Глава 13. Посутні властивості людини з огляду на достатність "речовини існування"

Людська екзистенція має ту особливість, що, потрапляючи у якусь незвичну ситуацію, котрих так рясно на життєвім шляху, Homo щоразу мусить чинити селекцію певних загальнозначущих світоглядових приписів, немов би перевіряючи їх на придатність для свого особистісного порятування. У антрополого-культурософських дослідженнях відомого вітчизняного вченого 60-80 років XX століття Вадима Іванова такий різновид персональної практики влучно кваліфіковано через його межовий вияв – перевірку будь-чого вселюдського на його особистісну спроможність.

Вселюдське тут, образно кажучи, нагадує свого роду ойкуменну "ковдру", одна з частин якої покриває (оберігає) недоторканість індивідуально-неповторного особистісного. Якщо ця ковдра замала, доводиться постійно "перетягати" її з одного кінця на інший – як правило не на користь особистісного. На його боці виникає, за словами Р. Музиля, що їх ми наводили в попередній главі, якась внутрішня нестача речовини.

На ту саму пору – другу чверть двадцтого століття – спалахують напружені роздуми над особливостями "речовини існування" ("вещества существования") у художньо-антропологічних "дослідах" А. Платонова.

В обох випадках нестача цієї "речовини" стає на заваді реалізації найграндіозніших проектів гармонійного облаштування людського світу. Йдеться, отже, про вкрай істотний індикатор сучасної антропологічної кризи. У той же час жоден із згаданих аналітиків такої кризи не дає його чіткого визначення: у кращому разі заторкуються деякі його складові. Дещо краща ситуація у літературознавчих дослідженнях творчості А. Платонова (принаймні у С. Бочарова та С. Семенової). І все ж складається враження, що ми наштовхуємося на один із принципових концептцв, які, за кваліфікацією відомого феноменолога Семена Франка, стосуються реалій, котрі перебувають у зовсім іншому вимірі, ніж предметний, логічно осягнуваний, схожий з нашим звичним оточенням, світ.

"Неевклідівщина"? – Схоже, що саме так.

13.1. Домінування "живих сил" буття

Подібний вимір буття має ту особливість, що його зміст і вияви є водночас і безконечно віддаленими від нас, і перебуваючими в найінтенсивнішому осередді нашої особистості (Франк С.Л. Непостижимое // Франк С.Л. Соч. – M., 1991. – С. 192). Йдеться про особливий шар реальності, котрий водночас об'єднує й уґрунтовує два різнорідних світи: коріння й основи предметного буття довкіл людини – та "внутрішнє життя" кожного з нас, наше ставлення до внутрішнього життя інших людей, більш глибоку духовну основу нашого душевного життя.

252

Досвід переживання такої єдності кожен з нас отримує, на думку С. Франка, у дитинстві.

Схожим чином обґрунтовує А. Платонов свою оригінальну "поетософію життя ". Його доцільна організація, виявляється, – то не якийсь жорсткий каркас, а тонесенька, водночас сувора й шовкова нитка, слабенька, але надзвичайно витривала. Вона – речовиннісна й водночас неречовинна, якась матеріально-ідеальна (Бочаров С.Г. Вещество существования // Платонов А. Чевенгур. – М., 1991. – С. 459-460).

Мабуть, саме через те діти – то найперший гарант наявності "речовини існування". їхні м'які маленькі рученята підштовхують величезне життя, яке без того зупинилося б. Самопочування дитини стає у А. Платонова свого роду критерієм справжності, людяності, зрештою – перспективності будь-яких найграндіозніших програм облаштування людського життя. Жодний "кришталевий палац", котрий виростає з "котлована", в якому накопано" людські сподівання, "розвтіленням" яких є передусім дитячі страждання, не витримує цієї перевірки на людську спроможність. "Який же це комунізм? – остаточно засумнівався Копенкін і вийшов у двір, покритий вологою ніччю. – Від нього дитина не могла ні разу вдихнути, у ньому чоловік за'явився і помер. Тут зараза, а не комунізм" (Платонов А. Чевенгур. – С. 363).

На скрижалях окресленої суперечності між "космічно-гуманістичними" гаслами та практиками її реального повсякденного втілення (насправді – "розвті-лення"!) письменник докорінно переглядає всі максималістські програми подолання заскорузлості будь-чого, не підпорядкованого доцільній діяльності Ношо. Космізацією антропоцентричних розмірковувань А. Платонова стає доля всього м'якого та чутливого у бутті (позаяк воно повсякчас переходить у рихле й слабке) – та протистояння йому сильного, твердого, точного, могутнього. Він не приймає сильне, яке придушило слабке, тверде, що втратило м'якість. Він хоче знайти гарантію міцності й могутності в максимальному підсиленні внутрішніх, органічних, aie надто тих буттєвих енергій (Бочаров С. Цит. пр. – С. 463^64).

Саме тому набувають самоцінності ті складові буття, які є малопомітними, крихкими, уразливими, але несуть у собі перспективу реальної людської екзистенції. Передусім – дитячість, бо ж нікому, крім дитини, не може передати людина свої мрії й устремління, своє велике обривисте життя. Далі – жіночість, бо жінка перебуває в "одвічній праці творення" потаємного поставання нового життя. "Вона посміхається спливаючи кров'ю, волає од болю, а після того любить без кінця те, що її мучило. її дитина – високий злет її ніжної, творчої, сяючої душі, проломлений шлях у нескінченність, жива, тепла надія, яку жінка здіймає на своїх материнських ласкавих руках" (Платонов А. Душа мира // Платонов А.П. Государственный житель. – М, 1990. – С 640).

Пристрасть тіла, що наближує людину ближче до жінки, – то не тільки лиш насолода, але й "молитва, потайна праця життя задля надії й відроджен-

253

ня" в ім'я пришестя світла у стражданне розіпнуте життя... Відкрита ніжність що живе у наближенні до жінки, – то прорив кам'яних стін світової косносты й ворожості" (Там само). У тиші спалахуваної ніжності матері-жінки сходить тихе світло єднання й любові і зіллятих струмків усіх життів.

Саме такі "тихі сили" – ніжність, співчуття, розрада, надія, терпіння – стають у А. Платонова "оберегами" життя, на думку С. Бочарова, і є його життя, "речовиною" (Бочаров С. Цит. пр. – С. 468). Саме вони здатні протидіяти в людському світі силам розпорошення, руйнування, хаосу, ентропії і сприяти силам зосередження, концентрації, зміцнення, накопичення енегрії й Плюс – пам'ять, позаяк забуття й безпам'ятність якраз і є одним із істотних виявів "ентропії"" самої життєвої речовини. У пам'яті міститься й зберігається енергія життя щезлої людини: "я пам'ятаю їх, ти запам'ятай мене, а тебе теж запам'ятають" – ось він, ланцюжок існування, зберігаючий його речовину (Там само). У зв'язку з цим виникає мотив "тілесно-душевної неповторності", любові до цієї неповторності (Семенова С. Мытарства идеала // Платонов А. Чевенгур. – С. 495). Письменник "освячує" тіло як універсальне цілісне людське утворення, доторк до якого викликає навіть у помираючої людини відчуття гулкої пристрасті життя.

У феноменологічній версії Мориса Мерло-Понті статус тіла піднесено до провідника буття у світ, свого роду "світової вісі", якоря, що закріплює кожного з нас у світі, й водночас способу нашого оволодіння світом (саме завдячуючи тілу як відкритій цілісності людина втручається у світ, розуміє його й надає йому значень – згадаймо перші світоглядні реакції Прустового Сванна опісля пробудження зі сну), а також осереддя безумовного бажання індивіда зблизитися з іншими (тіло "іншого" – то не просто предмет природного потягу, а й первинний культурний об'єкт).

Тіло – подобою й зовнішньою формою – є зримий носій неповторної людської індивідуальності, всередині ж його кожен орган і кожна клітина також несуть відбиток цієї "особистості". Чи не тому у хворобі або смерті людина "згортається" й ховається, як у найостанніший притулок? – ховається, здавалось би, в його щемну самотню темряву.

Водночас саме через тіло, через заповідане в ньому материнське тепло окремий індивід входить до єдиного людського ланцюга. Своїм биттям серце повязане з глибиною людського роду, котрий зарядив його життям і смислом. "Бо ж тіло – перетин вличезної кількості минулих життів, прихована їх актуалізація в тобі, нині сущому, і сподівання через тих, хто з'явиться від тебе, вийти – возродитися – у нове, переображене буття" (Цит. пр. – С. 496). Так "речовина" мандрує існуваннями, втілюючись у найрізноманітніші буттєві форми.

Що було колись людиною, стає землею, прахом, із нього ростуть трави й дерева, з них виготовляють різні речі, речі старішають, руйнуються, перетворюючись у ті позбавлені функціональної корисності дрібнички, до яких, тим

254

не менше, так дивно буває прив'язане людське серце. Красне письменство сповнене зворушливих прикладів такої прихильності. Відтак, у А. Платонова людина проживає, "спрацьовуючи речовину свого тіла" ("Джан"). Пил, сміття, прах – кінцевий пункт міріадів розтертих життів.

Тому "речовина існування" втілюється і в "макровиявах" предметної креативності людини, і в міріадах дрібниць людського побуту, про які ми вели докладну розмову у п'ятій главі цієї книжки. Все це складає ту речовинно-неречовинну, належну до сфери суттєво-надчуттєвого, реальність, у якій "єдині природа, людські відносини й створені людиною речі, й увесь цей світ наскрізь пронизують сили енергії та ентропії" (Семенова С. Цит. пр. – С. 467). Але й тут "мікрореалії" є далебі не другорядними.

Цю обставину переконливо вияскравлює Георгій Гачев, коли аналізує "механізм" збереження болгарським етносом самоідентичності упродовж п'ятисот століть турецького поневолення.