Тема 5. Німецька класична філософія

§ 1. Німецька класична філософія

Зміст: 1. Суб’єктивний ідеалізм І. Канта. 2. Абсолютний ідеалізм Г.Гегеля. 3. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

Німецька класична філософія охоплює порівняно невеликий період, котрий починається 80-ми роками ХVІІІ століття і закінчується 1831 роком – роком смерті Гегеля. Фейєрбах? Однак, саме вона по праву вважається вершиною філософського розвитку новоєвропейської філософії. Одним з головних пояснень злету класичної філософії на німецькому культурному та соціальному ґрунті є світоглядне переконання більшості філософів у ідеалізмі. Ця тенденція була обумовлена рядом обставин, що лежать в основі ідеалістичної філософії, не потребуючої для обґрунтування своїх ідей строгого наукового пояснення в процесі осмислення нових відкриттів, наукових ідей, теорій тощо. Безумовно, головну роль у цьому відіграла економічна та політична слабкість німецької буржуазії, котра в ідеалістичній філософії намагалась відшукати свідчення свого ідейного пробудження. Німеччина на той час залишалась відсталою феодальною країною, роздрібненою на 360 дрібних князівств та міст. А тому, Німеччина, як писав К.Маркс, “переживала своє існування швидше в теорії, аніж на практиці”.

Наступний момент, що пояснює домінування ідеалізму в німецькій класичній філософії, пов’язаний зі зростаючою кризою класичної філософії, що охопила її в кінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. Об’єктивістське тлумачення світу та людини традиційною метафізикою, що знайшло своє відображення в характерному для неї онтологічному обґрунтуванні теорії пізнання, розчарування на тлі невирішеності затяжної суперечки між емпіриками та раціоналістами у пізнавальних можливостях людського розуму спонукає філософів не тільки до пошуку більш кардинальних шляхів вирішення проблем, залишених їм у спадщину ХVІІІ століттям, а й до постановки нових, відповідних новій соціокультурній ситуації.

1. Суб’єктивний ідеалізм і. Канта

Творче життя Іммануїла Канта (1724-1804) чітко розпадається на два періоди – докритичний (по 1770) і критичний. У перший період інтереси Канта носять яскраво виражений природничонауковий і натурфілософський характер. Канта не задовольняло розв’язання Декартом та Ньютоном питання про виникнення і розвиток Всесвіту, котрі припускали божественну причину у якості творця його та руху. Кант висуває свою космогонічну гіпотезу, що одержала пізніше назву теорія Канта-Лапласа, походження Сонячної системи з первісної туманності. Він розглядав Сонячну систему не як одвічно існуючу, а як таку, що виникла у часі і представляє собою постійний процес утворення та руйнування космічних систем. Головною ж причиною створення світу у Канта залишається Бог, котрого він розуміє, відкидаючи при цьому механістичний детермінізм французьких матеріалістів, як джерело повної свободи дії фізичних сил, котра проявляється у одвічному процесі змін у Всесвіті. Однак саме другий, критичний період його діяльності, ті задачі, котрі він ставить у цей час, та способи їх вирішення, виводять його у ряд найвідоміших філософів свого часу.

Як уже було зазначено вище, одним з істотних недоліків філософії ХVІІ-ХVІІІ століть було недостатня увага до людини, як суб’єкту пізнавального процесу. Власне, на недоліки онтологізації пізнавального процесу звертав увагу ще Декарт, закликаючи робити наголос на суб’єкті, а не на об’єкті, а питанню про характер пізнання надавати перевагу у порівнянні з питанням про характер буття. У філософії Канта також спостерігається привілейоване становище суб’єкту. Однак, у своєму дослідженні суб’єкта пізнання Кант пішов значно далі Декарта, розглядаючи пізнання як діяльність, котра протікає за своїми власними законами. Саме специфіка суб’єкту розглядається Кантом у якості головного фактору, котрий визначає спосіб пізнання та конструює предмет знання.

Вихідний пункт філософії Канта зручніше за все пояснити тією позицією, котру він зайняв у історичній суперечці раціоналістів і емпіриків. Канту удалося здійснити синтез двох протилежних традицій, утримавши в цьому синтезі істину кожної з них і відхиливши те, що, на його погляд, виявилося в них помилковим. Кант визнав справедливість суджень емпіриків, що наполягали на досвідній природі нашого знання, але, угледівши певний плідний зміст в ідеї раціоналістів про існування природжених ідей, відхилив ідею Локка про розум як про “чисту дошку”, на якій лише природа пише свої письмена.

На відміну від Бекона та Декарта, Кант звертається до ретельного аналізу структури суб’єкту пізнання не для того, щоб показати джерела помилок. Його цікавить питання, чи взагалі можливе істинне знання. Досі те, що залежало від людини у пізнанні, розглядалось однозначно як перешкода на шляху до істини, котру потрібно лише знайти та усунути, і тим самим досягти безпосереднього, “чистого” споглядання об’єкту. Сутність перевороту Канта у філософії, котрий він назвав коперніканським, полягала в тому, що він вперше суб’єктивне начало розглядає не тільки як невід’ємний атрибут пізнавального процесу, а й як головний, визначальний його чинник. Кант пропонує зробити предметом філософського дослідження не об’єкт сам по собі – природу, світ, людину, – а дослідження самих законів та умов пізнавальної діяльності людини та встановлення її (діяльності) меж.

Кант називає свій метод – критичним, маючи на увазі те, що спочатку потрібно критично проаналізувати наші пізнавальні можливості, щоб з’ясувати їх істинну природу. Про критичну спрямованість філософських досліджень Канта красномовно свідчать і назви його головних праць: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика сили суджень”. Основу усіх трьох “Критик” складає вчення про явища, та про речі, як вони існують самі по собі (світ “речей у собі”). Саме розрізнення світу явищ і світу “речей у собі” дозволяє Канту ввести важливі для його філософії поняття “трансцендентального” і “трансцендентного”. Не будучи новими словами і нерідко використовувані у якості синонімів, вони набувають тут строгого змісту. “Трансцендентальний” означає для нього те, “що має ознаки апріорності”, “трансцендентний” - вказує на перебування чого-небудь за межами досвіду.

Звернувши першочергову увагу на людину з точки зору визначення умов, за яких можливе дійсне пізнання, Кант у людині, як у суб’єкті пізнання, розрізняє два рівні - емпіричний і трансцендентальний. До емпіричного він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – всезагальні визначення, котрі жодним чином не є пов’язаними з досвідом і виконують функцію формальних передумов пізнання, організуючих науковий досвід. Ще Декарт, Спіноза та Лейбніц розглядали чуттєве сприйняття як смутне та плутане знання. Кант, погоджуючись з цим в цілому, дає своє пояснення. В рамках емпіричного рівня суб’єкту він виділяє дві здатності до пізнання – чуттєвість та розсудок. Чуттєвість є початковим етапом пізнання, на якому розрізнені безпосередні відчуття упорядковуються у певну цілісність за допомогою апріорних (від лат. а priori – з попереднього) форм пізнання – простору та часу, котрі Кант відносить виключно до сфери діяльності нашого мислення, а не до умов існування самих речей. Сам термін “апріорний” був узятий Кантом з термінології середньовічної логіки, де ним позначався хід умовиводу від попереднього до наступного і використовувався у значенні зумовлюючого, визначального початку (тобто форми або споглядання розуму, котрі є відповідальними за організацію досвідного змісту). Те ж знання, котре ми отримуємо на підставі досвіду, в свою чергу, у Канта одержує назву апостеріорних (від лат. а posteriori – з наступного) елементів нашої свідомості. Зміст кантівського апріоризму полягає в тому, що людина володіє певними формами пізнання, котрі вже склались до неї. Проте цей апріоризм не тотожній поняттю природжених ідей у тому сенсі, як їх розуміли раціоналісти – а саме, як закладений, природжений ( хоча б у формі задатків) самий зміст істини та знання. За Кантом, апріорною є тільки форма, спосіб організації знання, котра в процесі пізнання наповнюється апостеріорним змістом, надаючи науковому знанню характер всезагальності та необхідності. Окрім того, Кант вважав, що апріорні форми не є “природженими” – це форми, котрі засвоюються суб’єктом пізнання у ході його залучення до форм культури, що вже склались до нього.

Таким чином, “світ речей у собі” у тому вигляді, у якому він постає перед нами - це не тільки дані досвіду, але і форми пізнання, у яких вони закріплені, певним чином організовані.. Причому саме останні мають вирішальне значення у формуванні картини світу. Необхідне і загальне в явищах є вираженням апріорних форм пізнання, а різноманітне і мінливе в них відноситься до даних досвіду. Маючи надіндивідуальний характер, простір і час, однак, внаслідок поєднання, синтезу з даними нашого досвіду, дають лише індивідуально-суб’єктивне знання. Іншими словами, це означає що кожна людина одну і ту ж річ може сприймати по-різному в залежності від її суб’єктивних уподобань, стану організму, настрою тощо.

Для того, щоб дані нашого сприйняття набули загального та необхідного характеру, стали всезагальним знанням, необхідна участь розсудку (здорового глузду), котрий Кант розуміє як мислення, котре оперує поняттями і виконує функцію подальшого упорядкування та систематизації різноманітного чуттєвого матеріалу за допомогою дванадцяти властивих йому апріорних логічних категорій (субстанції, причинності, необхідності, взаємозв’язку тощо). Причому, у якості суб’єкта пізнання тут уже розглядається не індивідуальне “емпіричне Я”, а все людство узагалі, трансцендентальний суб’єкт. На думку Канта, розсудок сам конструює предмет відповідно апріорним формам мислення, що знімає для нас питання, чому предмети узгоджуються з нашим знанням про них. Звертаючи увагу на дану обставину, Кант говорить про те, що та картина світу, котра складається для нас за допомогою чуттєвості і особливо розсудку, дає змогу орієнтуватись у ньому в нашому повсякденному житті, діяти доцільно і отримувати бажані результати. Однак це зовсім не означає, що здобуте розсудком необхідне та всезагальне знання є знанням достовірним, оскільки, він, так само як і чуттєвість, має справу лише з світом явищ, “речами для нас”, а не з “речами у собі”. Стаючи на позиції агностицизму, Кант, стверджує, що між цими двома світами лежить прірва, котру суб’єкту пізнання подолати не під силу.

З метою більш детальної аргументації своїх думок, Кант формулює питання про джерела і межі знання, досліджуючи можливості апріорних синтетичних (тих, котрі дають нове знання) суджень у кожному з трьох головних видів знання – математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці (науці, котра має на меті пізнання усього сущого, причинного). Кожне з цих трьох питань Кант співвідносить відповідно з дослідженням трьох основних пізнавальних здібностей – чуттєвості, розсудку та розуму.

Математика, на думку Канта, є наукою, в основі якої лежить споглядання простору та часу, котрі мають статус апріорних форм. Судження математики конструюють свій матеріал, опираючись або на чисте споглядання простору(геометрія), або на чисте споглядання часу (арифметика). Тобто спираються лише на форму чуттєвості, а не на чуттєвий матеріал, досвід. Їх “чистота”, повна незалежність від досвіду обумовлює загальність та необхідність математичних істин, що робить цю науку найбільш точною та досконалою з усіх інших.

Теоретичне природознавство також будує свій предмет, базуючись на діяльності розсудку, котрому вдається подолати індивідуальне у пізнанні, зробити його загальнозначущим, загальним досвідом. Однак і розсудок намагається пізнати те, що він сам створив. На відміну від математики, котра узагалі не потребує досвіду, діяльність розсудку завжди є формальною. Це означає, що він завжди потребує певного досвідного змісту, котрий якраз і доставляється чуттєвістю. Саме у цьому сенсі природознавство поступається математиці у строгості та чіткості своїх висновків. Воно суб’єктивне не тільки тому, що має справу з апріорними формами суб’єкту, що пізнає, а й тому, що має справу з досвідом, котрий, як переконували критики емпіризму, може дати лише імовірне знання і ніколи – абсолютне. Лише в деякій частині твердження фізико-математичного природознавства залишаються незмінними. Виявляючи свою залежність від досвіду, воно підлягає неминучим історичним змінам.

І нарешті, аналізуючи можливості нашого розуму, і одночасно маючи на меті відповісти на питання “Як можлива метафізика?”, Кант звертає увагу на те, що у складі людського пізнання ми виявляємо чітко виражену схильність до об'єднання розумових операцій під формою апріорних ідей. Саме у цій схильності до об'єднання знаходить своє характерне вираження дія людського розуму. Що ж представляють собою ідеї чистого розуму? За Кантом, це ідеї душі, світу, Бога. Саме ці три ідеї лежать в основі нашого природного прагнення до об'єднання всього нашого пізнання, підпорядкування його єдиним цілям (задачам). Ці ідеї вінчають знання, виявляються граничними ідеями нашого пізнання. На відміну від категорій розсудку, ідеї розуму мають відношення не до змісту досвіду, а до чогось, що лежить за межами всякого можливого досвіду.

В силу цього стосовно розуму ці ідеї виступають як означення, по суті, ніколи не досяжної задачі, оскільки вони являються трансцендентними і об’єктом людського пізнання не можуть бути у принципі. З факту існування цих ідей у нашому розумі аж ніяк не випливає факт їхнього дійсного існування. Ідеї розуму мають тому винятково регулятивне значення, і, отже, науки, що зробили своїм предметом вивчення душі, світу і Бога за допомогою розуму, є хибними науками.

Методи метафізики, основними розділами котрої Кант вважав раціональну психологію (вчення про душу), раціональну космологію (вчення про світ у цілому) і раціональну теологію (вчення про Бога) , у силу відзначеної проблематичності підводять саму метафізику (філософію) до непереборних і нерозв'язних у межах самого розуму протиріч. Заперечуючи зв’язок між досвідом та апріорними категоріями розуму, Кант вважав, що протиріччя самим речам не властиві, а тільки розуму. Але лише тоді, коли розум виходить за межі чистого споглядання і апелює до досвіду, намагаючись пізнати через нього “річ у собі”. Ці протиріччя розуму він називав антиноміями. Покладаючись на трансцендентальні ідеї, “чистий” розум переконаний у безмежності часу та простору, існуванні Бога, душі тощо. Однак обґрунтувати ці ідеї досвідним шляхом розум не може. Більше того, як тільки він вдається до досвіду, він приходить до зовсім протилежних висновків, впадаючи у протиріччя. Однак, якщо теоретично ці ідеї довести неможливо, то вони повинні стати предметом віри – говорить Кант, фактично стаючи на позиції фідеїзму.

На основі вчення про антиномії розуму Кант будує свою етику. Її тлумачення філософ дає в “Критиці практичного розуму”. Практичним розум тут називається по тій причині, що його функція полягає у тому, щоб керувати вчинками людини, тобто встановлювати принципи моральної дії. Саме він дає змогу людині підпорядковувати їх вчинки формальному незмінному моральному закону, який Кант назвав категоричним імперативом. Моральний закон має декілька формулювань. Головне з них те, котре передбачає зміст моральної поведінки і звучить так: ”…Дій так, щоб використовувати людину для себе так, як і для іншого, завжди як мету і ніколи лише як засіб”. Наступне формулювання визначає форму моральної поведінки: “Чини так, щоб максима твоєї поведінки на основі твоєї волі могла стати загальним природним законом”.

Поставивши питання про трансцендентне походження моралі, Кант намагається довести, що вона не має ніякого відношення до світу “речей для нас”, тобто чуттєвого світу. Адже розсудок, розмірковує він, вимушений рахуватись з досвідом, у своїх судженнях підкоряючись лише принципу доцільності та вигоди, і в силу цього, по природі своїй є аморальним. Це означає, що для обґрунтування моралі ми не повинні апелювати ні до почуттів, ні до досвіду. Джерело моральної дії полягає у законі, згідно з яким воля наказує самій собі, переборюючи будь-які прояви зовнішнього тиску на людину (розрахунку, звичок, громадської думки тощо). У цьому, за Кантом, криються підстави автономності моралі. Моральний закон – це закон позаемпіричний, оскільки він стосується того, що повинно бути, а не того, що є. Кант був переконаний, що знання морального закону (категоричного імперативу) не є проблемою. Закон уже знає кожний апріорі, тобто його знання не обумовлене освітою, вихованням тощо.

Подібну схему міркувань Кант поширює і на сферу естетики. Він був одним з родоначальників теорії чистого мистецтва (“мистецтва для мистецтва”). Мистецтво для нього - це не те, що існує в дійсності, а є втіленням природжених свідомості апріорних форм художнього споглядання та інтуїції. Отож критерієм прекрасного є відсутність практичного інтересу, те, що подобається всім своєю чистою формою.

Філософія Канта ним самим мислилася покликаною відповісти на питання - “що я можу знати?”, “що я повинний робити?”, “на що я можу сподіватися?” і, нарешті, на питання, що завершує попередні і вбирає їх у себе - “що є людина?” Своїми відповідями на ці питання Кант одночасно і підсумовує проблематику Просвітництва, і переступає межі цієї епохи, поклавши початок останньому періоду новоєвропейської класичної філософії, що розвивалась під знаком романтизму.