Тема 4. Соціологія другої половини XX — початку XXI ст.

99

«Два підходи до постмодерної людини»

2. Однак насправді центральним пунктом концепції постмодернізму є сукупність якісно нових уявлень про сучасну (вірніше, постсучасну, якщо дотримуватися термінології постмодернізму) людину. Постмодерністська доктрина вперше в історії соціологічної думки зосередила увагу на комп- лексній проблемі людини в сучасному зміненому світі та на питаннях інтерперсональної (тобто міжособистісної) взаємодії, які в сучасних умовах набувають дедалі більшого значення. Ці уявлення, втім, не є притаманними всім постмодерністам. Виразно проявляється існування двох підходів до розуміння й відчуття людини.

«Людина як децентрований суб’єкт і дивід»

2. Для одних постмодерністів нова ситуація людини отримує озна- чення “смерть суб'єкта”, коли мається на увазі просвітницька й по- зитивістська за характером людина доби модерніті (або індустріального суспільства). Такий індивід, людина з її раціоналізмом, обожненням науки й техніки, вірою у безмежний прогрес людства, з цілісною системою цінностей та моральних принципів поступово зникає, вмирає. Його місце заступає так званий децентрований суб’єкт (за виразом Ж. Лакана), або дивід. “Децентрований суб’єкт” означає нове створіння техногенної цивілізації з розщепленою свідомістю, прогресуючим зменшенням питомої ваги раціональних складників і відповідно збільшенням значення позасвідомих складників його внутрішнього світу. Якийсь один (як це було раніше) центр духовного всесвіту людини зникає; людина стає дедалі децентрованішою, багатограннішою, множиннішою. Другий термін — дивід — вживається на противагу традиційному поняттю “індивід” (або неподільний), вперше запровадженому ще Ціцероном для означення людини в її цілісності, як чогось неподільного, як найдріб- нішого соціального атома. Постмодерна епоха призводить до появи істоти фрагментованої, розірваної, позбавленої цілісності, яка здатна неод- норазово ділитися, утворюючи щораз найпримхливіші комбінації різ- номанітних станів і характеристик, — тобто до появи дивіда (подільного). Тому для цієї групи постмодерністів суб’єкт та індивід справді вмирають і народжується глибоко нещасна сучасна людина, загублена в холодному і жорстокому всесвіті, у суспільстві “кривавої повсякденності”, позбавленому пам’яті та мрії.

«Суперечлива ідентичність: “Я” та “Інший”»

2. Провідним сюжетом в описах такої сучасної людини є суперечлива ідентичність особи. Раніше вважалося, що людина переживає почуття неперервної самототожності з цілісним образом свого “Я”, в його нероздільній єдності зі всіма соціальними зв’язками (Е. Еріксон). Тепер ідентичність розуміється як почуття перервної самототожності, іншої в кожний інший момент, до того ж внутрішньо дискретної, де співіснують

Модуль 1. Розділ 1. Загальна теорія та історія соціології

“Я” та “Інший” (таку ситуацію описує П. Рікер у книжці 1990 р. “Сам як інший”). Поява і закріплення в ідентичності людини певного “Іншого” є проявом дивідності особи та амбівалентності (або двоїстості, супе- речливості) її духовного світу. Інколи стосовно такої особи вживається термін “фрагментований суб’єкт”, в якого немає фіксованих, стабільних, незмінних характеристик. Ж. Лакан з цього приводу пише, що “Я” людини ніколи не може бути визначене, бо воно завжди в пошуках самого себе і здатне бути представленим лише через “Іншого”. «Постсучасна людина як нормальна адаптована особа»

2. Інша група постмодерністів наполягає на безболісному пере- живанні людиною своєї сучасності та на досить легкому присто- суванні особи до неї. Для сучасної (або постсучасної) людини, на їхню думку, характерними є більша стурбованість якістю життя (включно з умовами праці), прагнення досягти успіху в соціальному плані, але найбільше — потреба захистити цінності індивідуального, приватного життя, індивідуальне право на автономність, невтручання суспільства у справи конкретної людини, право на щастя. Для такої сучасної людини притаманна нетерпимість до будь-яких проявів приниження гідності особи. «Постмодернізм і соціологія» Загалом соціологія виявилася краще пристосованою від багатьох гуманітарних наук до появи постмодернізму. Багато в чому це стало можливим завдяки існуванню в її структурі інтерпре- тативного напряму з його увагою до різноманіття спроб дослідження і пояснення феноменів людського менталітету, пошуків сенсу та значень інтерсуб’єктних стосунків тощо. Соціологія також включає емпіричні дослідження, які з часом дедалі більше дистанціювалися від теорій класич- ного зразка і вимог створення єдиної всеосяжної теорії суспільного розвитку. Нарешті в арсеналі соціології останнього часу набирали ваги якісні методи досліджень з їхнім зануренням у повсякденне життя людей, спробами проникнення вглиб внутрішнього єства людини.

«Чи є Україна постмодерною?» Поява постмодерністської доктрини на Заході, безперечно, викликає певні спроби її осмислення у так званих посткомуністичних країнах та прагнення адаптувати цю доктрину до нових реалій цих суспільств, до практичної діяльності, зокрема, соціологів. Можна стверджувати, що соціологія посткомуністичних країн досить легко сприй- няла та модифікувала відповідно до своїх умов західний постмодерністський дискурс. Сьогодні в літературі про Україну можна знайти багато публікацій соціологів, які вважають українське суспільство таким, що бодай формально відповідає уявленням постмодерністів, тому що в цьому соціумі дивовиж- ним чином переплелися риси архаїки, сучасності і навіть постсучасності (див., зокрема, публікації Л. Сокурянської, С. Катаєва та інших). Це деякі прикмети осучасненого феодалізму з існуванням олігархів та структур