Тема 12. Особливості управління витратами обігу торгівельного підприємства

План

12.1 Сутність витрат обігу та витрат споживання

12.2 Показники, що характеризують витрати обігу, та критерій їх економічності

12.3 Аналіз витрат обігу торгівельного підприємства

12.4 Планування витрат торгівельного підприємства

Ключові терміни: торгівельний капітал, витрати обігу, витрати споживання, торгівельне підприємство

12.1 Сутність витрат обігу та витрат споживання

Торговельний капітал – це історично перша вільна форма існування капіталу. Він у формі купецького капіталу виник задовго до появи промислового капіталу й відіграв значну роль у первинному нагромадженні капіталу і виникненні капіталізму загалом. Проте слід розрізняти торговельний капітал (купецький) докапіталістичної епохи й капітал періоду капіталізму. Перший був відносно самостійною формою капіталу (відповідно до виробництва) і джерелом свого прибутку, мав нееквівалентний обмін (купив дешевше, продав дорожче). Другий є породженням промислового капіталу й виступає як його відокремлена форма. Як це слід розуміти?

На ранніх стадіях розвитку капіталізму промислові підприємці самі займалися й виробництвом, і реалізацією своєї продукції. У міру розвитку виробництва (зростання його масштабів, ускладнення) процес обігу капіталу ставав складнішим, що в умовах поєднання в одних руках виробництва і реалізації товарів значно уповільнювало швидкість руху капіталу й негативно впливало на загальну норму прибутку. Це згодом об’єктивно привело до виділення з промислового капіталу, а саме з його товарної форми, торговельного капіталу, який починає функціонувати автономно. Тому не слід ототожнювати товарний і торговельний капітал. Товарний капітал – це одна з функціональних форм промислового капіталу. Він виступає у вигляді певної суми товарів і втіленої в них вартості та додаткової вартості. Торговельний же капітал – це капітал, який обслуговує процес перетворення товарної вартості в грошову в сфері обігу [1, С. 133-136].

Отже, сутність торговельного капіталу полягає в тому, що він, по-перше, виступає як відокремлена частина промислового капіталу й, по-друге, займається не просто реалізацією товарів, а перетворенням товарного капіталу в грошовий. Інакше кажучи, торговельний капітал виконує функцію промислового капіталу в сфері обігу. Торговельний капітал авансується особливою категорією підприємців (торгівцями) і постійно перебуває в сфері обігу. Він виступає лише у двох формах – грошовій і товарній, а формулою його руху є: Г-Т-Г, тобто купівля товарів і їх наступна реалізація. Така спеціалізація форм капіталу приводить до того, що затрати на перетворення товарного капіталу в грошовий стають значно меншими, порівняно з тим, коли цю функцію виконує сам промисловий підприємець. А це, у кінцевому результаті, забезпечує вищу прибутковість як підприємцям, зайнятим у сфері виробництва, так і підприємцям, зайнятим у сфері обігу (торговцям).

Отже, відокремлення торговельного капіталу в самостійну форму на певному етапі розвитку суспільного виробництва створило умови для прискорення обороту промислового капіталу й зростання прибутковості. У сучасних умовах спостерігаються зворотні процеси. З метою пристосування виробництва до суспільного попиту, вимог ринку й забезпечення стабільних високих прибутків великі промислові компанії, з одного боку, почали створювати власну збутову мережу, прагнучи тримати під контролем реалізацію й споживання своїх товарів. З іншого боку, великі торговельні компанії самі почали відкривати власні промислові підприємства. У результаті відбувається переплетіння в русі промислового й торговельного капіталів на основі кооперації торгівлі та виробництва.

Відображенням цих глибинних господарських процесів стала концепція маркетингу. Поштовхом для її виникнення були кризи перевиробництва й ускладнення збутової діяльності в умовах великого й складного виробництва. За цих умов виникла потреба серйозного аналізу ринкової ситуації, у результаті якого були виявлені принципи дії ринкового механізму. Зокрема, існуючі ринки зазвичай діяли за таким принципом: спочатку виробляється товар, а потім ідуть пошуки його споживачів і методів його збуту. При насиченому ринку починається жорстка конкуренція, агресивна реклама й витончені форми стимулювання збуту: йде відкрита боротьба за «гаманець» споживача, що значно ускладнює проблему збуту. Такий ринок в економічній літературі отримав назву «ринку продавця». Його основною характеристикою є диктат виробника й значне звуження вибору для споживача.

Але оскільки платоспроможний попит є величина відносно визначена (доходами споживачів), виробники, нарощуючи обсяги продукції без урахування цієї величини, періодично опиняються в ситуації перевиробництва й, щоб відвоювати собі ринок або певну його частку, максимально закріпити свої позиції на ринку, змушені вдаватися до найрізноманітніших хитрощів аж до монополізму. Тому на певному етапі «ринок продавця» стає головним гальмом на шляху НТП. У виробника-монополіста просто зникають стимули займатися покращенням якості продукції, а для інших вихід на ринок із новими виробами практично стає неможливим. По-перше, дуже ризиковано діяти всупереч монополісту, по-друге, це вимагає непомірних затрат на рекламу.

Проте зупинити закономірний поступальний хід розвитку суспільства неможливо. Потрібен був вихід, і ним виявився один із прийомів конкурентної боротьби: не просто виробництво товару на невідомого споживача, а адаптація його (товару) під певні очікування ринку, що формується під впливом споживацького попиту. Спочатку це були випадкові кроки переорієнтації виробництва й збуту на задоволення потреб і запитів споживачів. Згодом вони перетворились на цілісну систему маркетингу. Так, почалося становлення «ринку покупця» – практичного втілення концепції маркетингу, основний зміст якої полягає в діяльності, скерованій на задоволення потреб споживача шляхом обміну. А звідси основною рисою «ринку покупця» є випуск тих товарів, які погоджується купувати потенційний споживач.

З моменту «завоювання» концепцією маркетингу права на життя у світовій господарській практиці відбулися суттєві зміни. На. більшості світових ринків, а також на внутрішніх ринках промислово розвинутих країн, виробник і споживач помінялися ролями: «диктат продавців» змінився «диктатом покупців». У такій ситуації підприємець може досягти збільшення своїх прибутків лише тоді, коли він поставить на певний ринок саме ту продукцію, тієї якості та за тими цінами, які очікуються споживачами ринку. «Ринок покупців» виступає як стимул постійного відтворення ділових, а не спекулятивних відносин. Тобто він примушує підприємців (бізнесменів) шукати джерело своїх прибутків, насамперед, у сфері виробництва, а не в сфері купівлі-продажу.

Місцем функціонування торговельного капіталу є сфера обігу. Тобто сфера, де не створюється ні вартість, ні додаткова вартість, вони лише тут реалізуються. Звідки ж тоді торговельний підприємець отримує свій прибуток? Для того щоб відповісти на це запитання, необхідно знати, що торговельний капітал за своїм складом неоднорідний. Він складається з двох частин: капіталу обігу, авансованого на купівлю товару, і капіталу, авансованого на обслуговування процесу продажу товару. Ця друга частина капіталу називається витратами обігу.

Основу й визначальну масу торговельного капіталу становить капітал обігу. Тому розглянемо спочатку механізм його заміщення й джерело прибутку. З формули руху «Г-Т-Г» ми бачимо, що частина торговельного капіталу, яка авансується на купівлю товару торговельним підприємцем, не виходить із його рук. Вона повертається після кожного продажу товарів. Але ж капітал обігу не тільки повертається, а й самозростає, приносить прибуток.

На перший погляд здається, що прибуток виникає в процесі купівлі-продажу товару як результат різниці в цінах. Насправді ж ці процеси опосередковують лише реалізацію й привласнення, але не виникнення торговельного прибутку. Як відомо, у сфері обігу відбувається лише зміна форми вартості (товарної на грошову або навпаки), а не її утворення. Вартість і додаткова вартість утворюються лише у виробництві. Отже, і прибуток, як форма прояву додаткової вартості, джерелом свого виникнення не може мати сферу обігу (торгівлю).

Таким джерелом може бути лише додаткова вартість, створена в процесі виробництва. Але як же вона потрапляє до рук торговельного підприємця? Ми вже зазначили, що основною функцією торговельного капіталу є обслуговування промислового капіталу в сфері обігу шляхом реалізації товарів, створених у виробництві. Тобто, промисловий підприємець поступається цією функцією торговельному, за що останній вимагає певної участі в розподілі додаткової вартості. Іншими словами, промислові підприємці поступаються частиною додаткової вартості торговельним за те, що вони реалізують їхні товари.

(12.1)

Уявимо, що промисловий капітал становить 400 с + 50v, а вартість вироблених товарів – 400с + 50v + 100m = 50. Торговий капітал дорівнює 50. У цьому випадку отримаємо:

- середню норму прибутку

- промисловий прибуток

- торговий прибуток

- ціна продажу для промислових або купівельна ціна для торгових підприємців = 400с + 50v + 90р = 540;

- ціна продажу для торгових капіталістів = 540 + 10h = 550.

На перший погляд здається, що завдяки наявності торговельного капіталу середня норма прибутку для всіх підприємців знижується, оскільки при його відсутності норма прибутку розраховується лише відповідно до затраченого промислового капіталу. Але в дійсності торговельний капітал сприяє не зниженню, а підвищенню середньої норми прибутку. Якби його не було, то промисловим підприємцям потрібно було б авансувати капітал не лише на виробництво товарів, а й на реалізацію та доведення його до споживачів. При відсутності спеціалізованого торговельного капіталу реалізація товару проходила б дуже повільно, а капітал обігу, який би мали промислові підприємці, був би за своєю величиною більшим, ніж той, що авансують торговельні підприємці. А це означало б уповільнення обороту капіталу, а отже, і зниження норми прибутку. Звідси випливає, що відокремлення торговельного капіталу від промислового відповідає інтересам усіх підприємців, бо це сприяє підвищенню середньої норми прибутку. Як було з’ясовано вище, торговельні підприємці авансують капітал не тільки на купівлю товарів у промисловців (капітал обігу), а й на організацію його реалізації (витрати обігу). Витрати обігу поділяються на два види: чисті витрати обігу й додаткові.

Чисті витрати – це видатки, які зумовлені процесом обігу, тобто зміною форм вартості, перетворенням грошей у товари, а останні – у гроші. До таких видатків належать: оплата праці торговельних працівників, утримання торговельних приміщень, витрати на рекламу й адміністративно-управлінську діяльність, бухгалтерію й т.д. Працівники, зайняті безпосередньо продажем товарів, розрахунками за купівлю-продаж, не створюють нової вартості. Тому витрати на них не входять у вартість товару й повинні покриватися за рахунок прибутку торговельного підприємця. Останній же цей тягар намагається перекласти на споживачів, роблячи надбавку до ціни продажу товару. Особливо це практикують монополії, що встановлюють на свої товари монопольно високі ціни (вищі за вартість), тим самим перекладаючи на споживачів відшкодування чистих витрат.

Додаткові витрати обігу. До них належать витрати, пов’язані з продов-женням процесу виробництва у сфері обігу. Це транспортування товарів, їх сортування, фасування, упакування й зберігання. Тобто, усе те, що повинно робити виробництво, воно частково передає у сферу обігу. Праця, затрачена на ці процеси, є продуктивною, бо вона створює як вартість (у т.ч. і додатко-ву), так і споживну вартість. Тому ці витрати включаються у вартість товару й покриваються в процесі його реалізації як витрати виробництва.

Діяльність торговельного підприємства з моменту його створення пов’язана з різними витратами трудових, матеріальних та фінансових ресурсів. За характером виникнення витрати поділяються на два основних вида: поточні та довготривалі.

Поточні витрати пов’язані з вирішенням тактичних завдань підпри-ємства у процесі його фінансово-господарської діяльності, а саме: зікупівлею товарів, їх транспортуванням, зберіганням і реалізацією, обслуговуванням матеріально-технічної бази, утриманням персоналу тощо.

Довготривалі витрати (інвестиції) пов’язані з вирішенням стратегіч-них завдань підприємства, а саме: новим будівництвом, реконструкцією, придбанням нових тоговельних приміщень, модернізацією тоговельно-технологічного обладнання, закупівлею нових видів машин, механізмів та обладнання, придбанням нематеріальних активів, формуванням портфелю цінних паперів тощо.

Поточні витрати являють собою витрати обігу тоговельного підприємства, які й пов’язані з його торговельно-виробничою діяльністю.

Витрати обігу – це виражені в грошовій формі витрати живої та уречевленої праці по доведенню товару від виробника до споживача, перетворенню виробничого асортименту в торговельний, організації процесу купівлі-продажу і споживання, задоволенню попиту споживачів.

Таким чином, витрати обігу являють собою суспільно необхідні витрати праці, пов’язані з виконанням торгівлею свої функцій та задач, і враховуються вони на всіх стадіях ціноутворення, починаючи від виробництва, коли до собівартості продукції включаються витрати по збуту, і закінчуючи роздрібним продажем, коли в роздрібній ціні відбражаються витрати оптової та роздрібної торгівлі.

Витрати обігу умовно підрозділяються на дві групи: чисті та додаткові.

Чисті витрати – це витрати на організацію процесу купівлі-продажу, утримання управлінського персоналу, облік та звітність підприємства.

Додаткові витрати обумовлені продовженням процесу виробництва в торгівлі (фасовка, упаковка, маркування), перетворенням виробничого асортименту в тоговельний.

Частка чистих витрат в оптовій торгівлі складає 10-12%, в роздрібній торгівлі продовольчими товарами – до 40%, в роздрібній торгівлі непродовольчими товарами – біля 50%. Співвідношення між чистими і додатковими витратами не є постійним. З розвитком виробництва, збільшенням частки фасованих товарів, покращенням транспортних зв’язків, наближенням виробничих підприємств до споживачів, вдосконаленням матеріально-технічної бази торгівлі, підвищенням якості торговельного обслуговування, скороченням невиробничих витрат, частка додаткових витрат у торгівлі буде знижуватися.

Поряд з показником витрат обігу в економіці використовується показник витрат споживання, вони пов’язані між собою.

Витрати споживання являють собою витрати на знаходження товару, його закупівлю, доставку, підготовку до споживання.

Витрати споживання складають близько 50% всіх витрат сфери обігу і більше, ніж у 1,5 рази перевищують розмір поточних витрат торгівлі. Відповідно, чим більш повніший буде асортимент в торгівлі, краще підготовлений товар до продажу і споживання, вища якість обслуговування, тим вищі будуть витрати обігу і нижчі витрати споживання.