3. Філософське вчення г.Сковороди

Григорій Савович Сковорода (1722-1794) займає особливе місце не тільки в українській філософії, а й у новоєвропейській. Феномен Григорія Сковороди був викликаний специфікою соціокультурної ситуації, котра складається в Україні у ХVІІ-ХVІІІ столітті і за своїми головними характеристиками відповідає добі бароко. У той час, коли суспільно-громадська думка в Україні починала знайомитись з ідеологією бароко, західноєвропейська уже кілька століть освоювала та розвивала науково-технічну культуру і, переймаючись проблемою раціонального пізнання істини, намагались її віднайти виключно у зовнішньому світі, природі. Добре знайомий як з минулим, так і з тогочасним йому станом європейської філософії, Григорій Сковорода створює оригінальну для свого часу концепцію, у якій не було місця простому відтворенню, коментуванню думок його попередників та сучасників. Поєднуючи їх з суспільно-політичною, етико-правовою проблематикою українського суспільства, Сковорода творить синтетичну філософію, ідеї котрої будуть затребувані часом у Європі у рамках т.зв. некласичної філософії тільки починаючи з середини ХІХ століття. І хоча Сковорода практично залишився “terra incognito” для європейської філософії, - залишається, на жаль, і зараз, - його по праву можна вважати попередником щонайменше європейського інтуїтивізму та екзистенціалізму.

Раціоналізму та Просвітництву ХVІІІ ст. Сковорода протиставив свій антропологізм, “філософію серця”, цілковито зосередившись на проблемі сенсу та мети людського буття. У ній він намагався поєднати ідеї античних мислителів, патристики та Відродження з конкретним індивідуалізмом Біблії, у котрій, на його думку, саме людська особистість займає першочергове місце. Біблія відіграє у філософії Сковороди роль основного джерела істини, головного дороговказу, з яким він постійно звіряє свої думки. Саме з Біблії філософ черпав одну з головних ідей своєї системи – містичний символізм та ірраціоналізм. Символи Біблії “открывают в нашем грубом практическом разуме второй разум, тонкий, созерцательный, окрыленный, глядящий чистым и светлым оком голубицы. Библия поэтому – вечнозеленеющее плодоносящее дерево. И плоды этого дерева – тайно образующие символы»(Эрн В.Г. Сковорода.-М.,1912.-С.246).

Майже за сто років до появи ірраціоналізму Сковорода, взявши за основу критерію вищої істини свою “філософію серця”, звертав увагу на обмеженість розуму, його схематизм та односторонність у пізнанні світу, неможливість збагнути живий зв’язок людини зі світом, і головне – саму людину. Негативний вплив розуму проявляється у тому, що люди з часом втратили здатність засвоювати приховану сутність символів і тепер осягають Біблію лише формально, буквально, тримаючись за зовнішню сторону її настанов. Звідси й моральна деградація, зневіра у релігії, невпинна гонитва за достатком і зрештою втрата людиною самої себе.

Структурним принципом філософії Сковороди є діалог, у ході котрого поліфонія точок зору породжувала такі нетипові для свого часу і оригінальні концепції. Діалогічними є і основні філософські праці Сковороди : “Разговор дружеский о душевном мире», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», «Діалог. Имя ему – Потоп зміин”, “Наркісс. Разлагол о том: узнай себя” та інші. Адже “вищу істину” можна пізнати не розумом, а серцем, душею у щирому, відвертому спілкуванні з іншими людьми – носіями багатого життєвого досвіду, тієї життєвої “філософії”, котру Сковорода бережно переносив на сторінки своїх численних з притч, байок, віршів, діалогів, листів.

Майже все своє життя Сковорода подорожував по світу і скрізь де б він не був, доносив до людей свої одухотворені вчення, розмовляючи з ними простою доступною їм мовою. Мандрівного філософа Сковороду по праву вважають “українським Сократом” за його невтомну подвижницьку просвітницьку діяльність, головною метою якої було залучення люду до філософії, допомогти кожному у його духовному народженні.

Порівняння Сковороди з Сократом є доречним ще й тому, що Григорій Савич і у своєму повсякденному житті завжди твердо дотримувався своїх переконань, демонстрував їх істинність та дієвість на своєму власному досвіді. Будучи високоосвіченою і різнобічно розвиненою людиною – чудовим знавцем латини, грецької, давньоєврейської та кількох європейських мов, обдарованим поетом та музикантом, – народний філософ спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, одягався “пристойно, але просто”, був завжди “веселий, бадьорий, помірний, цнотливий, усім задоволений, шанобливий”, “ з усього виводив мораль, обирав та любив друзів по серцю їх, мав набожність без марновірства, вченість без чванливості, обходження без лестощів”.

Сприйнявши через патристиків античні уявлення про вічність та безкінечність матерії, “тварного світу” – “природа есть первоначальная всему причина и самодвижущая пружина”, - Сковорода тяжіє до пантеїзму. Однак, на відміну від пантеїзму М. Кузанського та Дж. Бруно, за яким Бог є “розлитий” у речах природи, він мислить Бога у якості головного атрибуту природи, безумовної умови реальності, безособової і умоглядної форми, котра творить природу у відповідності з “вищими” законами буття.

Центральною ідеєю філософії Сковороди є його вчення про три світи: “макрокосм, або Всесвіт; мікрокосм, або людину; і третій світ - “символічної” реальності, як єднальної ланки між світом великим і малим. Найбільш досконалим зразком такої символічної реальності, у якій ідеально відбивається характер взаємозв’язку мікрокосму та макрокосму і є, на думку Сковороди, Біблія. У свою чергу, кожний з цих світів складається з “двох натур” – тієї, що осягається почуттями (“тварь”, тварний світ) і невидимої (Бог). Саме у виявленні цієї невидимої “натури” за допомогою видимої і полягає головна проблема людського існування. А саме – у виявленні “внутрішньої”, “сердечної”, “єдиної” людини.

Щастя не зовні, а усередині нас. Йдучи за Епікуром, філософ закликав шукати щастя не в багатстві і славі, а у душевному спокої. Досягти ж його можна пізнавши свою власну природу, прислухавшись до свого власного серця – воно є єдино істинним життям і знаряддям пізнання. Пізнай самого себе – головна вимога філософії Сковороди.

Своє бачення процесу самопізнання Сковорода розкриває через концепцію “сродного труда”. У кожну людину Бог вкладає “тайний закон сродности” – призначений тільки для неї, персональний шлях до щастя та душевного спокою, котрий однак полягає у праці, що у найбільшій мірі відповідає її природним нахилам, здібностям. Тільки тоді серед людей запанує порядок, гармонія у стосунках між ними.

Проблему людини Сковорода тісно пов’язує зі свободою, котру він вважає вищим благом для людини. Адже тільки за цієї умови вона може вільно обирати свій життєвий шлях так, як вона його “розуміє” своїми серцем. Людське щастя, повчав мандрівний філософ, знаходиться поряд з нами, всередині нас самих. Воно – не у фальшивій славі, грошах чи владі над іншими, а у душевному спокої, чистій совісті, любові до рідної землі (“Не ищи щастя за морем…,не странствуй по планетам, не волочись за дворцами”).

Філософія Г. Сковороди є дійсно “народною філософією”. І у першу чергу, у тому сенсі, що в ній з дивовижною глибиною відбиті особливості ментальності українського народу, розкривається характер українського духу як цілісний феномен у нерозривній єдності його позитивних та негативних сторін. Вона демонструє самоцінність людського життя, повагу до особистості її право на автономність та самовизначення у світі, котра однак редукується до споглядального, відчужено-пасивного відношення до проблем зовнішнього світу, до прагнення обмежитись врегулюванням його зв’язку з людиною тією третьою “символічною реальністю, на місце котрої Сковорода ставив Біблію. А тому мають рацію деякі дослідники філософської спадщини Сковороди, характеризуючи його етику як “аморалістичну етику”. Заклик Сковороди до пошуку людиною власного індивідуального етичного шляху, до самостійного самовизначення у світі в практичній площині людського буття обертається відчуженістю, втечею від цього світу, квінтесенцією якої стало його ж знамените - “Світ ловив мене, та не впіймав”.

Простота стилю, діалогічна форма вираження ідей, вільнодумство і навіть містичність та таїнство деяких епізодів життєвого шляху Г. Сковороди сприяли широкій популярності як особистості, так і творів видатного українського філософа.