Література

1. Психолингвистика: Учебник для вузов/ Под ред. Т. Н. Ушаковой. – М.: ПЕР СЭ, 2006. – С.390.

2. Соботович Е. Ф. Психолингвистическая структура речевой деятельности и механизмы её формирования. – К.: Актуальна освіта, 1997. – 44 с.

3. Ясман Л. В. Особенности употребления граматических категорій детьми с задержкой психического развития// Дефектология. – 1976. – №3. – С. 35-43.

4. Баскакова И. Л. Внимание дошкольника, методы его изучения и развития. Изучение внимания школьников. – М.: Узд-во “Ин-ут практич. психол-ии”, Воронеж : НПО “МОДЭК”, 1995. – 64 с.

5. Соботович Є. Ф., Трофименко Л. І. Особливості засвоєння дітьми із НЗНМ узагальненого лексичного значення слова та його понятійної співвіднесеності// Дефектологія. – 2000. – №1. – С. 16-19.

УДК 376.37 (091)(477) «1945/1970»

Організація спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з важкими розладами мовлення (1945-1970 рр.) Тетяна Берник10

Упродовж 1930-х – на початку 1940-х рр. відбулося становлення державної системи навчання і виховання дітей з мовленнєвими порушеннями, що стало передумовою для подальшої розбудови цієї системи. Завдяки вжитим в цей період заходам виникли нові, більш дієві організаційні форми допомоги дітям з важкими розладами мовлення шкільного віку – спеціальні школи-інтернати. Проте, в умовах економічної та соціальної нестабільності у державі становище осіб, які потребували логопедичної допомоги, все ще залишалося незадовільним – наявна в Україні мережа шкіл не охоплювала існуючі потреби. З початком Великої вітчизняної війни вирішення цих нагальних питань на певний час призупинилося.

Упродовж окупації території України було зруйновано дошкільні заклади, школи та дитячі будинки, знищено шкільне оснащення, навчальне та методичне устаткування. Тяжких наслідків зазнали і спеціальні школи-інтернати для дітей з особливостями психофізичного розвитку (далі ОПФР). З початком війни переважна їх більшість була евакуйована в східні регіони СРСР. Приміщення і майно, що залишилися на окупованій території, знищувалися і грабувалися.

Зі звільненням території України від німецько-фашистських загарбників робота загальноосвітніх та спеціальних шкіл поступово почала відновлюватися. ЦК КП(б)У та Рада Народних Комісарів УРСР упродовж перших повоєнних років відповідними постановами та наказами зобов’язували облвиконкоми та Народний Комісаріат Освіти відновити роботу всіх спеціальних шкіл, які функціонували у довоєнний період, повернути їм приміщення, забезпечити матеріальною базою. Результатом виконання наказів та постанов стало відновлення роботи у 1949-1950 н.р. 85 спеціальних шкіл, де навчалися 9502 учні. Проте, вжиті на цьому етапі заходи не сприяли досягненню довоєнного рівня розвитку мережі спеціальних шкіл-інтернатів (табл. 1).

Таблиця 1

Порівняльні дані мережі спеціальних шкіл-інтернатів та контингенту дітей з опфр (1940-1941 н. Р. Та 1949-1950 н. Р.)

№ п/п	Категорії дітей	1940-1941 н. р.		1949-1950 н. р.
		Кількість шкіл	Кількість учнів	Кількість шкіл	Кількість учнів
1	Глухонімі	83	9419	48	5637
2	Сліпі	17	957	14	1031
3	Розумово відсталі	27	3049	22	2809
4	Оглухлі	1	180	–	–
5	Туговухі	–	–	1	25
6	Слабозорі	1	60	–	–
7	З розладами мовлення	3	251	–	–
	Всього	132	13916	85	9502

Як бачимо з даних таблиці, у перші повоєнні роки мережа спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з порушеннями слуху, зору і розумовою відсталістю хоча й наблизилася до показників довоєнного періоду, проте не вирішувала проблеми в цілому. Особливо незадовільною залишалася мережа спеціальних шкіл для оглухлих, слабозорих дітей та дітей з порушеннями мовлення.

Цілком виправданим стало видання у повоєнний період низки урядових документів, спрямованих на упорядкування діяльності спеціальних шкіл-інтернатів всіх типів. До числа найважливіших серед них слід віднести „Інструкцію про організацію обліку дітей і підлітків, які підлягають навчанню в школах та порядок контролю за виконанням закону про загальне навчання” (1948 р.). Нею запроваджувалася обов’язкова організація обліку дітей і підлітків віком від 6 до 15 (повних) років з метою здійснення загального обов’язкового навчання.

За результатами проведеного обліку Міністерство освіти УРСР видала наказ “Про заходи щодо забезпечення загального навчання дітей з розладом слуху, мови, зору і розумового розвитку” (1950), в якому зазначалося, що Закон про загальне обов’язкове навчання дітей з перерахованими вадами виконується незадовільно, існуюча мережа не забезпечує повного охоплення навчанням цих дітей. Зокрема, наводилася жахлива статистика, згідно з якою шкільним навчанням не охоплено 4000 глухонімих, понад 1200 сліпих і близько 4100 розумово відсталих дітей. Для дітей з важкими порушеннями мовлення та слабозорих в Україні не було відкрито жодної школи, хоча за даними проведеного обліку їхня кількість була достатньо чисельною. Збільшення кількості дітей зазначених категорій, порівняно з довоєнним періодом, зумовлювалося складними соціальними умовами воєнного періоду, травмами, контузіями та іншими несприятливими факторами.

З метою розширення мережі та поліпшення роботи спеціальних шкіл завідувачі обласних відділів народної освіти зобов’язувалися відкрити до 1-го вересня 1950 р. спеціальні школи-інтернати для дітей з розладами слуху, зору, мовлення і розумового розвитку та забезпечити їх відповідним устаткуванням.

У 1950 р. відділ спеціальних шкіл Управління шкіл Міністерства освіти УРСР спільно з відповідними працівниками Міністерства охорони здоров’я та Міністерства соціального захисту підготував інструктивний лист обласним відділам народної освіти, соціального забезпечення та охорони здоров’я про порядок утворення на місцях медико-педагогічних комісій, яким доручалося до 1-го червня 1950 р. перевірити всіх дітей з порушеннями слуху, мовлення, зору і розумового розвитку, які вже стояли на обліку та які навчалися у спеціальних школах з тим, аби встановити, до якого типу дитячого закладу їх направити на постійне навчання.

Згідно із зазначеним вище, у 1950-1951 н.р. планувалося розширити мережу шкіл-інтернатів: 17 шкіл для дітей з порушеннями слуху (на 1625 учнів); 17 шкіл для дітей з розумовою відсталістю (на 1420 учнів); 8 шкіл для дітей з порушеннями зору (на 585 учнів) і лише одну школу для дітей з мовленнєвими порушеннями (на 60 дітей). Останню планувалося відкрити (але не було відкрито) в Чернівецькій області.

Логопедичні школи створювалися як самостійний тип спеціального закладу, призначений для дітей, які страждають на алалію, афазію, ринолалію, дизартрію та інші важкі порушення мовлення при збереженому слухові і первинно збереженому інтелекті. Вважалося, що ці діти не можуть навчатися у загальноосвітніх школах, навіть при паралельному відвідуванні дитиною логопедичного пункту, оскільки неповноцінність звукової, лексичної, граматичної складових мовлення, обмеженість мовленнєвого мислення, мовленнєвих узагальнень, недоліки читання і письма можуть долатися лише у спеціальних навчальних закладах, де навчання має здійснюватися за спеціальними програмами і застосовується особлива система корекційної роботи.

У червні 1950 р. Міністерство освіти УРСР розробило „Інструкцію про порядок прийому учнів до шкіл для дітей з розладом слуху та шкіл для дітей з розладом мови”. Згідно інструкції до останніх приймалися: алаліки – діти, які не говорять від народження; афазики – діти, які говорили в минулому та втратили мову внаслідок захворювання або травми; діти з різко вираженою поліморфною гаркавістю (неправильна вимова усіх звуків), що перешкоджає навчанню в умовах масової школи і не може бути виправлена у логопедичному пункті.

Важливим доповненням стало й те, що до шкіл цього типу рекомендувалося приймати дітей, які говорять, але не розуміють мовлення (моторна алалія та афазія), тобто чують його. Дітей із сенсорними порушеннями мовлення рекомендувалося направляти на навчання до школи на річний термін, і якщо упродовж навчального року не спостерігалося позитивних зрушень, їх переводили (за висновком медико-педагогічної комісії та педагогічної ради) до установ системи Міністерства соціального забезпечення УРСР або на утримання батьків.

Завдяки спільним зусиллям органів народної освіти, наукової та педагогічної громадськості менше ніж за 10 післявоєнних років розпочали відкриватися спеціальні школи для дітей з порушеннями мовлення в різних містах України. Так, рішенням № 1021 Виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 20.05.1952 р. “Про мережу шкіл м. Києва на 1952-1953 н. р.” затверджено мережу спеціальних шкіл в кількості 10 закладів (1691 учень). Серед них – і школа для алаліків на 114 учнів [1, арк.118].

В 1953 р. розпочала роботу Харківська спеціальна школа-інтернат для дітей з розладами мовлення. З перших днів її функціонування тут навчалося лише 50 дітей з алалією, однак вже в наступному році в ній отримували освіту 90 учнів.

Згідно з архівними джерелами у 1953-1954 н. р. в Україні функціонували 3 спеціальних школи для алаліків (табл. 2) [2, арк.25, 29, 41, 53, 56].

Отже, за даними цих архівних джерел, починаючи з 1952 р. і упродовж наступних 2-х навчальних років в Україні функціонували школи для дітей з порушеннями мовлення, в яких у 1952-1953 н. р. навчалося 114 логопатів, а в 1953-1954 н. р. – 287. Таким чином, у 1953-1954 н. р. вдалося досягти довоєнного рівня розвитку мережі спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з розладами мовлення.

З метою удосконалення змісту навчально-виховної роботи, піднесення рівня освіченості учнів у 1960 р. було оновлено і впроваджено навчальні плани для всіх типів спеціальних шкіл на 1960-1961 н. р., у тому числі й навчальний план спеціальних класів для дітей з важкими розладами мовлення, створених при допоміжних школах.

Таблиця 2