3.Антропологічний матеріалізм л.Фейєрбаха

Людвіг Фейєрбах (1804-1872) був першим філософом, котрий піддав критиці систему об’єктивного ідеалізму Г.Гегеля і здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені в його працях: “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства” і “Основні положення філософії майбутнього”. Погляди Л.Фейєрбаха пройшли складну еволюцію. Він починав з вивчення теології, потім, ставши учнем Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і, нарешті, прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це так писав: “Моєю найпершою думкою був Бог, другою — розум, третьою й останньою — людина”.

Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його Абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений у щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв'язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси, мислення не первинне, як доводив Гегель, а вторинне, похідне від матерії. Фейєрбах стверджує, що той, хто не відмовляється від філософії Гегеля, той не відмовляється і від теології. Згідно Фейєрбаху, вчення Гегеля про породження природи Абсолютною ідеєю, представляє собою лише раціональний вираз теологічного вчення про сотворіння природи Богом. Характеризуючи природу, Фейєрбах, перш за все, вказує на її матеріальний характер. Природа тілесна, матеріальна, почуттєво дана. Матерія вічна, не має початку і кінця, тобто нескінченна, ніким не створена. Причина природи знаходиться в самій природі. Формами існування матерії є простір і час. Необхідність, причинність і закономірність – цілком природні сили.

На основі матеріалізму Фейєрбах розробляє теорію пізнання. Він вів гостру боротьбу проти агностичної теорії пізнання І.Канта, стверджуючи, що Кант невірно витлумачив межі розуму, поставив перед ним обмеження. Історія пізнання свідчить, що межі пізнання постійно розширяються, що людський розум здатний у своєму розвитку відкривати найглибші таємниці природи. Природа, відзначає він, зовсім не ховається від людини, вона, навпаки, всіляко нав’язується людині: те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки. Згідно Фейєрбаху, вихідний пункт пізнання – відчуття, джерелом яких є матеріальний світ. На базі відчуттів виникає мислення. За змістом мислення не говорить нічого, крім того, що говорять відчуття. Але те, що відчуття дають відокремлено, мислення дає у зв’язку. Розум не вносить порядок у світ досвіду, а лише встановлює причинно-наслідкові відношення між явищами саме тому, що ці відношення фактично існують. Розум рухається від одиничного до загального. Фейєрбах прагне зняти протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом. Прагнучи показати єдність чуттєвого і раціонального моментів в пізнанні, він говорить про те, що відчуття обов’язково супроводжується думкою.

Зосередивши свою критику на ідеалізмі гегелівської філософської системи, Фейєрбах, в той же час, недооцінив важливість розробленої Гегелем діалектики, не виділив у ній основного – вчення про розвиток, тобто про саморух і поступальний розвиток світу, суспільства і людини. При цьому Фейєрбах не виключив елементів діалектики із своєї філософії, будучи, тим самим, непослідовним діалектиком. Розглядаючи природу, він відзначає, що усе знаходиться в ній у взаємозв’язках, усе відносно, виступаючи одночасно і причиною, і наслідком. Він визнає вічність руху, а також єдність руху, матерії, простору і часу. В теорії пізнання він вказує на те, що істина є процес, визнає безмежність пізнання природи, єдність чуттєвого і раціонального пізнання.

Фейєрбах вважає, що філософія і релігія – протилежні за своєю суттю. В основі релігії лежить віра в догмати, в основі філософії – знання. Тому одне із своїх основних завдань він вбачає в критиці релігії. Філософ пропонує аргументоване розуміння причин виникнення релігії. Зокрема, він вважає що незадоволення людини суперечностями, злом і несправедливістю, які існують у реальному світі, приводять до того, що в неї виникає думка про існування ідеального світу, де людська доброчесність завжди винагороджується і приносить щастя. Крім того, говорить Фейєрбах, ні в чому з такою силою не відчуває людина свою обмеженість, безсилля, як в усвідомленні неминучості смерті, конечності людського життя. Їй дуже важко змиритись з цією неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, що знаходить своє втілення в ідеї потойбічного світу.

Релігія виникає шляхом приписування людиною своїх кращих рис Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Не Бог створив людину, а людина – Бога. Божественна сутність, стверджує Фейєрбах, є не що інше як людська сутність, звільнена від індивідуальних обмежень, об’єктивована, а потім – обожнена і шанується в якості потойбічної сутності, тобто Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини. Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, винна бути філософією людини, це антропологічна філософія, у ній Бог і теологія повністю розчиняються у вченні про людину.

Згідно Фейєрбаху, природа і людина – єдині об’єктивно реальні речі. Слід перейти від роздумів про потойбічні сутності, як це роблять ідеалісти, до вивчення природи і людини, котра повинна стати основою філософії, її вихідним пунктом. Людина, за Фейєрбахом, – природна істота, вона є частиною природи, вищим ступенем її саморозвитку; якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Тим самим він відкидає ідеалістичне трактування людини, коли вона розглядається, перш за все, як духовна істота. Згідно Фейєрбаху, духовне начало в людині не може бути відділене від тілесного, дух і тіло — це дві сторони тієї реальності, яка називається організмом. Якщо для Гегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням, то Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як щось незмінне, абсолютне, а не про конкретну історичну людину. В сферу досліджень філософа не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Таким чином, людина виступає як позаісторична і позасуспільна істота.

Антропологія Фейєрбаха ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв'язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її в нову релігію - антропологічну.