Тема 4. Соціологія другої половини XX — початку XXI ст.

105

процесів, які розвиваються суперечливо або навіть у протилежних напря- мах. Її суть полягає в тому, що світ у майбутньому має тенденцію перетво- ритися в єдину глобальну систему. Одні соціологи вважають, що формується глобальне світове суспільство, інші — що найкращими відповідниками мети глобалізації є створення глобальної мегаспільноти чи глобального громадянського суспільства. Відмінність між поглядами цих учених полягає в тому, що перші в коло глобальних процесів включають становлення світового уряду, нових форм управління, наднаціональних владних струк- тур, нового глобального порядку. Прихильники другого напряму, навпаки, виводять державно-управлінську проблематику як таку за межі предмету соціології глобалізації і акцентують на розвитку міжнародних неурядових організацій та інтернаціональних зв’язків громадян усіх країн світу; саме ці недержавні організації та пересічні громадяни стають основними акто- рами на світовій арені, саме їхніми зусиллями й відбувається будівництво світової спільноти — світового громадянського суспільства.

Суперечливість в оцінці процесів глобалізації полягає й в тому, що, наприклад, американські соціологи розглядають її переважно у формі ве- стернізації, тобто розповсюдження взірців масової культури Заходу і на- самперед США. Соціологи ж інших країн і регіонів світу переконані, що термін “глобалізація” потрібно вживати у множині і що поруч із вестернізацією (від англ. western — західний) цілком можливо вивчати процеси, приміром, істернізацїї (від англ. eastern — східний), або впливів Сходу. Суперечливою є й оцінка ролі сучасної національної держави: якщо більшість соціологів передрікає їй скору смерть, то інші (в тому числі й Гідденс) пишуть про докорінну зміну природи і ролі держави, яка полягає у втраті нею частини суверенітету і більшій зосередженості на внутрішніх відносинах, зокрема на діалозі з локальними спільнотами (local communities) та громадянами. У сфері культури глобалізація провокує уніфікацію культур народів світу, але в той же час спричиняє до посилення ролі і значення місцевих етнічних культур, націоналізмів та ідентичностей.

Усе це вимагає від соціологів пильної уваги до глобальних трансформацій, з якими населення всіх країн буде дедалі частіше зустрічатися у найближ- чому і віддаленому майбутньому. Без соціології будь-які уявлення про це майбутнє неминуче будуть однобічними і неповними.

Модуль 1. Розділ 1. Загальна теорія та історія соціології

є їхня пірамідальна будова: на вершині піраміди — активна меншість, аристократія, внизу — більшість, демократія. Така пірамідальна будова суспільства забезпечує його рівновагу, бо, згідно з законами фізики, без широкої і нерухомої основи немає стійкості предмета. Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспільства, але центр ваги міститься власне в основі, гарантуючи сталість існування будь-якого суспільного організму, його незнищенність.

«Соціологічні аспекти творів українських істориків» Сміливі концепції розвитку українського суспільства, народу, нації, держави, взаємин провід- них одиниць і громади висувають українські історіософи та історіографи — автор “Истории Руссов”, далі старша й молодша народницькі школи: М. Ко- стомаров, О. Лазаревський, В. Антонович, П. Куліш, М. Драгоманов, М. Гру- шевський та інші. У новодержавницькому напрямі соціологічним мисленням позначена творчість В. Липинського та С. Томашівського.

«Історико-соціологічний метод М. Грушевського» Найпослідовніше поглиблює свої історичні дослідження соціологічними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод М. Гру- шевський (1866—1934). Здобувши європейське визнання за теоретичне обґрунтування власної схеми історії України як самостійного процесу роз- витку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном М. Гру- шевський має змогу ознайомитися із сучасними йому ідеями соціологів Е. Дюркгайма та М. Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, а істориком-соціологом. Він особ- ливо плідно використовує свій історико-соціологічний метод у дослідженнях давньої історії, тісно пов’язуючи його здобутки із сьогоденням. “Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, — стверджує він, — і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної”. Тобто, на його думку, виконавши історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбуття. Звідси стає зрозумілою й назва його праці “Початки громадянства. Генетична соціологія”, в якій він зазначає, що в час глибокого соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії соці- альної еволюції “від самого споду”, від її найбільш ранніх стадій починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки М. Грушевського як соціолога.

Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства, вислов- люючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу соціальної еволюції. Оригінальність концепції М. Грушевського полягає насамперед у системі пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість моністичного (від грец. monos — один) розуміння історії, некоректність застосування законів у їх природничо-науковому розумінні до пізнання складної соціальної