21.2. Про підпільно-компенсаторські способи сутнісного самоствердження: антрополого-рефлексивна потуга відкриття ресентименту

Як бачимо, засновник філософської антропології віднаходить у людському світовідношенні перевтілену форму, котра зумовлює, за його словами, спо-твореність душевних сил. "Повстання" ж останніх переплітається з уже розглянутим раніш повстанням природи в людині, обертаючись зрештою розгулом деструктивності у людському світі.

Особливості verwandelte Form любові вислідковуються у праці німецького дослідника, опублікованій двома роками раніш, ніж "Ordo amoris", в "Журналі з психопатології"" під назвою "Про ресентімент та моральну оцінку. Дослідження з патології культури" (1912 p.).

Протилежними любові є екзистенціалії ворожості, ненависті, злопам'ятства, образи, заздрості тощо (згадаймо самопочування юного Гюстава Флобера у Сартровій інтерпретації). Ці екзистенціалії є наслідком свого роду перевороту у ціннісній ієрархії людського світовідношення, наслідком не якогось умисного, усвідомлюваного, а, наголошує Шелер, органічного спотворення (Шелер М. Ресентимент в структуре моралей. – СПб., 1999. – С. 56, 64). Таке спотворене ставлення до світу то своєрідне самоотруєння душі, яке має цілком певні причини й наслідки. Воно є "довготривалим психологічним настановленням, яке виникає через систематичну заборону щодо певних душевних поривань і афектів, самих по собі нормальних і належних до основого змісту людської натури, – та заборона народжує схильність до певних ціннісних ілюзій та відповідних оцінок. Йдеться передусім про... жадання й імпульс помсти, ненависть, злостивість, заздрість, ворожість, підступність" (Там само. – С. 13-14). На наш погляд, тут схарактеризовано ту перевтілену форму ставлення людини до світу, котра провокується надмірною сублімацією певних первинних потягів, які не зазнали ціннісного переспрямування з боку людського духу.

365

До речі, Ф. Ніцше кваліфікував подібну надмірну сублімацію, тотожну жорсткому спротиву природнім потягам, як "втрату рівноваги" – наполягаючи на потребі розважливого, довірливого ставлення до всього в людині, "що досі забороняли, зневажали, проклинали" (Ницше Φ. Ессе Homo // Соч. в 2-х т. – T. 2. – M., 1990. – С. 741-742), на що при перших же його проявах одягали "гамівну сорочку" (Ницше Φ. Κ Hesse Homo // Ницше Ф. Соч.: В 2-х т. – Т. 2. – М., 1990. – С. 741-742; Ницше Ф. К генеалогии морали. – Там само. – С. 440). Саме ця безмірна сублімація стала приводом для згаданої раніш Ніцшевої кваліфікації любові як "крони" дерева, "корінням" якого є ненависть.

А в Шелеровім же зображенні визначальна особливість спотвореної любові – здатність любити тільки на противагу чомусь, що його ми вже ненавидимо. Хоча "людина ресентименту" любила річ, яку тепер ненавидить, від самого початку, вона починає випромінювати на цю річ тільки ненависть, пов'язану або з неволодіннюл цією річчю, або з безсиллям отримати її (згадаймо знову Сартрового юного Флобера, якому став осоружним цілий світ) (Ше-лер M. "Ordo amoris". – С. 368).

Дуже промовистою з огляду на щойносказане виявилася перспектива зіставлення позитивних та негативних ціннісних орієнтацій людської особистості, котре переростає у дослідження свого роду "психо-логіки" ресентіменту як осердя перевтілень, що їм підвладне людське світовідношення.

Справді, порівняймо два типи світоорієнтації: позицію "шляхетності" – та протилежну їй. Шляхетна людина володіє зовсім наївною, нерефлектованою, смутною, безупину наповнюваною щомиті свідомістю власної цінності й повноти свого буття – ніби вона сама по собі, незалежно ні від чого, вкорінена в універсумі. Подібне самоусвідомлення зовсім не є наслідком марнославства. Саме це природне відчуття власної гідності (властиве шляхетній людині, як тонус – м'язам) дозволяє їй спокійно вбирати у себе все розмаїття змістів і форм позитивно цінного, котре є в інших людях. Це самовідчування дозволяє людині також бажати іншим людям того самого – свобідно і щедро, без відтінку заздрощів. "Свідомість, що в універсумі позитивного ще більше, наповнює шляхетну людину радістю і робить світ в її очах ще гіднішим любові, ніж доти" (Шелер М. Ресентимент... – С 368). Відчуття власної гідності, властиве шляхетній людині, не "складається" із особливих відчуттів, заснованих на цінності її окремих якостей, здібностей, дарувань – воно на кілька порядків вище, позаяк становить радше саму її сутність та буття. Саме тому, порівнюючи себе з іншими, така людина може спокійно констатувати, що інший перевершує її у тій або іншій якості, в тій або в іншій здібності та й – взагалі в усіх здібностях. Це аж ніяк не применшує вродженого відчування певності й цінності власного буття, котре зовсім не потребує того, або його доводили й виправдовували якимось успіхами чи здатністю їх домагатися, що найбільше – воно може бути ними лишень перевірене.

366

Навпаки, найглибинніший корінь нешляхетності та її крайньої форми-підлості (в точному розумінні слова) – в тому, що відчуття власної гідності й гідності іншого засноване тільки на схоплюванні відношення поміж власною цінністю та цінністю іншого, а також на тім, що взагалі ясно усвідомлюються лишень ті якості, які становлять собою можливі диференціюючі значення поміж власною цінністю та цінністю іншого. Шляхетній людині цінності дані в переживанні до порівняння; людина ж нешляхетна переживає їх уперше тільки у порівнянні та через опесердкування ним. Відтак, у нешляхетного структура співвідношення власної цінності з цінністю іншого стає свого роду селективною умовою його ціннісного пізнання взагалі: він не у змозі збагнути цінність іншої людини, не зафіксувавши в ній чогось "більш високого" чи "більш низького", чогось "більшого" чи "меншого" у порівнянні з власною цінністю, себто не міряючи інших самим собою й самого себе іншими.

На засадах подібного настановлення можна виокремити ще два людських підтипи, котрі різняться залежно від того, пов'язане щойнозгадане настановлення з силою – чи слабкістю, з владою – чи з її відсутністю. Різновияв нешляхетно оцінюючого типу пов'язана з силою, – то честолюбець, кар'єрист. Якщо ж розглядуваний тип сповнений слабкості – то є ресентиментний тип, який виснажливо рефлектує власне безсилля, комплексує з його приводу та з приводу свого комплексування і т. д., і т. п.

Якщо людині чогось не вдалось здійснити й у неї з'явилось усвідомлення власного безсилля, у неї народжується заздрість. Особливістю цієї характерологічної риси є те, що її не слід ставити поряд з іншими схожими душевними началами (стяжательство, властолюбство, марнославство) як рушійну силу розвитку цивілізації. Річ у тім, що заздрість не напружує, а послаблює волю до надбання. І, знову-таки, заздрість спричинює формування ресентіменту лишень там, де ведеться про цінності й блага, які за самою їх природою не можна надбати, і лишень тоді, коли останні потрапляють в орбіту нашого порівняння – у сферу, де наші внутрішні зміни відбуваються через порівняння себе з іншими. "Найбезсиліша заздрість – це водночас найжахливіша заздрість", – застерігає Шелер (Шелер М. Цит. праця. – С 25). Звідсіль напрошується принциповий антрополого-рефлексивний висновок: заздрість, що призводить до формування найсильнішого ресентіменту, – та, котра націлена на індивідуальну сутність та буття іншої особистості: екзистенційна заздрість. Вона немовби безнастанно шепоче: "Все я тобі можу пробачити; тільки не те, що ти існуєш і що ти є істотою, котрою ти є; тільке не те, що я не є те, що є ти; що "Я" не є "Ти"!" Антроподеструктивна значущість такої заздрості в тому, що вона з самого початку немов би позбавляє іншу особистість права на існування, більше того, повноцінність іншого сприймається як "гніт", як "виклик", як здрібнення до наймізерніших розмірів моєї власної особистості.

Ресентіментна людина перебуває у немов би перевернутому світі. До того ж вона відчуває його несправжність і страждає через неможливість вивільни-

367

тися від такої неспражньості й побачити те, що є насправді. Характеризуючи найпоширеніші "ресентіментні типи", Шелер звертає увагу передусім на ті ситуації, у котрих опиняється за умов патріархальної культури жінка, коли її статус зведений до реактивної й пасивної ролі об'єкта домагань. Альтернативними полюсами самоствердження стають у цім разі "чопорність" (постійне вишукування у своєму оточенні всього, що стосується сексу, стає у багатьох "старих дів" перевтіленою формою статевого вдовільнення, – зауважує Шелер) – та проституція. Ситуацію, насичену небезпекою ресентіменту, демон-струюють нерідко відносини між старшими та молодшими поколіннями, батьками й дітьми, свекрухами та невістками. Добре, коли напруження, котре виникає у ситуації ресентіменту між імпульсом помсти (ненависті, заздрощів), з одного боку, та безсиллям, з іншого, отримують "розрядку". Значно гірше, якщо такої розрядки немає. У цім разі, застерігає Шелер, у людині накопичується "динаміт", який спричинює згодом або внутрішній вибух, саморуйна-цію), або зовнішній.

Кожний із розглянутих виявів ресентіменту може бути проілюстрований безліччю прикладів, котрі містяться у тій унікальній антропологічній лабораторії, що нею є світова література. Особливо яскравим уявляється психологічний тип "людини-ганчірочки" у Федора Достоєвського, надто у випадках, коли з цієї людини починає вилазити прихований і спотворений "комплекс Наполеона", коли має місце оте "судомне (рос. – судорожное) оприявнення особистості, інстиктивна туга за самим собою", котра "доходить до злоби, до шаленства, до затьмарення свідомості" (Достоевский Ф.М. Записки из Мертвого дома // Поли. собр. соч. в ЗО т. – T. 4. – M., 1972. – С. 67). Або коли самоусвідомлення персонажа виявляється позбавленим не тільки позитивної, але навіть протилежної їй певності, позаяк він "не тільки злим, але й навіть нічим не зумів стати: ні злим, ані добрим, ні падлюкою, ані чесним, ні героєм, ані комахою" (Достоевский Ф.М. Записки из подполья // Там само. – Т. 5. – М., 1973. — С. 100). Зазначимо принагідно, що ретельне художнє вислідковування подібних невротичних, судомно-компенсаторських способів сутнісного самоствердження людини стало свого роду антропологічним відкриттям Достоєвського та прологом до Ніцшевих розмірковувань щодо ресентіменту. Щоразу у схожих випадках ми стикаємося з безоднями "антропологічного підпілля" ущербної особистості, з тим, що М. Шелер поіменував органічним спотворенням притаманної їй ціннісної ієрархії. Щоправда у данім разі (йдеться про героїв Достоєвського) маємо справу із заздрістю ущербної самосвідомості не тільки щодо чеснот інших людей, але навіть щодо нечеснот.

Красномовним є і приклад, до якого вдається Шелер. Він зауважує, що у житті видатних людей легше знайти кризові часи, коли любов і заздрість стосовно інших людей, обдарованих видатними чеснотами, знову й знову змінювали одне одного і тільки через якийсь час щось одне брало гору й стверджу-

368

валось. Саме цю ситуацію мав на увазі Гете, коли застерігав: "Супроти переваги іншого немає рятівнішого засобу, окрім любові".

Поряд із розглянутими, але доволі рідкими випадками екзистенційної заздрості засновник філософської антропології виокремлює більш або менш розповсюджені, передусім вроджені, природні й характерні властивості індивідів і груп, які зазвичай спричинюють ресентиментну заздрість: краса, високий статус раси, успадковувані цінні риси характеру; така заздрість є сильнішою, аніж заздрість щодо чужої власності, станової належності, щодо імені, честі.

Дуже важливою з антропорефлексивного погляду є та обставина, що ре-сентімнтною може бути як ненависть, так і любов – у разі, коли остання стає alter ego ненависті. "Хто не стикався з відомим типом особистості, який так часто подибується поміж соціалістів, поборників жіночих прав – загалом серед тих, кому притаманний так званий "соціальний спосіб думок"? За їх соціальною активністю прозирає очевидна нездатність звернути увагу на самих себе, зосередитися на розв'язанні питань і завдань власного життя. Нехтування собою вони видають за любов до інших" (Шелер М. Ресентимент... – С 90). Коли любов виникає не через переповненість внутрішніх життєвих сил, не через власну захищеність й упевненість, власну спроможність – вона стає всього лиш красивою назвою втечі від самого себе, прикриттям незлагоди із самим собою, нездатності "бути у себе вдома". Страх перед самим собою, перед власною неповноцінністю вабить віддати себе іншій людині – яко "іншому взагалі" (не тому, що він має якусь позитивну цінність, а лишень через те, що він – "інший" = "не-я"). У цьому разі відчуження від самого себе маскується під любов до "бідних", "сірих", "убогих", "пригноблених" тощо, а за таким відчуженням ховається ненависть, витіснена заздрість, злоба тощо стосовно явищ протилежних – багатства, сили, життєвої енергії повноти щастя й буття. Ненависть, котрій бракує сміливості виказати себе, легко виливається в удавану любов до чогось, що має риси, протилежні ненависному.

У всіх наведених випадках походження ресентименту пов'язане з уже згадуваним нами раніш особливого штибу настановленням на ціннісне порівняння самого себе з іншими. Таке порівняння робить і шляхетний, і нешляхетний, і добрий, і злий; кожен хто обирає когось собі за зразок, якимось чином залежить від такого ціннісного порівняння. Тільки наслідки цього порівняння є, як ми показали раніше, діаметрально протилежними: шляхетному вони додають більшої певності, у нешляхетного провокують ще більшу непевність.

На жаль, реалії сучасного життя живлять здебільшого не світоглядову певність і шляхетність, а радше непевність. Найконцентрованіший вияв цих реалій — уже згадана нами раніш "сутнісна безпритульність" людини.

Порівнюючи погляди на цю сутнісну безпритульність, висловлених Ше-лером, Ніцше та Достоєвським, зазначимо, що, зважаючи на запропонований нами у підсумку першої частини даного розділу принцип сутнісної доповняль-ності, доцільно задатися питанням, котре стосується взаємодії різних складо-

369

вих феномену ресентіменту (екзистенціалії любові та ненависті): чи доцільно антропологові доправлятися безумовного переважання однієї з двох щойно-згаданих світоорієнтацій як "першосутнісної"; чи не маємо в данім разі якийсь синкретичний "різноможливісний" конгломерат?

370