Література

1. Выготский Л. С. Принципы воспитания физически дефективных детей // Основы дефектологии. – С-П, М.: Изд-во «Лань» 2003. – С.-96.

2. Образование для всех. // Региональный мониторинговый доклад. Florence, UNICEF, №5, 1998. – 60 с.

3. Andrews J., Lupart J. The Inclusiv Classroom. Educating Exceptional Children/ The University of Calgary: Nelson. Thomson Learning – 561p.

4. Навстречу друг другу: пути интеграции (Специальное образование в массовых школах в России и Нидерландах) / под ред. Л. М. Шипициной и К. ван Рейсвейка. – СПб.: Институт специальной педагогики и психологии, 1998. – 132 с.

5. Саламанская декларация. Рамки действий по образованию лиц с особыми потребностями, принятые Всемирной конференцией по образованию лиц с особыми потребностями: доступ и качество. Саламанка. Испания, 7-10 июня 1994г. – К., 2000. – 21 с.

УДК 376.37

Дослідження проблеми порушень мовлення при вроджених незрощеннях губи та піднебіння у теорії та практиці логопедії Світлана Конопляста21

Стан фізичного та психічного здоров’я дитини в Україні є однією із найважливіших проблем загальнодержавного характеру. Демографічний стан в країні на сьогодні ще більше загострює проблему наукових досліджень порушень розвитку, соціально-психологічної та медичної реабілітації дітей, що народилися хворими, особливо, якщо йдеться про дітей-інвалідів з порушеннями розвитку.

Комплексне дослідження порушень розвитку стає необхідною та загальнозначущою проблемою суспільства з огляду на факт стрімкого збільшення кількості дітей з проблемами фізичного, психічного, емоційного розвитку.

Коло наших наукових інтересів охоплює з одного боку – надзвичайно складну у механізмах, проявах дефекту та перебігу розвитку, з іншого – проблематичну у пошуках психолого-педагогічних шляхів соціалізації категорію дітей, які мають статус інваліда. Це – діти з вродженими незрощеннями верхньої губи та піднебіння (ВНГП), кількість яких в Україні щорічно збільшується приблизно на 500 осіб (Л. В. Харьков, Л. М. Яковенко 13).

Відомо, що порушення мовлення носять різноманітний характер в залежності від локалізації функції, що постраждала, від ступеня тяжкості, від часу ураження, від вираженості вторинних відхилень, які є наслідком основного дефекту.

Вроджене незрощення губи та піднебіння зазвичай викликає мовленнєве порушення, яке має назву ринолалія і являє собою своєрідний комплекс патологічних проявів зі складною структурою. До останнього часу у логопедичній літературі ринолалія (вроджена відкрита органічна) на основі етіопатогенетичного фактора відноситься до мовленнєвих вад, обумовлених вродженою аномалією будови периферійного артикуляційного апарата.

Згідно з класифікацією Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я ринолалія зарахована до голосових розладів, незважаючи на те, що при ринолалії спостерігаються грубі порушення артикуляції, які найчастіше є наслідком вроджених незрощень верхньої губи, твердого та м’якого піднебіння.

На сьогодні найуживанішим визначенням даного мовленнєвого порушення є таке: ринолалія – це порушення тембру голосу і звуковимови, обумовлене анатомо-фізіологічними дефектами артикуляційного апарата.

Гугнявість як фонетичний феномен має різну природу і вчені ставили за мету – розкрити її природу, щоб глибше усвідомити механізми, що лежать в основі ринолалії.

Історія вивчення проблеми порушень мовлення при вроджених незрощеннях губи і піднебіння має свій самостійний шлях, але який, безперечно, тісно переплітається з історичними етапами пошуку шляхів лікування вроджених незрощень губи та піднебіння.

Перші свідчення про ринолалію з’явилися у медичній літературі в глибокій давнині (Гіппократ, Гален та ін.). Ще у Древній Греції лікарі думали не тільки як подолати вроджені дефекти губи і піднебіння, а й намагалися зрозуміти механізм порушення голосу. Пізніше зусилля медиків були спрямовані у першу чергу на відновлення твердого і м’якого піднебіння, щоб створити відповідні умови для забезпечення змикання м’якого піднебіння із задньою стінкою глотки. Вважалося, що досягнення цього ефекту забезпечить можливість розмежування між собою порожнини рота і носа, тим самим створюючи передумови для подолання назальності.

Однак, досягнуті хірургами та ортодонтами успіхи у подоланні вродженого анатомічного дефекту ротової порожнини у кінці 19 ст. на початку 20 ст. не забезпечували задовільних результатів фонетичного оформлення мовлення тільки за рахунок оперативного втручання.

Стає загальновизнаним ствердження про те, що сама по собі уранопластика (від гр. uranos – піднебіння) не забезпечує позбавлення надлишкової назальності голосу дитини. Ще О. О. Лімберг 9 головним завданням хірурга вбачав якомога повніше відновлення форми і розміру твердого і м’якого піднебіння із збереженням нормального розвитку їх функції. Але існуючі на той час хірургічні методики ураностафілопластики не вирішували у повному обсязі проблему подовження м’якого піднебіння, що у свою чергу суттєво впливало на функцію останнього. Відновлення ж мовленнєвої функції на його думку повинні забезпечувати інші додаткові методи лікування і виховання як то фізіотерапія, ортодонтія, логопедія тощо.

Аналіз історії питання дає підстави стверджувати, що спочатку вивчення мовленнєвої патології у дітей з ВНГП здійснювалося переважно з клінічних позицій. До появи нових лінгвістичних досліджень дитячого мовлення в логопедії тривалий час зберігалася орієнтація на дані, одержані клініцистами (Г. Симон, А. Куссмауль, О. О. Лімберг 9, М. Д. Дубов, М. Зеєман, С. С. Ляпідевський, Б. Я. Булатовська, Ю. Й. Бернадський, та ін.).

Ще у 1864 році видатний хірург Б. Лангенбек присвятив спеціальний розділ своєї роботи питанню нормалізації голосу та мовлення своїх пацієнтів. А доктор Макуен писав: „Навчання дасть дітям та дорослим більше, ніж хірургічне лікування”. Ще більш значущу роль логопедичної роботи з даною категорією дітей вбачав доктор Кез на поч. 20 ст., зазначивши: „Виховання правильного мовлення після операції – важливіше самої операції...”. Але, безумовно, аксіомою залишається необхідність вчасного та вдалого хірургічного відновлення анатомо-фізіологічної спроможності артикуляційного апарата, що забезпечує умови для більш ефективного логопедичного впливу.

Тривалий період часу (майже сто років) вада мовлення, яка «супроводжувала» вроджене незрощення губи та піднебіння трактувалася лише як гугнявість (з різними варіаціями), пізніше почала називатися ринолалією, окреслюючи своєю назвою лише клінічну симптоматику.

Як відомо, при ринолалії симптоматика мовленнєвого порушення проявляється у спільному порушенні артикуляції звуків мовлення та тембру голосу. Саме з цих позицій розглядається ринолалія у більшості наукових досліджень, як вітчизняних (на пострадянському просторі), так і зарубіжних. У зв’язку з цим і методики подолання цієї вади мовлення в основному орієнтовані на подолання гіперназалізації та порушень артикуляції, що є, безперечно, надзвичайно суттєвим для даної категорії дітей, але не вичерпує усіх можливих відхилень розвитку, обумовлених тяжким анатомо-фізіологічним дефектом.

Проблеми психофізичного та мовленнєвого розвитку дітей з вродженими вадами верхньої губи і піднебіння входили у коло наукових і практичних інтересів і в галузі дефектології (Г. Гутцман, В. А. Каретнікова, С. Борель-Мезоні, В. Ведю, М. Є. Хватцев, Г. Арнольд, М. Д. Дубов, Л. Є. Фролова, І. П. Юреньова, О. Є. Гуцан 3, Н. Н. Каспарова, та ін.).

Обов’язково слід зазначити, що абсолютна більшість робіт має логопедичне спрямування (Ф. А. Рау, З. Г. Нелюбова, О. Ф. Рау, В. В. Куколь, А. Г. Іполітова, Т. М. Воронцова 2, Н. І. Сереброва, І. І. Єрмакова 4, М. П. Блєскіна, Л. І. Вансовська 1, Г. І. Семенченко 10, Г. В. Чиркіна, Т. В. Волосовец та ін.).

Ми вважаємо принципово важливим прослідкувати шлях розвитку вирішення проблеми ринолалії як в історичному аспекті, виокремивши певні значущі періоди у її розв’язанні, так і відстежити просування змістовного компоненту проблеми, оскільки дослідження у галузі логопедії присвячені визначенню методологічних засад і пошуку науково-методичних шляхів подолання вад мовлення у дітей з різними формами ринолалії.

У процесі поступового медичного і педагогічного вивчення суті дефекту і можливостей його подолання створювалися різні наукові напрями усунення порушень мовлення при вроджених дефектах верхньої губи і піднебіння. Ці наукові напрями або наукові школи ми сьогодні традиційно-умовно називаємо німецьким (або силовим) та французьким (або природнім), розглядаючи проблему подолання ринолалії в історичному аспекті. Одразу слід зазначити суттєві відмінності в принципах і методах логотерапевтичної роботи, які впроваджували представники цих наукових напрямів з метою досягнення однієї мети – подолання гугнявості.

Представники так званої німецької наукової школи Г. Гутцман, Г. Арнольд, М. М. Ванкевич, В. А. Каретнікова, М. Є. Хватцев та ін. виходили з необхідності домогтися рухливості м’якого піднебіння через його збудження, яке викликалося сильними подразниками в області піднебіння (електростимуляція, вібромасажери), завдяки чому в комплексну діяльність збережених мовленнєвих органів залучалися і дефектні органи артикуляції. При цьому активно застосовувалися носові затискачі, спеціально створені обтуратори. Одразу слід зазначити, що запропоновані вправи частково носили силовий, напружений, неприродній характер. Логотерапевтичні заходи обов’язково передбачали на початку активне застосування електро- і вібромасажу з поступовим підключенням занять з артикуляційного і дихального тренінгу. Перші 2-3 місяці хворим було рекомендовано використовувати тільки фальцетний голос, а потім переходити до оволодіння грудним голосом.

Як представники силового методу зазначені автори рекомендували, наприклад, вправляти піднебіння, глотку, губи, язик для збудження їх мускулатури до нормальної діяльності активними, різкими, напруженими рухами; гучним, поштовхоподібним мовленням спочатку на фальцетному голосі, пізніше – на акцентуйованому шепоті. При цьому зверталася увага на перевиховання дихання, навчання усвідомленим артикуляційним рухам. Вважалося, що напруження і рухова активність плечового пояса та шиї іррадіюють на піднебінно-глоткову мускулатуру, тому вправи мали бути різкими, короткими, тривалими. Застосування силових вправ пояснювалося в’ялістю та незграбністю артикуляційного апарата, тихим голосом пацієнтів. Подібні заняття занадто виснажували дітей, їм доводилося навіть кричати.

Усе це, безперечно, знижувало ефективність методики подолання гугнявості. Цікавим буде зазначити, що деякі автори (Г. Гутцман, Б. Лангенбек) низькі результати відновлення мовлення пояснювали недосконалістю хірургічних операцій, вказуючи на недостатність для «чистого» мовлення (у 80% післяопераційних випадків) піднебінно-глоткового змикання.

Силовий метод голосоподачі активно підтримував H. Bauer. Використовуючи метод акустичного аналізу підвищеної назальності звуків німецької мови, автор спостерігав нівелювання чистоти та інтенсивності звучання одних, більш збережених звуків від звучання інших, більш ушкоджених, особливо у сполучені голосний-приголосний. Автор також відзначав «накладання» звукових спектрів фонем, особливо при збігу приголосних. Для досягнення акустичного успіху H. Bauer пропонував робити великі паузи між вимовою щілинних та проривних звуків, використовуючи підсилений напружений видих. Такі логопедичні прийоми забезпечували уповільнене, скандоване, напружене мовлення. Можливо такий підхід до постановки голосу та формування звуковимови є доцільним для німецької мови, а для української мови, багатої на м’які приголосні та м’яку голосоподачу, подібні вправи не є фізіологічними.

Найбільш яскравим представником німецького напряму вважається проф. Г. Гутцман, який в ще у 30-ті роки 20 ст. запропонував систему дихальних, артикуляційних вправ для забезпечення і стимуляції функції піднебінно-глоткового змикання. Він рекомендував починати логопедичну роботу з комплексу загальних гімнастичних вправ, після яких проводити мовленнєві вправи із застосуванням носового затискача для підвищення тиску в порожнині рота, що забезпечувало більш чітку вимову приголосних звуків. Ним же було рекомендовано активне використання гучного голосу, оскільки тим самим певною мірою змінювався тип дихання, підвищувалася активність піднебінної завіси. При цьому пацієнтам було рекомендовано певний мінімум вправ виконувати протягом усього життя.

Принцип первісної іррадіації збудження знайшов своє відображення в роботах Бейса, Фрешельса, М. Є. Хватцева та ін., в яких він був модифікований і значно удосконалений. Пропонувалося активне використання шепітного мовлення, впроваджувалися прийоми постановки голосу, які застосовують в роботі з туговухими дітьми, використовувалися комплекси механічних прийомів роботи для розвитку рухливості органів артикуляційного апарата. Інші спеціалісти пропонували ставити звуки на діафрагмальному диханні, з відкритим носом, особливе значення приділялося саме роботі над голосом. На нашу думку, сьогодні не можна повністю відкидати дані підходи в роботі як застарілі. Доцільним було б активніше використовувати в логопедичній практиці ті методи і прийоми, які забезпечували стабільний позитивний результат.

Традиції німецької силової школи активно підтримували і пропагували такі російські вчені як Ф. А. Рау, О. Ф. Рау, М. Зеєєман, Т. О. Буднікова та Б. Я. Булатовська, В. І. Городілова, М. П. Блєскіна та М. Г. Віслєньова та ін.

Одночасно із силовим розвивався ортофонічний (бережливий) метод виховання мовлення при ВНГП. Представники цього напряму, умовно названого французьким (оскільки його засновниками вважаються французькі лікарі V. Vedu, S. Borel-Maisonny та ін.), в основу своїх методик виховання мовлення поклали принцип активного використання природного, правильного дихання і голосу, відмовившись від використання силових, неприродних рухів і вправ. Автори вперше запровадили постановку голосу в «маску», як під час співу. Виховання правильного дихання і голосу відбувалося за методиками навчання співам, особлива роль відводилася вокальним вправам. Для подолання підвищеної м’язової напруженості рекомендувалося виконувати голосові вправи ненапружено, м’яко, невимушено. Вважається, що саме французька логопедична школа заклала основи ортофонічного (ортофонія – поєднання голосових, дихальних, артикуляційних вправ на фоні медикаментозного впливу) методу постановки голосу у дітей з гугнявістю.

С. Борель-Мезоні було здійснено дослідження ступеня велофарингального змикання у дітей після операції за допомогою фарингоскопа. Він дійшов висновку, що далеко не завжди операція забезпечує необхідне змикання м’якого піднебіння із задньою стінкою глотки, що не дозволяє у свою чергу позбутися гугнявості. Уже тоді дослідник визначав різні стани мовлення дітей з ВНГП після операції: нормальне мовлення; мовлення, що супроводжується шумами; мовлення з вадами вимови окремих звуків. Доцільно зазначити, що і нині велофарингальна недостатність після ураностафілопластик залишається проблемою не тільки логопедичною, але і медичною.

Подальший розвиток ортофонічний метод знайшов у роботах L. Green та H. Vanthala. Саме L. Green запропонувала єдину методику подолання відкритої назалізації незалежно від причин. Стверджуючи, що велофарингальне змикання забезпечується виключно хірургічним шляхом, вона принципово відмовилася від вправ на стимуляцію піднебінно-глоткової мускулатури. Посилаючись на дослідження P. Paget про джерело утворення назального звука та керуючись теорію парних резонаторів, L. Green вважала найбільш важливими показниками для формування правильного мовлення ступінь напруження м’язів гортано-глотки, її об’єм та конфігурацію ротової порожнини. Мету своїх занять вона вбачала у забезпеченні вільного виходу видихуваного повітря з гортані. Тому основними у методиці були вправи на розслаблення м’язів голови, шиї, губ, щік, язика. Обов’язковим було домогтися легкого, ненапруженого видиху. Оскільки вважалося, що будь-яке артикуляційне напруження підсилює гримаси, дітей вчили говорити легко, розслаблено, не фіксуючись на чіткості вимови. Перші вказівки на беззвучну постановку фонем з метою подолання старих артикуляційних стереотипів знаходимо саме у L. Green. Пізніше вона вводила шепітне мовлення, а фонацію включала спочатку на голосних, потім на приголосних звуках. Найсуттєвішим показником успіху автор вважала не стільки позбавлення від назальності, скільки розбірливість мовлення дитини.

„Посередником” між двома науковими підходами до подолання гугнявості можна вважати М. Є. Хватцева, який пропонував бережливу терапію, але наполягав на використанні силових методів в особливо тяжких випадках.

Існують і інші напрями відновлення голосу при ринолалії. Так, М. Зеєман рекомендував починати так звані мовленнєві тренування з шепітного мовлення, потім включати тихий голос з м’яким голосовим початком. Удосконалили цей метод О. С. Алмазова, А. Митринович-Моджеєвска, Т. Н. Ворноцова та ін., які також використовували фоніатричний (від гр. phone – голос, звук + iatreia – лікування) підхід до реабілітації мовлення і голосу ринолаліка, активно використовуючи в роботі дихальні, артикуляційні вправи, постановку голосу в „маску” для одержання високих формант, використання грудного резонатора для одержання низьких формант (форманта – локальний максимум частотного спектра, або коливань певного звука). При цьому Т. Н. Воронцова 2 пропонувала диференційований підхід у виборі логопедичних методик в залежності від довжини і рухливості м’якого піднебіння.

Аналізуючи різні наукові підходи до подолання ринолалії видається справедливим і вчасним виокремлення самостійного напряму, який, на нашу думку, можна визначити як російську наукову школу, оскільки безперечна більшість фундаментальних досліджень зазначеної проблеми здійснюється саме у Росії.

Так, спираючись на започатковані французами та німцями підходи, видатні російські вчені-дефектологи та логопеди Ф. А. Рау, О. Ф. Рау, Т. Н. Воронцова 2, Л. В. Дмітрієв, А. Г. Іпполітова 5, Г. В. Чіркіна 14, І. І Єрмакова 4, Т. В. Волосовец та ін., розробляли принципово нові підходи до вивчення відхилень у формуванні мовлення у дітей з ВНГП, удосконалювали і пропонували нові методики виховання правильного мовлення, довели необхідність проведення логокорекційної роботи як в до-, так і в післяопераційний період, визначали шляхи формування мовлення у процесі логопедичного впливу.

Слід зазначити, що з цього часу були намагання дати визначення різних варіантів мовлення у дітей з ВНГП після оперативного втручання (М. Є Хватцев, М. Д. Дубов, В. М. Каретнікова, О. С. Алмазова, З. А. Рєпіна, А. Г. Іпполітова 5 та ін.), розробити педагогічну типологію дітей з ринолалією, Г. В. Чіркіна 14, з метою удосконалення змісту логокорекційної роботи.

Однак не можна сказати, що цей процес є завершеним і знайдено оптимальні умови для подолання порушень мовлення у осіб з вродженими незрощеннями губи та піднебіння.

Аналізуючи літературні джерела, присвячені дослідженню проблем розвитку мовлення у дітей з ВНГП, на нашу думку, можна виділити декілька етапів і напрямів, взаємообумовлених і взаємозалежних як у часовому, так і у змістовому аспекті. Взагалі найчисленнішими як у вітчизняній, так і у зарубіжній логопедичній літературі виявилися роботи, присвячені двом глобальним проблемам: гіперназалізації та порушенням артикуляції.

Слід одразу зазначити, що навіть на початку 20 ст. не було науково обґрунтованого досвіду подолання порушення мовлення, що було викликане вродженим незрощенням губи та піднебіння. Як і у будь-якій галузі дефектологічної науки перші логопедичні методики подолання гугнявості тривалий час формувалися емпіричним шляхом, поступово просуваючись у пошуках наукового підтвердження одержаних результатів.

Доволі тривалий період (20-ті – 60-ті рр. 20 ст.) можна охарактеризувати як період вивчення особливостей порушення звуковимови і тембру голосу у дітей з вродженими щілинами губи та піднебіння та пошуку шляхів корекції гіперназальності.

У 30-ті рр. в СРСР у періодичних виданнях з’являється ряд наукових статей і рефератів в основному зарубіжних авторів з проблеми допомоги дітям з ВНГП у подоланні дефекту мовлення (Б. Лангенбек, Г. Гутцман, Д. Вейс, С. Case у перекладі В. О. Каретнікової, Th. Flatau та L. Eikmann у перекладі В. В. Куколя).

Пошуки зарубіжних дослідників перекликалися із результатами вивчення гугнявості як логопедичної проблеми такими видатними радянськими вченими як Ф. А. Рау, О. Ф. Рау, З. Г. Нелюбова, В. В. Куколь, А. Г. Іпполітова 5, М. Митринович-Моджеєвска, Г. В. Чіркіна 14, та ін.

Перші вказівки на необхідність проведення логопедичної роботи до операції ми знаходимо в роботах Ф. А Рау. Але автор вказував на необхідність обережного проведення занять у доопераційний період, акцентуючи увагу на труднощах вирішення проблеми і можливих негативних наслідках неправильного виховання мовлення.

О. Ф. Рау виклала послідовність корекційної роботи з дітьми-ринолаліками після операції в одинадцяти заняттях, використовуючи як основний прийом роботи при формуванні звуковимови зажаті крила носа. А. Г. Іпполітова 5 назвала запропоновані О. Ф. Рау заняття першою вдалою спробою дати коротку методику логопедичних занять.

З. Г. Нелюбова дала біль широкий опис послідовності усієї післяопераційної логопедичної роботи з дітьми, що мають ВНГП, у восьми розділах. Автор пропонувала використовувати нові на той час прийоми корекції мовлення, як то: масаж піднебінної завіси, позіхання, ковтання рідини маленькими ковтками та ін.

Значна увага у цих роботах приділялася вивченню особливостей функціонування мовленнєвого апарата у патологічних анатомо-фізіологічних умовах. У них, наскільки це було можливим на той час, була представлена характеристика в основному клінічних симптомів мовлення при ВНГП: гугнявий тихий голос, збочена звуковимова, гіподинамія м’язів обличчя, язика, піднебіння, зниження загальної чутливості, ослабленість слухової функції, розлади дихання. З огляду на це, давалися вказівки та розроблявся зміст методик подолання цієї вади мовлення.

Певний підйом інтересу до вивчення розвитку дітей з відкритою органічною ринолалією припадає на 60-ті – 70-ті рр. 20 ст. У ці роки поява нових об’єктивних методів дослідження, новітні досягнення у психолінгвістиці та логопедії сприяли активному вивченню особливостей фонетичної сторони мовлення дітей з ВНГП (А. Г. Іпполітова 5, Т. М. Воронцова 2, С. С. Ляпідевський, Н. І. Сереброва, З. А. Рєпіна, M. Edwards, S. Borel-Maisonni, Л. І. Вансовська 1, S. Fletcher, І. І. Пружан та ін.).

Значною подією у наукових логопедичних колах стало дослідження Т. М. Воронцової 2 щодо пошуків педагогічних шляхів корекції мовлення у хворих з відкритою ринолалією після уранопластики. Автор розробила та запропонувала для використання у практичній логопедії методику роботи по подоланню ринолалії, враховуючи пізні строки усунення вроджених незрощень твердого та м’якого піднебіння.

Слід відзначити, як принципово важливу роботу А. Г. Іпполітової 5, яка продовживши ідеї О. Ф. Рау, обґрунтувала і розробила методику логопедичних занять для дітей-ринолаліків у доопераційний період, чим заклала підвалини нового напряму логотерапевтичної роботи, значно розширила можливості відновлення функцій мовлення, запобігання вторинних ускладнень, покращення логопедичної корекції.

У руслі клініко-експериментальних робіт з ринолалії слід виділити дослідження Л. І. Вансовської 1, присвячене вивченню фонетичних порушень мовлення у осіб з відкритою формою ринолалії та ринофонії. На основі використання комплексу об’єктивних методів дослідження автор вивчила розбірливість мовлення осіб з відкритою ринолалією (що мали виражені артикуляторні порушення та значну назалізацію) та порівняла з результатами вивчення її у осіб з ринофонією (при вираженій назалізації та незначних порушеннях вимови окремих звуків). Виявлено, що розбірливість мовлення першої групи була дуже низькою (28,4%), тоді як у другої групи вона була значно вищою (55,6%). Висновки Л. І. Вансовської 1 по даному питанню були важливими з наукової та практичної точки зору, оскільки було доведено – покращення артикуляції значно підвищує розбірливість мовлення, незважаючи на присутній значний назальний відтінок голосу. Як підсумок було показано, що основними особливостями експресивного мовлення осіб з ринолалією є гіперназалізації, поліморфні артикуляційні помилки на низька складова розбірливість на фоні (на тлі) функціональної неповноцінності дихальної та голосової функції.

Наприкінці 70-х рр. з’явилися роботи Л. І. Вансовської 1, М. Томеску, Е. Алекса, S. Fletcher та ін., у яких були спроби встановити критерії оцінки результатів корекції звукової сторони мовлення, враховуючи складну природу фонетичного дефекту.

Аналізуючи мовлення дітей з ВНГП з фонетичної сторони, M. Morley, пропонує два типи їх мовлення: а) «…мовлення з правильним місцеутворенням артикулем, але з назальним тембром голосу і зі слабкими приголосними з причини недостатнього інтерорального тиску повітря…»; б) «…мовлення з носовим витоком повітря, назальним хрипом, фаренгіальними замінами, носовими гримасами та іншими артикуляційними порушеннями…». Тобто, у висновках M. Morley власне йдеться про ринофонію та органічну ринолалію, при чому важливим є відносно чітке розмежування двох патологічних станів мовлення.

Такого ж бачення притримувалася і О. С. Алмазова, пропонуючи чітку диференціацію понять ринолалія та ринофонія: «…ринолалія – це патологічна зміна тембру голосу та порушена звуковимова, а ринофонія – зміна відтінку, тембру голосу, обумовлена порушенням взаємозв’язку носової порожнин з ротоглотковим резонатором у процесі фонації…» (ст. 23).

Вивчаючи фонетичні помилки вимови дорослих з піднебінною патологією, Л. І. Вансовська 1 виділила дві категорії хворих: а) з вираженими артикуляційними порушеннями та назалізацією, тобто з відкритою ринолалією; та б) зі значною назалізацією та змазаністю вимови окремих звуків – відкритою ринофонією. Л. І. Вансовська 1 довела позитивний влив покращення артикуляції на розбірливість мовлення, навіть якщо назальність голосу залишається значною. Безперечно, це було цінним теоретичним вкладом у розуміння структури дефекту та певним дороговказом для практичної логопедії.

Більш детальне узагальнення фонетичних порушень у дітей з ринолалією було зроблено Г. В. Чіркіною 14, яка поділила їх на типові: опускання початкового голосного; нейтралізація звуків за способом творення; зміна способу звукоутворення; переривання звучання на кінці слова; наявність свистячого фону під час вимови шиплячих звуків; сильне оглушення сонорних звуків наприкінці слова; накладання додаткового шуму на назалізовані звуки у вигляді шипіння, присвистування, придихання, хропіння, гортанності тощо, тим самим довівши «фонетичну невизначеність» звуків, що вимовляються та несформованість просодичних елементів мови.

S. Stengelhofen також вивчав особливості фонетичної сторони мовлення у осіб з ВНГП. Він виділив типові фонетичні дефекти як то: ослабленість фрикативних, африкат та проривних; одномоментне використання подвійних артикуляцій (одночасна вимова двох далеких за місцем творення звуків), атипові артикуляції (надмірна фарингіалізація, веляризація, глотолізація звуків) тощо. Враховуючи особливості англійської фонетики, не можна не визнати правильність основних висновків дослідника щодо основних характеристик фонетичного оформлення мовлення дитини з ринолалією.

Багато авторів, особливо зарубіжних (W. Demark, Morris Vandehaar) відмічають стійкість порушень звуковимови, які можуть зберігатися навіть до 18 років.

Аналіз літературних джерел початку 20ст. до 70-х рр. дає підстави прослідкувати тенденцію поступового переходу від описових оцінок до більш об’єктивних. Більшість робіт з проблеми ринолалії цього періоду характеризуються інтенсивним накопиченням фактів, що стосувалися опису у першу чергу симптомів вад звуковимови, голосу та пошуком шляхів подолання цих порушень.

У більшості вітчизняних та зарубіжних досліджень відмічається поліморфізм артикуляційних порушень, своєрідність фонетичного компоненту мовленнєвої системи, виокреслюється симптомокомплекс ринолалії тощо. Поступово починають формуватися нові погляди на зближення логопедичної науки, практичної логопедії та медицини. У ці роки у щелепно-лицьовій хірургії дитячого віку з’являються дослідження стосовно визначення оптимальних строків хірургічного відновлення цілісності губи та піднебіння у сторону їх зменшення. Це, безперечно, повинно було примусити науковців-логопедів враховувати ці зміни. Але логопедії, як науці педагогічній, знадобиться ще декілька десятків років, щоб активізувати пошуки змісту і методів логопедичної корекції, враховуючи більш ранні строки ураностафілопластики.

Обов’язково слід зазначити, що початок 70-х рр. відзначився у вітчизняній логопедії активною перебудовою методологічних засад вивчення патології мовлення взагалі, враховуючи вчення Р. Є. Левіної і співавторів 8 про загальні закономірності порушень мовлення як складної системи.

Це обумовило появу ряду досліджень ринолалії, що здійснювалися з позицій системного аналізу мовленнєвої діяльності (Г. В. Чіркіна 14, З. А. Рєпіна, Г. Ф. Сергєєва, О. С. Алмазова, Л. І Вансовська, 1 та ін.) з метою більш глибокого вивчення мовленнєвих процесів у осіб різного віку з ВНГП. Саме ці дослідники мовленнєвого розвитку дітей з вродженими незрощеннями губи та піднебіння з позицій системного аналізу відмічали у них порушення мовленнєвої системи у цілому, чим заклали підвалини багаторівневого вивчення цієї вади мовлення.

У межах системного підходу вивчення ринолалії як складної вади мовлення З. А. Рєпіною було проведено дослідження особливостей аномальних мовленнєвих проявів у дітей з ринолалією з урахуванням законів їх психофізичного та мовленнєвого розвитку. Це дозволило автору визначити роль основного дефекту артикуляції та його негативний вплив на подальший розвиток інших мовленнєвих компонентів. Значні порушення письма у 64,9% обстежених учнів з ринолалією були обумовлені, на думку З. А. Рєпіної, вторинним відхиленням у процесі оволодіння фонематичними та морфологічними узагальненнями. Співвіднесення недоліків письма з особливостями мовленнєвого розвитку показало, що легким ступеням недорозвинення мовлення відповідали менш виражені порушення писемного мовлення, а тяжкі розлади письма відповідали грубим порушенням у розвитку мовлення. Подолання вад письма за методикою автора, що здійснювалося одночасно з корекційним впливом на звукову сторону мовлення, довело правильність теоретичних припущень про вторинний характер дисграфії у дітей з ринолалією. Однак у дослідженні З. А. Репіна зазначала відсутність прямого зв’язку між тяжкістю первинного дефекту артикуляційного апарату і ступенем порушення письма, вказуючи на випадки повноцінного оволодіння писемним мовленням учнями з тяжкими розладами артикуляції. Феномен компенсації потребує подальшого вивчення та уточнення. Аналізуючи вимовну сторону мовлення у дітей з ринолалією, автор виділила два її аспекти (артикуляційний та акустичний) і намагалася розкрити особливості процесу фонетичного сприймання мовленнєвих звуків.

Таким чином, у дослідженні З. А. Рєпіної отримали подальший розвиток ідеї Р. М. Боскіс, Р. Є. Лєвіної, Г. В. Чіркіної 14, Г. Ф. Сергєєвої про взаємозв’язок та взаємозумовленість процесів акустичного сприймання звуків мовлення та їх артикулювання. Патофізіологічні та акустичні дослідження того часу розширювали уявлення про мовленнєвий дизонтогенез дитини з ВНГП, вказуючи не тільки на порушення артикуляційної сторони мовлення та її тембрового забарвлення, але і про порушення з боку дихання, фонації, фонематичного слуху.

Саме 80-ті рр. рр. можна вважати періодом активізації наукових пошуків шляхів подолання ринолалії (Л. І. Вансовська 1, К.-П. Беккер, М. Совак, С. І. Блохіна, А. Г. Ипполітова, І. І. Єрмакова 4, В. В. Татасун, Г. П. Соснін, Г. В. Чіркіна 14, Р. А. Юрова та ін.).

Дослідження зазначених авторів присвячено визначенню методологічних основ та пошуку науково-методичних шляхів формування мовлення у дітей з ринолалією. У більшості робіт даного напряму розглядаються питання виховання правильної звуковимови в до- і післяопераційний період, пропонуються методики формування і розвитку мовленнєвих функцій. Але запропоновані методики подолання різних форм ринолалії, в основному, охоплюють дітей віком від п’яти, а інколи лише після семи років життя.

Серед досліджень зазначеного періоду особливе місце займає фундаментальна робота Г. В. Чіркіної 14, присвячена пошуку науково-методичних шляхів формування мовленнєвої діяльності дітей з ринолалією, враховуючи особливий тип мовленнєвого дизонтогенезу. Вивчаючи мовлення дітей з ринолалією, проведеного з позицій системного підходу, Г. В. Чиркіна виявила складні зв’язки між окремими компонентами мовленнєвої діяльності, які визначили напрями, мету і завдання корекційного навчання.

Г. В. Чіркіна 14 однією з перших у радянській логопедії дослідила мовлення дітей з ВНГП молодшого шкільного віку і вивела закономірності впливу первинного дефекту на формування у подальшому писемного мовлення та здатності використовувати навички «навчального» мовлення у ситуації спонтанного спілкування тощо. Також було описано комплекс вторинних проявів, що характеризував різні варіанти недорозвинення мовлення.

Такі дослідники як В. І. Вакуленко, Л. Я. Деребалюк, Г. І. Семенченко 10 співставили вади звуковимови при відкритій органічній ринолалії та при дизартрії і знаходили при цьому багато спільних характеристик.

Р. А. Юрова, вивчаючи зв’язне мовлення молодших школярів з ринолалією в Україні, виявила ряд специфічних його особливостей: обмежене використання основних розрядів лексики, труднощі у розгортанні зв’язного висловлювання, недостатньо повна передача змісту теми, що обговорюється, порушення композиційної структури висловлювання тощо.

В. В. Тарасун, вивчаючи особливості інтелектуальних мовленнєвих операцій дітей з тяжкими вадами мовлення, здатність дітей молодшого шкільного віку, зокрема з ринолалією, до засвоєння рідної мови, звертала увагу на недостатній рівень оволодіння загальними розумовими діями, що негативно впливало на засвоєння шкільної програми, зокрема програми з рідної мови. Автор наголошувала на необхідності визначення первинного дефекту, вторинних порушень та компенсаторно-пристосувальних реакцій дитини з метою аналізу структури дефекту мовлення та забезпечення умов формування готовності до шкільного навчання.

На початку 90-х років утворився певний вакуум експериментальних даних та нових теоретичних розробок проблеми ринолалії. Однак, робота Т. В. Волосовець, започаткувала розробку нового напряму логопедичних досліджень – вивчення мовленнєвого розвитку дітей з вродженими незрощеннями губи та піднебіння до 3-х років та розробку методичних засад логопедичної роботи з цією категорією дітей.

Деякими питаннями раннього розпізнавання, корекції мовленнєвого розвитку у дітей до 3-х років та розробкою основних шляхів профілактичної роботи щодо попередження затримки мовленнєвого розвитку у дітей з ВНГП переймалися також Т. Н. Воронцова 2, С. І. Блохіна, Г. В. Чіркіна 15, Г. М. Соломатіна 11, С. Ю. Конопляста 6 та ін. Але слід зазначити, що наукові пошуки за даним напрямом, особливо його діагностичний вектор, практично не знаходять свого продовження у сучасних дослідженнях, незважаючи на його надзвичайну актуальність та практичну значущість.

Кінець 90-х рр. 20 ст. – початок 21 ст. означилися дослідженнями російських вчених, здійсненими у кращих традиціях російської наукової школи. Стратегічними напрямами цих досліджень стали: розробка логопедичних технологій диференційованого подолання порушень мовлення у дітей з вродженою піднебінною патологією (Т. Ю. Дерунова); вивчення структурних компонентів мовленнєвої діяльності та голосової функції у дітей дошкільного та шкільного віку з ВНГП (Т. В. Васильєва, Г. В. Доросинська, Г. М. Соломатіна 11); пошук корекційно-навчальних технологій формування адаптивної поведінки у дітей дошкільного віку з ВНГП (Є. С. Набойченко).

Однак аналіз досліджень проблеми порушень мовлення у дітей з ВНГП на сьогодні чітко окреслює цілу низку питань, які потребують більш глибокого вивчення та міждисциплінарного узгодження.

Певна розірваність та одновекторність досліджень мовлення у дітей з ВНГП та розмаїття одержаних даних засвідчують необхідність вивчення порушень мовлення при ВНГП те тільки з педагогічних позицій, але і з позицій клінічного та психологічного напряму досліджень проблем розвитку мовлення у дітей з ВНГП. Така потреба є нагальною і вона співпадає із магістральними напрямами сучасної логопедичної науки. Вивчення порушень мовлення у дітей з ВНГП, можливо, як ніяка інша вада мовлення потребує біль глибокого занурення (тісного контакту) з новим самостійним науковим напрямом – логопатологією дитячого віку 7, орієнтованого на вивчення станів недорозвинення мовлення з точки зору таких наукових дисциплін як нейропсихологія, психологія, психопатологія, невропатологія та ін.

Сьогодення вимагає нових досліджень структури мовленнєвого дефекту при ВНГП, визначення критеріїв оцінки усіх порушених ланок мовленнєвої функціональної системи, визначення критичної глибини дефекту, розробки нових психолого-педагогічних типів варіантів онтогенезу дітей з ВНГП (з урахуванням новітніх досягнень у щелепно-лицьовій хірургії дитячого віку, досліджень особливостей психофізичного та мовленнєвого розвитку дітей з ВНГП раннього віку, нових психодіагностичних технологій вивчення особливостей психічної сфери тощо).