Тематика доповідей та рефератів

1.Філософія Нового часу: пафос розуму і науки.

2.Філософське вчення Ф.Бекона та його обгрунтування емпіризму.

3.Вчення Р.Декарта про природжені ідеї та дедуктивний метод.

4.Раціоналізм Р.Декарта та його принцип сумніву.

5.Вчення про природні права і суспільну угоду у Т.Гоббса і Дж.Локка.

6. Т.Гоббс про сутність людини, суспільства та держави.

7.Етичні погляди Б.Спінози.

8.Вчення про людину Б.Паскаля.

9.Раціоналізм як умонастрій та методологія епохи Просвітництва.

10.Французькі просвітники про людину і суспільство.

11.Соціально-філософські ідеї Ж.-Ж.Руссо.

12.Ф. Вольтер: життя та погляди.

13.Французькі енциклопедисти.

14.Матеріалізм XVII-XVIII століть: основні представники та ідеї.

15.І.Кант: особистість і творчість.

16.Світ моралі і категоричний імператив за Кантом.

17.Система і метод філософії Гегеля.

18.Антропологічний матеріалізм Л.Фейербаха.

19.Вплив філософських поглядів Г.Гегеля та Л.Фейєрбаха на формування марксистського вчення.

20.Вчення К.Маркса про людину.

21.Марксистська концепція практики. 22.Внесок марксизму в розробку вчення про суспільство.

23.Марксизм: історія та сучасність.

Тема 6. Традиції та особливості розвитку філософської думки в Україні

Зміст теми: 1. Основні етапи розвитку філософської думки в Україні. 2. Розвиток філософії у Києво-Могилянській Академії. 3 Філософське вчення Григорія Сковороди. 4. Філософія П. Юркевича. 5. Філософія української революційної демократії (Л.Українка, І.Франко, Т.Шевченко). 6. Філософські погляди Д.Чижевського.

1. Основні етапи розвитку філософської думки в Україні.

Українська філософська думка розвивалась в органічному зв’язку з всесвітнім філософським процесом. Становлення української філософської думки відбулося в рамках культури Київської Русі.

Філософська свідомість в Київській Русі склалась в результаті діалогу традиційної міфопоетичної свідомості і візантійського християнства, насиченого елементами давньогрецької філософії. Введення християнства залучило Русь до світової культури. Притаманне християнству шанобливе ставлення до тексту і сприйняття усього світу як книги, що містить істину, стимулювало до міркувань над глибинними, прихованими смислами слів, напружену інтелектуальну діяльність.

Для києво-руського «любомудрія» характерні такі риси:

- домінування екзистенціальних мотивів, гостро-емоційне переживання поточного моменту життя, лірико-поетичне сприйняття природи; несхильність до абстрактного, відірваного від життя теоретизування;

- своєрідний антропоцентризм: головним предметом філософствування виступає з'ясування сенсу існування "Я" людини. Києворуський мислитель Кирило Туровський (XII ст.) говорить, що Бог створив землю і небо заради людини;

- пріоритет "серця" над "головою", кордоцентризм - органом збагнення істини тут виступає "серце";

- тенденція до пошуку істини в тексті, у слові, а не в речах зовнішнього світу.

Філософська думка періоду Київської Русі виражена в таких основних джерелах: "Повість временних літ" (кін. X ст.) "Слово о полку Ігореві», "Ізборники Святослава" 1073 і 1076 рр. "Повчання Володимира Мономаха", "Притчі про людську душу" Кирила Туровського, "Моління Данила Заточника", "Слово про Закон і Благодать" київського митрополита Іларіона (XI ст.)

Філософія XIV-XVI ст.

Це період послаблення значення Києва як центра Києворуської держави, татаро-монгольської навали. Татаро-монголи були присутні на українських землях менше 100 років, українські землі на початку XIV ст. увійшли до складу Великого Литовського князівства. В результаті постійних руйнувань і насильства, в свідомості стало домінувати уявлення про минущість матеріально-земних благ. Поруч з образом козака - захисника Вітчизни (в народних думах) виникає також образ "героя духу" - святого, котрий виявляє стійкість перед лицем "тлінності" світського буття. В українських землях поширюється агіографічна література (житія святих). Збірники таких "житій" - патерики. Центральний герой "житія" - святий, що бореться з дияволом, який його спокушає. Ця боротьба - спосіб досягнення святості.

В агіографічній літературі виражається одна з найяскравіших рис української світоглядної ментальності - екзистенціальна орієнтація на внутрішнє, на духовне життя людини. В Україні поширюються ідеї ісіхазму (грець. - спокій, німота) - безпосереднього ірраціонального єднання людини з богом шляхом внутрішнього самозаглиблення, очищення розуму.

У цей період розвивається також література полемістів, що боролися зі спробами ополячити український народ і привести його в католицьку віру. Найбільш видний з полемістів - Іван Вишенський (XVI-поч.XVII ст.). В центрі уваги його філософії "духовна" людина, оскільки тільки в дусі можливе спілкування людини з богом. Спілкування з богом, за Вишенським, - ірраціональний процес, до якого розум нездатний. Це може бути досягнуто тільки шляхом щиросердечного осяяння. Вишенський вбачав завдання філософії не в абстрактному теоретизуванні, а в тому, щоб навчити людину праведному життю.

Видним мислителем цього періоду був також Кирило Ставровецький, згідно якому людину треба розуміти такою, якою вона є, утверджуючи в ній світлі, радісні начала.

Важливим центром розвитку української філософії цього періоду був Острозький культурно-освітній центр. Пізніше таким центром стає Києво-Могилянський колегіум, який згодом став Києво-Могилянською академією - першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Славу Академії склали такі професори філософії як І.Гізель, С.Яворський, Т.Прокопович, М.Козачинський та ін.

Програма з філософії передбачала знайомство з працями батьків церкви, схоластики, філософією античності, Відродження, Просвітництва. Більшість мислителів Академії тяжіли до моральної філософії, екзістенціально-гуманістичних мотивів. Досягнення щастя пов’язувалося із самопізнанням і моральним вдосконаленням людини. Філософські і моральні теорії, викладені в курсах професорів Академії, орієнтували на боротьбу за достоїнство людини, за її право бути особистістю, приділяли велику увагу насамперед земному життю людини. Багато професорів Академії вважали основою суспільного прогресу розвиток освіти.

Класичний період розвитку української філософії: XVII-XIX ст.

Засновником, української класичної філософської традиції виступив Г.Сковорода (XVIII ст.). Він вважав, що головне в людині - не стільки її "теоретичні" пізнавальні можливості, скільки емоційно-вольове єство його духу - серце - з якого виростає і думка, і прагнення і світовідчуття. Подібно Сократові, Сковорода повторював: "заглянь у себе". Будучи засновником української класичної філософської традиції, Сковорода мав також великий вплив на формування філософської думки в Росії.

Українська "університетська" філософія XIX ст. У 1817 р. припиняє своє існування Києво-Могилянська академія, створюються університети і ліцеї: Харківський університет, Київський університет, Рішел’євський ліцей в Одесі (пізніше - Новоросійський університет) та ін. Українська світоглядна культура цього періоду зберігає свою екзістенціально-гуманістичну спрямованість, але розвивається під сильним впливом західноєвропейської філософії. При цьому в університетах на території України перевага віддавалася не філософії Гегеля, а філософським поглядам Канта, Фіхте, особливо Шеллінга - оскільки ідеї цих філософів більше відповідали романтично-екзистенціальному змісту української світоглядної традиції. Великою популярністю користалися лекції запрошеного в Харківський університет професора Йенського університету Йоганна Шада, який поєднав елементи етики Канта, ідеї Фіхте про єдність "Я" і "не-Я", "філософії одкровення" Шеллінга (тобто пізнання світового духу не розумом, як це має місце у Гегеля, а душею і серцем).

Оригінальні філософські погляди характеризували мислення М.Гоголя, який, хоча і був російським письменником, завжди зберігав духовні зв’язки з українською культурою. У своїй роботі "Обрані місця з переписки з друзями" він закликав до оживлення "мертвих душ". Світ гоголівських персонажів виражає поверхневий, несправжній шар людської сутності, під яким ховається дійсний світ людської душі. Ключем до проникнення в дійсні, живі душі інших людей є розуміння власної душі: "знайди ключ до власної душі; коли ж відшукаєш, тоді цим ключем відкриєш душі всіх". Гоголь, таким чином, постав не просто як письменник-реаліст, що розкриває мерзенності життя, але як екзистенціальний мислитель, що виступає за оживлення мертвих душ, тобто закликав до духовності. За Гоголем, ніяка зміна суспільного ладу сама по собі не здатна підвищити моральність суспільства. Одні з його останніх слів: "Будьте не мертвими, а живими душами; немає інших дверей, крім тих, на які вказав Ісус Христос."

Екзистенціально-кордоцентричну лінію продовжили у своїй творчості такі українські мислителі XIX ст. як М.Костомаров -історик, письменник, П.Куліш - історик, культурний діяч, Т.Шевченко - поет і художник (члени Кирило-Мефодієвського товариства, що ставило своєю метою утворення федерації вільних слов’янських республік). Костомаров у своїй роботі "Дві російські народності" аналізує особливості ментальності українців. Зокрема він виділяє такі: українці вище цінують окрему людину, ніж суспільство, віддають перевагу особистій свободі, а не спільній справі, віддають перевагу добровільному, а не насильницькому об'єднанню. Куліш звертає увагу на те, що в людині головним є "внутрішня людина" - її серце, нерозривно пов'язане зі своєю батьківщиною. Вираженням екзистенціальної глибини людської істоти, безпосереднім голосом серця Куліш вважає мову (пізніше думку про особливе значення мови висловить німецький філософ Хайдеггер). Згідно "філософії серця" Памфіла Юркевича, людину, її індивідуально-духовний світ неможливо осягти за допомогою "голови", розуму, а лише серцем. Розум виявляє загальне, а серце – унікальне, неповторне в людині.

Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. стала філософія мови О.Потебні, в якій він на українській ментальній основі розвивав деякі оригінальні ідеї німецького ученого В.Гумбольдта. Мова, згідно Потебні, - процес постійного творчого зусилля духу, що ніколи не завершується і не "застигає" як готовий результат. Слово в процесі спілкування виступає як місце збігу думок того, хто говорить і того, хто сприймає. Через слово ми не тільки розуміємо іншого, але й остаточно розуміємо самих себе. Потебня досліджує мову в контексті таких понять як "народ", "нація". Серед багатьох ознак народу (загальна територія, єдність побуту, звичаїв і ін.), згідно Потебні, мовна спільність по суті визначає всі інші. При цьому Потебня виступає за збереження національних мов і національної своєрідності, проти денаціоналізації: "Для існування людини потрібні інші люди; для народності - інші народності". У своїй праці "Мова і народність" він пропонує "право національних культур, тобто народів на самостійне існування і розвиток".

Новітня українська філософія XX ст.

Докласичний і класичний періоди розвитку філософії в Україні створили в Києві стійку екзистенціально-кордоцентричну домінанту у світогляді. Під впливом цієї атмосфери розвивалася російськомовна київська екзистенціальна філософія початку XX ст. - М.Бердяєв, Л.Шестов. Бердяєв разом із Шестовим стояли біля джерел європейського екзистенціалізму.

Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна також для творчості Лесі Українки (1871-1913) - ідея органічної зрощеності людини з природою, наповненості природи людськими смислами ("Лісова пісня"). Глибоко екзистенціальною є і творчість письменника М.Коцюбинського (1864-1913), який говорить про відчуження людини від природи, втрату зв'язку з матір'ю-землею в результаті завойовницького ставлення до природи ("Тіні забутих предків"). Коцюбинський - засновник в українській літературі жанру "потоку свідомості", що змальовує багатоплановий плин людської психіки, глибини несвідомого .

У 20-і роки XX ст. в українській філософії мав місце культурно-філософський підйом. Найбільш яскравий представник цього періоду – В.Юринець (1891-1937) - вчився у Львівському, Віденському, Паризькому, Берлінському університетах, викладав у вузах Харкова. Відзначав принципову нерозривність логічного й образно-інтуїтивного мислення, наукової і художньої творчості.

Для багатьох діячів культури цього періоду (Хвильовий, Зеров, Юринець та ін.) характерні заклики до орієнтації на західноєвропейську культуру. Представники цієї хвилі були репресовані.

У 60-і роки центром розвитку філософських досліджень в Україні стає Київський університет і Інститут філософії. Великий внесок зробив П.Копнін, що змістив акцент філософствування з вивчення об'єктивних законів світу - на вивчення пізнавальних можливостей людини, на вивчення світоглядних проблем (усе це - на основі діалектики). Теоретичне обґрунтування світоглядно-гуманітарної переорієнтації філософії здійснив В.Шинкарук.

У 90-і роки XX ст. знову була відкрита Києво-Могилянська академія .

Мислителі української діаспори

Вячеслав Липинський (1882-1931) - історик, політичний діяч, філософ історії. Виступав за повну державну і культурну незалежність української нації. Аналізуючи причини поразки української державності в 1917-1920 рр., Липинський приходить до висновку, що в цьому значну роль відіграла відсутність віри української інтелігенції у можливість створення самостійної української держави, відсутність політичної волі.

Дмитро Чижевський (1894-1977) закінчив Київський університет, емігрував до Німеччини, навчався у видатних представників екзистенціалізму, розвивав "філософію серця", багато зробив для дослідження історії розвитку філософської думки в Україні.