2. Розвиток філософії у Києво-Могилянській Академії

У ХVІ ст. в Україні на основі її взаємодії з культурою Європи завершується становлення професійної філософії як складової частини цілісної української духовної культури. Саме в цей час філософські твори з Європи йдуть в Україну разом з теологічними вченнями західних християнських протестантів. Варто зазначити, що в ХVІ ст. деякі вихідці з України вивчали та викладали філософію за кордоном. Так, Юрій Котермак із Дрогобича викладав у Болонському та Краківському університетах наприкінці ХVІ ст. А Мартин Шмиглецький з Львова у 1585-1599 рр. був професором Віденської академії.

В ХVІІ ст. професійна філософія в Україні набула розвитку в братських школах та Києво-Могилянському колегіумі, а пізніше – академії. У розвитку духовного життя України друга половина ХVІІ ст. пов’язана з формуванням світогляду Просвітництва. Це час засвоєння вікових надбань західноєвропейської культури, створення власної наукової традиції для розвитку філософії і науки Нового часу.

Головним осередком науки і культури була Києво-Могилянська академія, перший вищий учбовий заклад східних слов’ян. Нагадаємо, що академія була заснована в 1632 р. завдяки об’єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво-Печерській Лаврі. Засновником Києво-Могилянської академії був митрополит Петро Могила. З його ім’ям пов’язано становлення нового етапу у розвитку полемічної літератури в Україні. Діяльність П.Могили сприяла розвиткові національної самосвідомості українського народу, була стимулом поступу культури й освіти України. Як і західноєвропейські вищі учбові заклади, Академія мала свою структуру навчання з певним обсягом предметів, що вивчались в них. В академії, наприклад, вивчались латинська, грецька, старослов’янська, польська мови, а також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладались арифметика, геометрія, музика. Після загальноосвітніх класів вивчали поетику, філософію (два роки) і теологію (чотири роки).

Викладання філософії у Києво-Могилянській академії було більш-менш вільним, кожен професор складав свій оригінальний курс. Але з 1747 року професори повинні були подавати до канцелярії конспекти своїх лекцій для перевірки, чи не ухиляються вони від учення православної віри, і чи не сумніваються вони у мудрості державної влади. Врешті-решт, оригінальні курси були заборонені. Філософія втратила свою оригінальність. Згодом, у 1817 р. Києво-Могилянська академія була закрита. В 1819 році в її стінах було створено звичайну духовну академію.

Філософський курс в Києво-Могилянській академії складався з трьох частин: логіки (розумова філософія), де розглядались загальні закони і форми людського мислення; фізики, або природної філософії, предмет якої складали – матерія, форма, природа, мистецтво, космологія (вчення про небеса), астрологія, психологія і методологія; метафізики. Зрозуміло, що філософія в Україні в ХVІІ - ХVІІІ ст. була тісно пов’язана з теологією. Тому вона носила до певної міри схоластичний характер. Однак, це вже була класична схоластика. Разом з тим, час від заснування Академії і до кінця ХVІІ ст. характеризується початком розмежування філософії і теології. Йде переорієнтація від богопізнання до пізнання природи та людини. Філософія здебільшого спирається на античну спадщину, представників патристики, ідеї доби Відродження. Поступово поглиблюється увага до проблеми гносеології, до раціоналізму та емпіризму, розробляються співзвучні ідеям Нового часу теорії людини і держави.

Просвітництво з його прагненням відкрити істину через аналіз досвіду і наукових фактів виступає як антипод схоластики. Починаючи з 30-х років ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ ідеї Просвітництва, які стверджують цінності людини, її розуму для реалізації соціального прогресу, визначають своєрідність духовного, в тому числі й філософського, життя українського народу цієї доби. Філософська традиція, що панувала в Академії, була репрезентована плеядою видатних мислителів того часу: С.Яворський, І. Гізель, Й.Кононович-Горбацький, Г.Щербацький. Найяскравішою постаттю серед українських просвітників був Теофан Прокопович (1677-1736), професор і ректор Києво-Могилянської Академії, відомий мислитель першої половини ХVІІІ ст.

Вчені Києво-Могилянської академії у своїй полеміці з католицькими теологами переосмислюють коло традиційних натурфілософських проблем, серед яких однією з центральних є проблема “Бог і природа”. Ще в першій половині ХVІІ ст. Кононович-Горбацький робить кроки до звільнення філософії від схоластики. У своїх творах він посилається не стільки на церковні авторитети, скільки на античні джерела та гуманістів доби Відродження. Взагалі ж, зближення бога з природою приводить до появи пантеїстичних елементів у філософії. Нагадаємо, що суть пантеїзму полягає в тому, що Бог, який творить все у світі не перебуває в жодному конкретному місці і водночас він - всюди. Разом з тим, простежується деїстична ідея у філософських курсах І.Гізеля, Т.Прокоповича, Г.Щербацького. Суть її полягає в тому, що Бог створив природу, а все що відбувається у матеріальному світі, залежить не від нього, а від природних сил. За умов зближення філософії з природознавством відроджуються та розвиваються погляди античних філософів на матерію як першооснову світу. Більш того, спираючись на вчення Аристотеля, Фалеса, Геракліта, Демокрита, києво-могилянські професори переосмислюють його відповідно до ідей філософії Нового часу.

На зміну середньовічному погляду на матерію як абсолютну потенцію, що набуває існування завдяки формі, яку вносить в неї Бог, обґрунтовується ідея про незалежне від форми існування матерії, про її нестворюваність, незнищенність, активність, протяжність. Матерія вже не мислиться як абстрактний субстрат, а як така, що має ширину, глибину, висоту, довжину тощо. Істотним у вченні про матерію є також ідея про єдність і однорідність матерії природних тіл, земної та небесної матерії, про її ненароджуваність і незнищенність та кількісне збереження у світі. Хоча в цьому вченні має місце і певна непослідовність в питанні сутності матерії: у їх творах присутні твердження про створення матерії богом, та про її нестворюваність, що свідчить про процес пошуку, формування позиції. Це стосується творчості Прокоповича, Казачинського, Малиновського.

Важливим досягненням філософської думки України є ідея постійного руху, змінності речей світу. Прокопович, аналізуючи властивості руху, висловлював діалектичне розуміння руху в природі як саморуху. Рух розуміється як цілеспрямований процес, невіддільний від матеріальних речей. Він має неперервний і універсальний характер. У зв’язку з утвердженням універсальності руху спеціально розглядається співвідношення руху та спокою. Спокій характеризується як відсутність руху. Спеціально у системі натурфілософії розробляється вчення про простір і час. Простір мислився як відношення між двома тілами, з яких одне охоплює інше і обидва розділяються зо допомогою межі. Простір ототожнюється з місцем, що його займає тіло. В свою чергу, час поділяється на зовнішній, внутрішній, час незмінних сутностей і на божественну вічність. Велике значення для осмислення Всесвіту як процесу розвитку цілісної системи мало поширення геліоцентричного вчення Коперніка, з ідеями якого знайомили слухачів майже всі автори філософських курсів.

У філософських курсах викладачів Академії велика увага приділялась характеристиці пізнавальних здібностей людини: відчуттю, сприйняттю, пам’яті, уявленню, мові, мисленню, методам пізнання. Процес пізнання починається із зовнішніх відчуттів, цей процес пояснюється за допомогою теорії образів, зовнішні образи мають назву імпресивних. У процесі подальшого пізнання вони перетворюються на експресивні – образи-відбитки. Чуттєве пізнання є першим етапом процесу пізнання, що завершується в розумі.

Особливу увагу Коєво-Могилянці звертають на логіки як знаряддя пізнання. Логічні курси в академії складались з двох частин: малої логіки та великої логіки. Мала логіка включала три моменти. Перший момент – терміни; другий – операція судження; третій – характеристика операції аргументації. Велика логіка обговорює питання про предмет логіки. Останнім вважались не речі і не слова, а операції мислення, які забезпечують правильний хід мислення. В цьому зв’язку значне місце приділялось проблемам універсалій. Києво-Могилянці поділяли позиції поміркованого номіналізму, тобто розглядали універсалії як сутності, що існують невіддільно від окремих одиничних речей.

Значна увага в Києво-Могилянській академії приділялось питанням мови: її походженню, мовній культурі. Так. Т.Прокопович, Г.Кониський трактують слова як знаки об’єктивних речей, підкреслюючи, що їх значення виникає в процесі спілкування людей на підставі домовленості. Дбаючи про високий рівень мовної культури в академії, її викладачі не лише читали свої курси класичною латиною, але зверталися до рідної мови, зокрема перекладали Біблію. Мова вважалась штучною знаковою системою для спілкування людей. Слова ж – це знаки речей, які відбиті у поняттях.

У вченні про істину проводиться досить чітка диференціація між знаннями і вірою. Вважалось, що істина існує як логічна (відповідність думки об’єктові) і як метафізична (відповідність дійсності Божественним ідеям). Об’єктом філософського аналізу головним чином вважали логічну істину.

Діячі українського Просвітництва високо цінують науковий пошук, приділяючи особливу увагу проблемам методу наукового пізнання. Вивчаючи метод пізнання, стверджує Прокопович, діалектика готує знаряддя дослідження для всіх наук, бо метод є інструментом пізнання. У розумінні методу він виходить з аристотелівської філософії, оскільки в центрі його уваги перебуває дедуктивний метод.

В першій половині ХVІІІ ст. у курсах філософії академії з’являються спеціальні розділи етики. Етика стає самостійною галуззю знань у вітчизняній філософській думці. Центральною проблемою в цей період стає проблема людини, її духовного світу. Пізнання законів природи і людського мислення розглядалось як підготовка до етики – практичної філософії. Людина мислиться як “мікрокосм” у “макрокосмі” Всесвіту. Вона – частина природи. Основою людини є мислення. Центральною ідеєю в етичному вченні є ідея громадянського гуманізму. В основу цієї ідеї покладена теза про загальне благо, яке виступає критерієм всіх моральних оцінок. Етика громадянського гуманізму стверджувала особу через її діяльність, спрямовану на добро суспільства. Так, І.Гізель розглядає совість розсудливої людини як головний критерій розрізнення добра та лиха. З цим пов’язаний інтерес до однієї з найбільш складних проблем свободи волі. Проблема свободи волі розв’язується не лише стосовно ставлення людини до природи, а й до Бога.

У ставленні до Бога, у людини стверджується свобода волі, тобто здатності вибирати те, що стосується мети. А це передбачає відповідальність людини за власну долю і за свої вчинки, яку несе вона не тільки перед Богом у потойбічному світі, а й тут, на землі, - перед собою та суспільством. Звідси набирає особливої ваги проблема громадянського обов’язку, ідеї патріотизму – любові до своєї Вітчизни, яку широко пропагують вченні Києво-Могилянці. Цей напрямок моральної філософії дістав назву “громадського гуманізму” й одержав втілення у різних сферах духовної культури.

Визнання свободи волі у теологічному аспекті не означає автоматичного поширення його на питання про незалежність вчинків людини від власної природи і суспільства. Людина як частина природи вводиться до системи світового причинного зв’язку. Тому людина вважалась вільною у вчинках стосовно Бога і не вільною щодо природи. Було поставлено питання про міру і можливість свободи людини у межах природної необхідності. На відміну від західної філософії того часу, що ототожнювала розум з волею і тим самим свободу розуміла як пізнану необхідність (Б.Спіноза), українські філософи розмежували їх. Воля не є вільною від розуму, вона втілює практичні рішення розуму. Розум сприймає об’єкт, аналізує його, робить висновки і пропонує волі програму здійснення вчинку. Як стверджував С. Каліновський, воля залежить від інтелекту, а в межах цієї залежності вона реалізує власну свободу вибору. Разом з тим і воля здатна впливати на розум, а в стані афекту вона може й придушити розум, роблячи вибір без його поради. Опосередкованою ланкою, що єднає акт розуму і акт волі вважалась розсудливість, яка буває природною (вроджена розумність, інтуїція) і філософською (через розум обирати шлях діяльності). Розсудливість спрямовується на досягнення згоди і гармонії між розумом та волею. Внутрішня гармонія людини залежить не лише від згоди між розумом і волею, але й від прагнення до блага. Тому важливою проблемою є з’ясування змісту “блага”, а звідси і проблема сенсу життя, визначення мети до якої повинна прагнути людина.

Києво-могилянці розв’язують цю проблему у двох аспектах: існує “фізична” і “моральна” мета людини. “Фізичною” метою є досягнення блаженства, що полягає у “ясному баченні Бога”. Це вважається найвищою досконалістю людини. “Моральна” мета пов’язана із земним життям і реалізується через досягнення блага у реальному бутті. Благо є загальною метою всього людства. Але у кожної людини моральна мета своя. Благом вважається все, що стало для людини бажаним.