3.Занепад та згасання античної філософії (елліністичний період)

Елліністичну філософію (кін. IV - I ст. до н.е.) характеризують такі головні філософські школи: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм. Цим школам передувала філософія кініків, основоположниками якої були учень Сократа Антисфен (біля 445—360 до н.е.) і Діоген (біля 412—323 до н.е.). Хоча вони і були сучасниками філософів афінської школи, але за проблематикою і самим духом філософствування вже не належали до класичної епохи. Сприйнявши деякі положення філософії софістів та Сократа, вони надали їм свого, нового розуміння. Кініки переосмислили призначення філософії, яка, на їхню думку, повинна займатися не відстороненим умоспогляданням вічних істин, а показувати людині шлях до доброчесного життя. А для цього потрібно відмовитись від таких “помилкових” цінностей як майно, тілесні задоволення, залежність від суспільної думки. Один з представників цієї школи Кратет, за порадою Діогена, усі свої землі віддав під пасовища, а усі свої гроші викинув у море і став вести кінічний спосіб життя. Він повчав своїх учнів “обходитися малим … це зближує нас з богами, противне ж віддаляє, і вам, що займають середнє місце між богами і нерозумними тваринами, стане можливим стати подібними вищому роду, а не нижчому”.

Дух філософії кінізму виразився в повній, нічим не обмеженій свободі: свободі від тілесних потреб, зведених до мінімуму, свободі від людських пороків - марнославства, гордині, жадібності, свободі від умовностей загальноприйнятих норм поведінки. Кініки проповідували спрощення життя; свої погляди викладали у вигляді коротких повчальних висловів на кшталт: “слід домагатися задоволень, що йдуть за працею, а не перед працею”. Відкидаючи цінності сучасного їм суспільства, вони зберігали при цьому почуття власної гідності. За легендою, Діоген на питання Олександра Македонського, що він (Олександр) може для нього корисного зробити, отримав відповідь: “Відійди і не закривай мені сонце”. Вражений цією відповіддю Олександр промовив: “Якби я не був Олександром, я хотів би бути Діогеном”. Діоген взагалі прославився своєю епатажною, аскетичною поведінкою, дотепним розумом, тому особистість цього філософа оточена легендами (наприклад, як він з ліхтарем в руках вдень шукав людину тощо). Діоген підтверджував на власному прикладі максиму кініків – “проповідувати дією”.

Хоча етика кініків носила індивідуалістичний і суб'єктивний характер, але вона ґрунтувалася на силі духу, на неабиякій здатності до незалежного існування. Кініки поставили ряд важливих проблем: про свободу дійсну і уявну, внутрішню і зовнішню, про моральну автономію і відповідальність перед суспільством, про моральній ідеал бідняка.

Епікуреїзму був притаманний так само індивідуалістичний характер. Епікур (342—271 до н.е.) заснував філософську школу у своєму саду в Афінах, що ввійшла в історію як “Сад Епікура”. На воротах цієї школи було написано: “Мандрівник, тут тобі буде добре, тут вище благо – насолода”. Пізніше, в римській імперії, послідовником Епікура став Лукрецій Кар (біля. 99—55 рр. до н.е.).

Епікур написав багато творів, такі як “Лист до Менекея”, “Про природу”, “Про долю”, “Про любов”, “Про кінцеву мету”, “Головні думки” та ін. Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Філософію він розумів як практичне вчення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від людських страждань: “Пусті слова того філософа, що не лікують ніякі страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не виганяє хвороби тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороби душі”. Він також зазначав у листі до Менекея: “Нехай ніхто в молодості не відкладає занять філософією і нехай не стомлюється від неї в старості. Адже ніхто не може бути недозрілим чи перезрілим для здоров’я душі. І хто говорить, що час для філософії ще не настав чи вже відлетів, той уподібнюється тому, хто каже, що час для щастя ще не прийшов чи вже не існує”.

Говорячи про щастя і задоволення, Епікур має на увазі окремого індивіда, а не суспільство. З його точки зору, суспільний союз не є вищою метою, а тільки засобом для досягнення благополуччя індивіда. Епікур зазначав, що для того, щоб стати щасливою, людина повинна пізнати закони природи: “Без природознавства не можна набути незатьмарених насолод”. Етика Епікура заснована на атомістичній натурфілософії і матеріалістичному сенсуалізмі. Продовжуючи атомістичну традицію Левкіппа-Демокрита, він вважав реальним лише буття окремих атомів, а всі речі і космос розглядав як такі, що носять вторинний характер, являючи собою різні тимчасові комбінації атомів. Душа також складається з атомів. Епікур визнає існування нескінченного числа світів, що утворені з вічних атомів у безмежному просторі. Істинно те, що ми відчуваємо, тільки відчуття нас не обманюють. Всі омани – наслідки помилок нашої думки.

Епікур висуває оригінальне положення, що вносить суттєву корекцію в атомістичну теорію Демокрита: рух атомів, хоча і підпорядкований необхідності, обумовлений також і їх внутрішньою властивістю – вагою та деякими іншими особливостями, тому виявляється можливим спонтанне відхилення атомів від траєкторії їхнього руху. Це уявлення про здатність атому до саморуху являє собою онтологічне обґрунтування свободи індивіда від суспільної необхідності.

Епікурейська етика гедоністична (від грець. hedone – задоволення), саме задоволенню епікурійство надавало значення мети життя. При цьому Епікур підкреслював: “Коли ми говоримо, що насолода є кінцевою метою, то ми розуміємо аж ніяк не насолоди чуттєвості чи розпусти, як думають ті, хто не знають, не розділяють чи погано розуміють наше вчення, – ні, ми маємо на увазі свободу від страждань тіла і сум’яття душі”. Епікур має на увазі таку істинну душевну рівновагу, коли людина зберігає свободу від усяких пристрастей – і від надмірних радощів, і від надмірної скорботи. Щастя – це стан духовної стабільності - атараксії, який може виробити в собі лише мудрець, здатний перебороти страх перед богами і страх смерті.

Практична допомога людині в подоланні страху перед смертю – найважливіше завдання філософії. Душа людини, за Епікуром, помирає разом з тілом, тому що вона, як і тіло, складається з атомів. Смерті не слід боятися, тому що, поки ми є – її нема, а коли вона приходить, то нас нема; тобто смерті немає ні для живих, ні для мертвих. Також не слід боятися і богів, які живуть у просторі між світами і насолоджуються блаженством, тому вони не втручаються в хід явищ природи і людські справи, оскільки це порушило б їхнє безтурботне існування.

Оригінальними є і судження Епікура про потреби і бажання людей. Є три види бажань: природні і необхідні для життя; природні, але для життя не необхідні; не необхідні для життя і не природні. Мудрець прагне тільки до першого виду бажань і утримується від інших. Результатом такої помірності є досягнення повної незворушності або безтурботності, що і являється щастям філософа. Епікуру приписують правило – “живи непомітно”, тобто в тісному колі близьких друзів, не беручи участі у гучному суспільному житті.

Суперечливість поглядів різноманітних шкіл у найважливіших питаннях життя приводила до розчарування в можливостях пізнання, до скептицизму (назва течії походить від грець. skeptikos –той, хто критикує, зважує). Вчення скептиків було радикальним сумнівом щодо істинності знання. Його основні представники: в Греції – Піррон (360—270 до н.е.), Тімон (320-230 до н.е.), Енесідем з Кноса (1 ст. до н.е.), Секст Емпірик (біля 200-250); в Римі – Агріппа (І-ІІ ст.).

Засновник скептицизму Піррон стверджував, що єдиний належний філософу спосіб ставлення до речей може полягати тільки в утриманні від будь-яких категоричних суджень. “Мету свою скептики, – зазначає Діоген Лаертський, – вбачали в спростуванні догматів усіх шкіл, але самі вони ні про що догматично не висловлювалися”. Філософ-скептик нічому не повинний був надавати безумовно істинного значення. Це вчення зі своїм теоретико-пізнавальним песимізмом і відходом у внутрішній світ особистості було характерним не тільки для епохи еллінізму, але і для римської епохи. Обґрунтування позиції скептиків пов’язане з формулюванням (спочатку Енесідемом) так званих тропів (поворотів думки) - аргументів, спрямованих проти всіх категоричних суджень про реальність:

– в силу різноманітності істот, різниці в їхньому походженні і в їхній тілесній будові однакові речі викликають у них неоднакові образи;

– тілесні і моральні розходження, які, безсумнівно, існують між людьми, вимагають і в цьому випадку утримування від суджень про природу самих речей. Наприклад, одна й та ж їжа здійснює на різних людей різний вплив;.

– навіть у однієї й тієї ж людини враження, що передаються її різними органами відчуття, говорять різне про одні й ті ж речі Так, картина живописця породжує враження глибини і рельєфу для ока, але для дотику вона постає плоскою і гладкою;

– одні й ті ж самі предмети сприймаються по-різному в залежності від різного стану людини: від віку, від руху чи спокою, від ненависті чи любові, від голоду чи ситості, від хоробрості чи боягузтва;

– судження залежать від положення предмету, що сприймається, від відстані і місця. Так, одне й те ж саме весло здається надламаним, якщо розглядати його у воді, і здається прямим, якщо розглядати його на суші;

– судження залежать від «домішок»: предмети, про які висловлюються, ніколи не сприймаються відокремлено, самі по собі, а завжди лише в поєднанні з яким-небудь іншим, тому не можна судити про те, яким є предмет в «чистому вигляді»;

– судження залежать від співвідношення частин, величини і від будови предметів, що підлягають визначенню. Так, піщинки, розглянуті кожна окремо, здаються твердими, зібрані ж у велику піщану купу, вони справляють враження м'якості і т.д.;

– усі явища відносні: кожна річ існує завжди стосовно чого-небудь і тому скоріше здається якоюсь, ніж є такою за своєю природою;

– судження залежать від того, часто чи рідко зустрічається явище, що розглядається. Та ж сама річ визнається коштовною чи не має ціни не на підставі її дійсної природи, а в залежності від своєї поширеності. Так, Сонце за своєю природою повинне було б вражати нас набагато більше, ніж, наприклад, комета. Тут слід зазначити, що з цим аргументом античних часів перегукується з аргументацією маржиналістського напрямку в економічній науці про те, що цінність благ для людини залежить від кількості цих благ в її розпорядженні, зменшуючись по мірі збільшення кількості цих благ і насичення потреб;

– судження залежать від звичаїв, законів, особливо вірувань і догматичних забобонів.

Поставлені в тропах теоретико-пізнавальні проблеми зберігають своє значення і для сучасності, створюючи “інтелектуальне напруження” в гносеологічних дослідженнях.

Впливовою філософською течією пізньоантичної епохи був стоїцизм, засновником якого був грецький мислитель Зенон з Кітія (336—265 до н.е.). Назва школи “Стоя”, тобто портик, пішло від назви місця, де він викладав своє вчення – так званого “Строкатого Портику” в Афінах. Відомими представниками грецького стоїцизму були також Панецій Родоський (біля 185-110 до н. е.) та Посідоній (біля 135-51/50 до н.е.). Стоїцизм знайшов своє блискуче продовження і в римську епоху. Найбільш видатними представниками римського стоїцизму були Сенека (біля. 4 р. до н. е. – 65 р.), Епіктет (біля 50-138) і Марк Аврелій (121-180).

Згідно вченню стоїцизму, все у світі підкоряється владі строгої необхідності - логосу. Людське життя теж залежить від необхідного ходу речей, який виражається в фатумі, людській долі. Тому основними принципами достойного життя є, по-перше, згода з природою (жити щасливо – значить жити у відповідності з природою) і, по-друге, підпорядкованість людини долі. Дія долі неминуча і невблаганна, отже, людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. Отже, не будучи в змозі змінити свою долю, людина здатна змінити своє ставлення до неї.

Обов’язок мудрої доброчинної людини полягає в тому, щоб жити у відповідності з розумом. Доброчинна людина керується розумом, а порочна - пристрастями. Гідне людини ставлення до будь-яких подій – спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Викорінення жагучих почуттів, тобто досягнення апатії (від грець. а – заперечувальна частка, «pathos» – пристрасть) і є шляхом до щастя і свободи. Стоїки вчили з однаковим спокоєм переносити як радощі, так і негоди життя: хвороби, страждання, бідність, приниження. Свій моральний ідеал вони знаходили у твердому і неухильному здійсненні доброчинності як вищого і єдиного блага.

Таким чином, ідеал стоїчного мудреця – спокій і безтурботність, безпристрасність, тобто повна незалежність від почуттів і підпорядкування свого життя розуму як втіленню природи, тобто в кінцевому підсумку – необхідності. Силою своєї волі мудрець домагається незалежності від пристрастей, бажань, не боїться навіть смерті. Від стоїків йде розуміння філософії як науки вмирати. Не випадково, що найбільшого поширення стоїцизм набув саме в Римській імперії, де він знайшов свою другу батьківщину. Римляни – воїни, завойовники – були стоїками майже від народження, тому філософія “героїчного песимізму”, як ще характеризують стоїцизм, була співзвучною їх світовідчуттю та способу життя. Абсолютний раціоналізм стоїцизму, строгість його моральних принципів виявився дуже привабливим для римської державності.

Стоїчне вчення, зокрема підкреслення необхідності “підкорити себе” світовому розуму (логосу – богу), проповідь смиренності багато в чому вплинули на формування раннього християнства.