1. Французький натуралізм. Рити натуралізму в романі «Жерміні Ласерте»

У другій половині XIX ст. реалізм у Франції переріс в натуралізм — це літературний стиль, який поширився у Європі та Америці протягом 1870 — 1900 років. У перекладі з латинської означав «природа». Основою теорії натуралізму став позитивізм Огюста Конта. Багатьох манила до позитивізму віра в науку — повага до дійсних фактів. Наука і мистецтво — єдині.

Як і реалісти, натуралісти прагнули до повного, вірогідного, точного зображення суспільства, природи і людини, зокрема на основі об'єктивності.

Відмінність від реалізму:

• натуралізм надто прямолінійно виражав свої риси на практиці;

• з погляду натуралістів узагалі не було відмінностей між літературною творчістю і науковим пізнанням;

• натуралісти вважали, що письменник повинен створити всебічну і об'єктивну картину суспільства так, ніби цим займався історик чи соціолог. А відтак витвір мистецтва натуралістів мав бути «людським документом», тобто вичерпним описом того чи іншого суспільного явища.

• Доля героїв, їхня психологія виводилися із трьох засад:

1. спадковості — доля героя, його вчинки повністю залежали від того, що закладено в генах;

2. середовища — людина сама по собі нічого не вирішувала; натуралісти вважали людину рабом середовища, у якому вона сформувалась;

3. історичної доби — на людину впливав час, у якому вона жила.

Поява натуралізму супроводжувалася шквалом критики, оскільки натуралісти все більше заглиблювалися у непоетичну дійсність. У той же час він вплинув на розвиток світової літератури:

• своєрідне продовження реалістичних традицій, початок впливу на письменників — реалістів XX ст.;

• натуралізм — це основа для майбутніх письменників — модерністів.

Натуралісти змусили ще раз переглянути «проблему табу» у літературі.

Вони ще більше розширили коло тем, які дозволяли описувати в книгах, називали себе першовідкривачами нового виду мистецтва, пов'язаного лише з фактом. Якщо все попереднє мистецтво, на їхню думку, служило красі, то нове служило істині. Тому натуралісти виступали проти будь-яких вільностей митця, проти відбору життєвого матеріалу, проти існування заборонених тем для мистецтва. Доброчинність і порок однаково важливі були для митця. Тому письменник повинен відображувати природу такою, якою вона була, без будь-яких прикрас.

Представники натуралізму цікавилися різними психічними і соціальними відхиленнями, мали спільні риси з декадентами, розробляли імпресіоністичний стиль.

Зачинателем натуралістичної школи вважали Е. Золя — продовжувача справи, яку розпочав Бальзак. Золя вважав Бальзака своїм духовним батьком.

Е. Золя був не лише художником, а й теоретиком натуралістичної школи. Як теоретик натуралізму він виступив у 70-х роках на сторінках «Вісника Європи». Його праці «Романісти — натуралісти» і «Експериментальний роман» — головний матеріал для створення теорії.

Брати Гонкур заклали основи натуралізму і імпресіонізму у французькій літературі. Вершиною їхньої творчості вважається роман "Жерміні Ласерте" (1864) - життя служниці, її трагедія стали предметом досліджень письменників. Передмова до роману - один з перших маніфестів зароджується натуралізму.

«Жерміні Ласерте» («Germinie Lacerteux», 1865) — найкращий роман братів Ґонкур. Це розповідь про звичайну селянську дівчину Жерміні, котра приїхала в Париж і найнялася на службу до доброї жінки похилого віку. Жерміні закохується в сина крамаря Жупійона, котрий експлуатує її, змушуючи залізти в борги, і незабаром залишає. Покинута Жерміні спускається на дно і помирає на лікарняному ліжку. Роман, який претендував, за висловом письменників, на «клінічний аналіз кохання», свідчив про їхню зацікавленість фізіологічним підґрунтям складних психічних феноменів і зближував братів Ґонкур зі ще не сформованим натуралізмом.

Натуралістичним було і прагнення братів Ґонкур розширити сферу художнього, ввести в неї зображення низів суспільства, і орієнтація на скрупульозне вивчення і детальне відтворення натури, що спричиняло фрагментарність їхнього художнього бачення.