Глава 9. Органічне спотворення "підпілля" у ф. Достоєвського та відкриття "межового досвіду" антропологічної рефлексії

У вступній частині gjgthtlymjuj розділу йшлося про те, що передчування сутнісної амбівалентності людської істоти наснажувало віддавна вже перші спалахи людинознавчої рефлексії. Прикметною з цього погляду є доба Ренесансу, яку Олексій Лосев схарактеризував не тільки у традиційно-піднесеній тональності, але й через розкриття тієї особливості тодішнього способу життя, що її влучно поіменовано "зворотним боком титанізму" – йшлося про своєрідність перших різновиявів гуманізму, коли на тлі декларацій про велич людської природи чинилася вражаюча кількість неподобств, які зводили ту велич нанівець.

Мабуть, саме цією обставиною можна пояснити такий прикметний епізод в історії передренесансної культури. Іннокентій III, папа римський (Лотаріо де Сеньї) замислив двотомний трактат "De contemptu mundi sive de miseria humanae condition". Перша його частина, написана 1195 року, репрезентує негативну мету замисленого – у трьох книгах цього тому доводиться повна людська ницість. Другу частину – позитивну – планувалося присвятити розглядові людської гідності, але вона так і не з'явилася, хоча Лотаріо де Сеньї поталанило прожити ще понад два десятиліття. Переповідаючи наведений епізод, засновник сучасної філософської антропології Макс Шелер зауважує, що проти традиції, репрезентованої цим трактатом, спрямовані роботи гуманістів, де обстоювалася ідея людської гідності.

Але полемікою між двома альтернативними поглядами на людську істоту її реальна амбівалентність не знімалася. Більше того, вона набувала доволі парадоксальних форм.

Приступаючи до їх розгляду, відзначимо одну методологічну обставину.

Для класичної й сучасної антропологічної рефлексії принциповою є думка безпосереднього нащадка ренесансного гуманізму Григорія Сковороди про сродність людини з буттям (саме таким вважається мені глибинно-метафізичний зміст численних апеляцій як самого філософа, так і його дослідників до "сродної праці" та "природовідповідності". Саме ця світоглядова орієнтація допомагала Г. Сковороді знаходити способи самопорятування людини від хаотичних сил антропологічного підпілля?

Через понад століття ідею сродності покладе в основу образу "шляхетної людини" М. Шелер: "Шляхетній людині притаманна зовсім наївна, нерефлек-тована, смутна, безупинна наповнювана кожної миті свідомість власної цінності й повноти свого буття, немов би вона сама собою, незалежно ні від чого, закорінена в універсумі" (Шелер М. Ресентимент в структурі моралей. – СПб., 1999. – С. 28). Це відчуття властиве людині, як тонус – м'язам, дозволяючи їй

179

спокійно і з гідністю вбирати в себе все розмаїття змістів і форм позитивно радісним і достойнішим світу, роблячи останній ще більш радісним і достойнішим любові, ніж досі.

Ж.П. Сартр поіменовує подібне світовідчування, закорінене у найперших враженнях дитинства, як "спокійне усвідомлення власної цінності" (Сартр Ж.-П. Идиот в семье. Гюстав Флобер от 1822 до 1857. – СПб., 1998. – С. 78).

У зв'язку з цим він розмежовує два можливих альтернативних настановлення, до яких спонукають обставини дитинства: індивід з перших кроків свого становлення, живучи, отримує досвід позитивної вартості життя – або ж "досвід неможливості жити" (Там само. – С. 328. – Виокр. моє – В.Т.). У іншому разі він здатен дійти до того, що починаючи з себе, ненавидить людський рід.