Тема 4. Соціологія другої половини XX — початку XXI ст.

95

в галузі соціогуманітарних наук. Ще інші — порівнюють теорії постінду- стріального суспільства і постмодернізму зі станами свідомості чоловіка й жінки. Чоловік з його лінійною логікою завжди перебуває, вживаючи мову комп’ютерників, ніби в одному файлі; аби перейти з одного файлу до іншого, йому потрібно спочатку вийти в директорію, в “меню” (стиль мислення типового представника постіндустріалізму). Жінка ж завжди перебуває нібито в усіх файлах одночасно. Саме тому жінки точніше оцінюють ситуації та людей, саме з цією стереометричною цілісністю сприйняття пов’язані славнозвісні жіноча інтуїція й жіноча логіка. Цьому типові ментальності притаманні цілісність, перевага інтуїції над раціональ- ністю, образність і метафоричність, невизначеність (“так” і “ні” не говорити), незавершеність думки і дискурсу, надання переваги невербальним (несло- весним) засобам спілкування, багатомовність і багатослів’я, словесна експресивність у сполученні зі словесною невимовністю думки тощо (мен- тальний стиль типового представника постмодернізму). Нарешті, серед соціологів є багато прибічників думки про те, що постмодернізм є попросту виродженням соціології і тому взагалі не може претендувати на серйозну увагу науковців.

«Суть постмодернізму» До постмодернізму, отже, можна ставитися по-різному. В західному світі він претендує на комплексну соціологічну доктрину, з якою не можна не рахуватися. Оскільки це поняття є гранично широким і водночас надзвичайно суперечливим, важко дати йому якусь однозначну характеристику. Загалом постмодернізм можна потрактувати як відображення структурно подібних явищ у суспільному житті й культурі сучасних високорозвинених країн, породжених новою соціокультурною ситуацією кінця XX — початку XXI ст. У центрі цієї ситуації є процес формування специфічного, невідомого раніше типу відносин між людиною

і суспільством, коли особистісні риси стають однією з домінант соціального поступу, а розвиток людини (унікального творчого суб’єкта) виявляється джерелом глобальних економічних, політичних, соціальних, культурних трансформацій.

«Три фази історико-культурного розвитку» В історико-культурному (як і в історико-економічному) розвитку людства також вирізняються три фази: премодерн (або премодерніті), модерн (або модерніті) й постмодерн (або постмодерніті). Відповідно в теоретичних відображеннях цих фаз також знайдемо тріаду: класика, модернізм і постмодернізм. На початку XX ст. зіткнення між класикою і модернізмом було вираженням торжества індустріального суспільства над доіндустріальним (аграрним, традиційним) у сфері переважно культурних явищ і процесів. Постмодерний стан вва- жається властивим одночасно всім сферам суспільного життя постіндустрі- ального суспільства. Тому, наприклад, Е. Ґідденс спеціально наголошує на синонімічності понять “постмодерну” та “постіндустріального суспільства”.

Модуль 1. Розділ 1. Загальна теорія та історія соціології

«Дискусії щодо фаз історико-культурного розвитку» Що ж до відмінно- стей між трьома фазами або стадіями історико-культурного розвитку, то вони в літературі постмодернізму розроблені недостатньо чітко, на противагу вмотивуванню трьох фаз історико-економічного розвитку в теорії постінду- стріалізму. До того ж, дедалі частішими стають непорозуміння між пост- модерністами у визначенні суті цих трьох фаз і доречності такого розрізнення взагалі. Одна група вчених обстоює думку про докорінну відмінність модерніті від постмодерніті, інша, не менш впливова, — наголошує, що суттєвої різниці між цими двома станами нема і що постмодерніті є “не- завершеною модерніті”. За словами провідного сучасного західного соціолога Е. Ґідденса: “ми не виходимо за межі модерніті, але переживаємо епоху її радикалізації”.

Тому нині практично неможливо чітко розмежувати модерніті й пост- модерніті; до того ж частішають спроби ототожнити премодерніті й модер- ніті. «Соціологічне розуміння доби постмодерну» Власне тому подано загальне розуміння доби чи ситуації постмодерну, його характерні риси, важливі насамперед для соціології.

Постмодернізм визначається як динамічно рухливий (залежно від національного контексту) комплекс уявлень, для якого найкращими від- повідниками є поняття певної ментальності, особливого погляду на світ, специфічного способу світосприйняття, світовідчуття й оцінки суспільства та людини в ньому, сучасного відчуття духу своєї епохи — епохи кінця XX — початку XXI ст.

Поняття “ментальність” краще відповідає ускладненій структурі внутрішнього світу особи, ніж поняття “стиль мислення” через те, що в перше поняття входить так зване позасвідоме, яке є важливішою складовою і прикметою постмодернізму. Всередині цього комплексу ментальності, суперечливого і постійно змінюваного, все ж можливо віднайти певні складові компоненти, які й стають предметом дослідження соціології.

«Постмодернізм про оточуючий світ як про хаос»

2. Насамперед це суперечлива сукупність відчуттів і уявлень про світ у цілому, які стали реакцією на нову ситуацію у природничих науках 1970— 1980-х років XX ст. Учені-природознавці дедалі більше переконувалися, що багато природних явищ принципово не піддаються точному статистичному обліку і, відповідно, прогнозуванню можливих змін. Найхарактернішими прикладами такої непередбачуваності є погода (хаотична в принципі й така, що легко спростовує всі метеорологічні прогнози), феномен турбулентності в повітряних і водяних течіях, броунівський рух частинок і навіть Сонячна система як така (1987 р. вийшла друком книжка Дж. Віздома “Хаотична поведінка в Сонячній системі”). Як відображення таких явищ, у добу постмодерну виникає й спеціальний напрям думок, оформлений Ж. Баландьє у вигляді хаології, тобто нової дисципліни про принципову