Мал.37. Фактори впливу зовнішнього середовища на організацію
Мал.38. Характеристика факторів впливу зовнішнього середовища на організацію
Організаційна структура управління: типи і характерні особливості
Організаційна структура управління – це впорядкована сукупність взаємопов,язаних елементів, які знаходяться між собою у стійких взаємостосунках, що забезпечують їх функціонування і розвиток як єдиного цілого.
Елементами структури можуть бути як окремі працівники, служби, так і окремі ланки апарату управління, а взаємозв’язки між ними підтримуються через горизонтальні і вертикальні зв’язки, які носять лінійний і функціональний характер.
У межах структури управління проходить управлінський процес (рух інформації і прийняття управлінських рішень), між учасниками якого розподілені завдання і функції управління, а відповідно – права і відповідальність за їх виконання.
Зв’язок структури управління з такими ключовими поняттями менеджменту, як цілі, функції, процес, механізм функціонування є свідченням того, наскільки великим є вплив організаційної структури на всі сторони управління. Саме тому, менеджери всіх рівнів приділяють значну увагу принципам і методам формування структур, вибору типу або комбінації видів структур, вивченню тенденцій в їх побудові та оцінці, відповідно до цілей і завдань, які вирішуються.
Саме тому, структура повинна:
відображати цілі і завдання організації, підпорядковуватись виробництву і змінюватись разом з ним;
відображати функціональний розподіл праці і обсяг повноважень працівників управління, які визначаються політикою, процедурами, правилами, посадовими інструкціями;
відповідати соціально-культурному середовищу і умовам, в яких вона буде функціонувати, тому спроби сліпо копіювати структури управління, які мають успіх, не призведуть до бажаного результату, якщо умови будуть різними;
встановлювати відповідність функцій і повноважень з однієї сторони кваліфікації і рівню культури - з іншої.
Існує два типи структур управління – ієрархічні і адаптивні.
Ієрархічний тип структур управління
Концепція ієрархічної структури була сформульована німецьким соціологом Максом Вебером, який розробив нормативну модель раціональної бюрократії, яка ґрунтувалась на таких принципових положеннях: чіткий розподіл праці; ієрархічність управління; наявність формальних правил і норм; найом на роботу здійснюється відповідно до кваліфікаційних вимог до посади.
Структури управління багатьох сучасних підприємств були сформовані ще на початку ХХ ст. саме за цими принципами.
Ієрархічний тип структур має багато різновидів. Найбільш розповсюдженими є лінійно-функціональна організація управління, лінійно-штабна і дивізіональна.
Лінійно-функціональна організація управління. В основі її побудови покладено, так званий, «шахтний» принцип побудови і спеціалізації управлінського процесу по функціональних підсистемах організації (маркетинг, виробництво, фінанси, персонал, розробки і дослідження). По кожній з них формується ієрархія служб а результати їх роботи оцінюються відповідними показниками (Мал.39)
Найбільш ефективними ця структура буде там, де аппарат управління виконує рутинні функції, які часто повторюються і рідко змінюються. Їх переваги проявляються в управлінні організаціями з масовим або крупносерійним типом виробництва, а також при господарському механізмі витратного типу, коли виробництво не є сприятливим до прогресу в галузі науки і техніки, а зміни по всіх структурних підрозділах проходять рівномірно. У сучасних умовах це призводить до втрати гнучкості у взаємостосунках з підлеглими через використання формальних правил і процедур, до ускладнення передачі інформації і зниження ефективності прийняття управлінських рішень через необхідність узгодження дій різних функціональних підрозділів і служб, через збільшення обсягу роботи керівника організації і його заступників.
Аналогічні характеристики має лінійно-штабна структура управління, яка передбачає функціональний розподіл управлінської праці в штабних службах різних рівнів (Мал.40.).
Головне завдання лінійних керівників в цьому випадку – координація дій функціональних служб і спрямування їх на виконання загальних інтересів.
Дивізіональна структура (від англійського слова division - відділення) вперше була розроблена в 20-х роках, а пік практичного використання – 60-70-ті роки ХХ сторіччя. Необхідність появи нових структур була викликана різким збільшенням розмірів підприємств, диверсифікацією їх діяльності і ускладненням технологічних процесів в умовах швидкої зміни зовнішнього середовища.
