epimeleia досягла в Епітекта. В його "Бесідах" відміну від інших живих організмів, які відшукують все необхідне для життя "повністю готовим", бог зробив так, аби людина вільно себе влаштовувала, і для цього вона наділена розумом, який дає цій істоті змогу використовувати, коли треба і залежно від потреби, інші можливості, котрими обдарувала її природа (Фуко M. Історія сексуальності. – Т. 3. Плекання себе. – Харків, 2000. – С 46). Розумне існування не може обійтися без "практики здоров'я", що складає у певному сенсі постійний каркас повсякденності, який дозволяє у кожний момент життєдіяльності довідатися, що та як слід чинити: адже людина має тендітну тілесну конструкцію, яка, залежно від збігу обставин, може виступати як сприятлива чи несприятлива властивості.

Тендітність, до речі, не тільки в η тілесних, й душевних виявах, стає тут запорукою сутнісної амбівалентності людини. З одного боку – то злети розумного самовиявлення, з іншого – провалля самовтрат. "Будь-яка людина, навіть бог, навіть сам Зевс, слабка, самотня й нещасна" Тому витоком філософії є усвідомлення людиною "свого безсилля й неспроможності у необхідних питаннях". Стоїк взагалі порівнює філософію з лікарнею. "Школа філософа, люди – то лікувальня. Залишати її належить, спізнавши не вдоволення, а біль. Адже ви входите до неї не здоровими, а – хто з вивихнутим влечем, хто з на-

140

ривом, хто з чиряком, хто з головним болем" (Лосев А.Ф. Эллинистически-римская эстетика. – M., 1979. – С. 323-324).

Як бачимо, вже в античній думці людина постає у неоднозначності її виявів. Як стражденна істота, вона має екзистенційне розмаїття, яке дуже важко редукувати до есенціальної певності.

141

Глава 6. Б. Паскаль: дилема есенційного та екзистенційного

Філософська антропологія як самостійна дослідницька галузь постала на початку другої чверті нашої доби не тільки з тих причин, що про них мовиться у наших енциклопедичних виданнях – там йдеться передусім про потребу поєднати здобутки конкретно-наукового вивчення різних аспектів людського буття з цілісним філософським його осягненням – але й через щобільше унаочнення й загострення колізії, котра віддавна визрівала у людинознавчому дискурсі: між максимальною позитивністю – та негативністю пізнавальних очікувань. Справді, ці сподівання коливаються від шелерівського уявлення про антропологічну рефлексію як вираження "метафізичного відношення" людини до "найвищого підґрунтя" усіх речей та щобільшого просування суб'єкта цього відношення у бік "метафізики абсолютного" – аж до таврування такої рефлексії як "антропологічного сну" (М. Фуко), що у нім спливають на поверхню найпотаємніші владні зазіхання людини щодо світу, зарозумілий антропоцентризм новоєвропейського гуманізму (М. Гайдеггер).