2.Постпозитивізм

Коли було усвідомлено, що “вигнати” з науки “метафізичні” поняття і твердження – справа безперспективна, інтерес багатьох учених, що працюють у руслі аналізу логіки науки, зміщується в бік вивчення її історії. На зміну неопозитивізму приходить постпозитивізм (його ще називають «історичною школою» в філософії науки), який розвивається у 60-70 рр. ХХ століття. Якщо неопозитивісти займалися, головним чином, логікою і структурою готового знання і не розробляли проблеми розвитку наукового знання, то постпозитивізм якраз звернувся до виявлення закономірностей діяльності по виробництву наукового знання.

Натхненником постпозитивізму став англійський філософ Карл Поппер (1902-1994), який почав розглядати закономірності росту наукового знання шляхом зміни однієї теорії іншою. Видатні представники постпозитивізму – Томас Кун (1922-1995), Імре Лакатос (1922 - 1974), Пол Фейерабенд (1924-1994), Стефан Тулмін (нар.1922)

Історична динаміка знання, яке розвивається, одержала розробку у фундаментальній роботі Т. Куна «Структура наукових революцій». Кун запропонував відмовитися від образу науки (що панував у неопозитивізмі) як системи знань, підпорядкованої у своєму розвитку канонам методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових співтовариств. Виходячи з центрального для його концепції поняття «парадигма», Кун запропонував специфічну схему історико-наукового процесу. Парадигма, за Куном, це основна одиниця виміру процесу розвитку науки. Це – у самому загальному вигляді – концептуальна схема, що протягом певного часу визнається науковим співтовариством як основа його практичної діяльності. Поняття «парадигма» виражає сукупність переконань, цінностей і технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством, забезпечуючи існування наукової традиції. Парадигма – це те, що поєднує членів наукового співтовариства, і, навпаки – наукове співтовариство складається з людей, що визнають певну парадигму. Остання, як правило, знаходить своє втілення в підручниках чи у класичних працях вчених і на багато років визначає коло проблем і методів їхнього рішення в тій чи іншій області науки. До парадигм Кун відносить, наприклад, аристотелівську динаміку, птолемеївську астрономію, ньютонівську механіку. Пізніше Кун роз’яснює значення терміну «парадигма» за допомогою поняття дисциплінарної матриці, основні елементи якої: символічні узагальнення (формули), закони і визначення термінів; «метафізичні частини парадигм» – що задають спосіб бачення універсуму; ціннісні установки, що впливають на вибір напрямку дослідження; «загальноприйняті зразки», «визнані приклади» рішення конкретних задач.

Загальна схема історико-наукового процесу, за Куном, містить у собі два основних етапи: «нормальна наука», де безроздільно панує парадигма; «наукова революція» – розпад парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами і, нарешті, перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду «нормальної науки». Більш детально ж історико-науковий процес за Куном складається з таких фаз:

- допарадигмальний період, що характеризується суперництвом різних шкіл, відсутністю загальноприйнятих концепцій і методів дослідження, серйозними суперечками щодо правомірності методів, проблем і стандартних рішень;

- період “нормальної науки”, коли зникають розбіжності в результаті перемоги однієї зі шкіл; вчені в цей період зайняті рішенням конкретних і спеціальних задач на основі прийнятої парадигми;

- криза нормальної науки, коли відбувається накопичення «аномальних фактів», що не піддаються поясненню на основі даної парадигми; виникає стан професійної невпевненості в науковому співтоваристві; активізуються пошуки нових способів пояснення фактів;

- наукова революція, для якої характерні повне чи часткове витіснення старої парадигми новою, тобто зміна «понятійної сітки», через яку вчені розглядають світ; в цей період вчені при обговоренні фундаментальних положень звертаються за допомогою до філософії; процес зміни парадигми відбувається як боротьба між різними науковими співтовариствами.

І.Лакатос представляє розвиток науки як безупинний процес висування й уточнення гіпотез. Методологія Лакатоса розглядає ріст теоретичної науки як зміну дослідницьких програм, що представляють собою неперервну зв'язану послідовність теорій. Кожна теорія програми, за винятком вихідної, виникає як результат додавання допоміжних гіпотез до попереднього теорії. Важливим структурним елементом дослідницьких програм є «тверде ядро», що поєднує умовно не спростовувані, специфічні для даної програми фундаментальні допущення.

Методологія Лакатоса включає:

– негативну евристику, що учить, як варто зберігати основні припущення і постулати програми при зіткненні із суперечними їй фактами. У класичній механіці, розглядуваній як дослідницька програма, такими основними положеннями є відомі закони Ньютона. Негативна евристика забороняє в процесі перевірки дослідницьких програм направляти правило modus tollens класичної логіки на «тверде ядро» при зіткненні з аномаліями і контрприкладами. Замість цього пропонується винаходити допоміжні гіпотези, що утворять «запобіжний пояс» навколо «твердого ядра» дослідницької програми. Цей захисний пояс може модифікуватися чи навіть цілком замінятися при зіткненні із суперечними щодо програми фактами;

– позитивна евристика, що учить, як удосконалювати і конкретизувати теорії, які формуються на основі даної програми, яким випробуванням варто піддавати прийняті положення.

П. Фейерабенд у своїй роботі «Нарис анархістської теорії пізнання» стверджує, що наука ірраціональна, нічим не відрізняється від міфу і релігії, представляючи собою одну з форм ідеології; суспільство треба звільнити від «диктату науки», а останню – відокремити від держави і надати їй однакові права з магією. Фейерабенд висунув точку зору «методологічного анархізму». Він вважає, що в науці «усе підходить» («anything goes»), надійних методів не існує, вони створюються нами і згодом міняються. Ріст знання, за Фейерабендом, відбувається в результаті проліферації (розмноження) теорій, які є непорівнянними (дедуктивно не зв'язаними, використовують різні методи і різні поняття). Він відстоював позицію теоретичного і методологічного плюралізму: існує безліч рівноправних типів знання і дана обставина сприяє росту знання і розвитку особистості. Найплідніші періоди розвитку науки – періоди боротьби альтернатив. Їх витоки кореняться в розходженні світоглядних і соціальних позицій учених. Потрібно створювати безліч теорій, несумісних з існуючими і визнаними, і це буде сприяти їхній взаємній критиці і прискоренню розвитку науки, причому кожна теорія створює свою власну мову для опису фактів і установлює свої власні норми.

С.Тулмін розвиває ідеї історичного формування й еволюції стандартів раціональності і «колективного розуміння» у науці (основні праці: «Передбачення і розуміння», «Знання і дія»). Він вводить ряд евристичних понять і уявлень: «раціональна ініціатива», «концептуальний добір», «матриця розуміння», «інтелектуальна екологія», що характеризують еволюційний характер розвитку науки, використовуючи при цьому уявлення концепції природного добору. Згідно Тулміну, епістемологія є теорією історичного формування і функціонування матриць розуміння, що лежать в основі наукових теорій. Раціональність наукового знання – це відповідність його прийнятим стандартам розуміння. Учений розуміє те, що відповідає його стандартам розуміння, і вважає аномалією те, що не укладається в них. Прагнення усунути аномалію (поліпшити розуміння) виступає стимулом еволюції науки. Зміна наукових теорій являє собою зміну стандартів раціональності. Вона відбувається в результаті безупинного процесу добору концептуальних нововведень - «раціональних ініціатив», що утворюють своєрідну популяцію понять. Зміст концептуальних популяцій змінюється через процес критичного добору нововведень. Іншими словами, еволюція науки подібна до дарвінівської схеми біологічної еволюції: у ході добору концептуальна популяція взаємодіє з внутрішніми науковими факторами (інтелектуальними) і позанауковими (соціальними, психологічними, економічними), в результаті зберігаються тільки ті концептуальні варіанти, які краще адаптуються до вимог інтелектуального середовища. Умова виживання понять – їхній значний внесок у поліпшення розуміння науковим співтовариством явищ досліджуваної області.

Ряд положень, що їх висунули представники “історичної школи” викликали дискусії і неоднозначні оцінки вчених і філософів. Це, зокрема, стосується положення Т.Куна і П.Фейерабенда про непорівнянність наукових теорій, згідно з яким наукові теорії незалежні одна від одної, тому що парадигми являють собою замкнені утворення. Подібний висновок породжений тим, що Т. Кун, так само, як і Фейерабенд заперечують теоретично нейтральну мову спостерігача. Науковий факт, з їх точки зору – це деякий чуттєвий образ, а бачення реальності ученого відбувається з позиції певної теорії і прийнятої парадигми. Також спірним є заперечення Т. Куном наступності у розвитку науки, ствердження, що знання, накопичене попередньої парадигмою, відкидається після її катастрофи, а наукові співтовариства витісняють одне одного. Це ж стосується і спроби постпозитивістів замінити поняття істини поняттями віри, інтересу.

Таким чином, постпозитивісти, виступаючи з ревізією неопозитивістського розуміння задач методологічного аналізу науки, зберегли, проте загальний зв'язок з його установками. Реалістичні тенденції в поглядах представників постпозитивізму, ряд цікавих методологічних ідей і різка критика позитивізму сполучаються з елементами релятивізму.

Уже на рубежі 70-80 років стало усвідомлюватися, що створення загальновизнаної теорії, що описує будову і розвиток науки є справою малоймовірною якщо не безнадійною. Якщо логічний позитивізм був переконаний у тім, що філософія науки сама є наукою, отже, у ній повинна існувати одна загальновизнана методологічна концепція, а постпозитивізм, породивши безліч таких концепцій, у той же час зберігав позитивістське переконання в тім, що лише одна з них може бути «правильною», що у філософії науки потрібно прагнути до наукової загальзначимості, – то, у кінцевому підсумку стало ясно, що філософія науки – це, перш за все, філософія, а не наука. У ній не може бути загальнозначущих концепцій і рішень, вона неминуче несе на собі відбиток характерного для філософії плюралізму. Так розвіялася остання ілюзія позитивізму, яку неявно успадковував постпозитивізм.

В результаті, філософи науки полишили спроби створення «великих» методологічних моделей і звернулися до більш уважного аналізу окремих методологічних проблем розвитку науки, таких як проблема правдоподібності наукових теорій і їх онтологічного статусу, проблеми сумірності наукових теорій тощо.