3. Боротьба реалізму та номіналізму в середньовічній філософії

Уже в Х столітті серед схоластів розпочинається суперечка з приводу того, як потрібно розуміти “категорії” Аристотеля, тобто дискусії про сутність загальних понять. Особливо гострого характеру набирала боротьба, коли треба було відповісти на питання про те, як розуміти такі поняття, як краса, мудрість, Бог, диявол, ангел тощо. Але особливо ця проблема набула своєї актуальності в зв’язку з осмисленням християнського догмату святої Трійці, тобто як співвідносяться три іпостасі Бога (Бог-отець, Бог-син, Бог-Дух святий ) і сам Бог. В теології виникло два підходи: унітарії (уно - один), які стверджували перевагу єдності Трійці, та тринітарії, що віддавали перевагу трьом іпостасям. Якщо єдність Бога розуміти як загальне, а його три іпостасі як одиничне, то виникає філософський аспект проблеми Трійці, а саме: співвідношення одиничного та загального.

Реалізм та номіналізм – основні в середньовічній філософії варіанти вирішення суперечки про загальні поняття, тобто питання про те, чи існують вони реально (об’єктивно), чи лише в нашій уяві. На відміну від номіналізму, для котрого є реальною лише одинична річ, а універсалії – основані на реальній схожості предметів та узагальненні в понятті, реалісти, котрі продовжували лінію Платона (статус буття мають ідеї, а речі – лише тіні ідей), вважали, що універсалії існують реально і незалежно від свідомості. Звідси і назви цих напрямків: реалісти – (від лат. realis – речовий, дійсний) – універсалії існують дійсно, реально; номіналісти – (від лат. nomen, nominis – ім’я, найменування) - заперечували онтологічний статус універсалій, стверджуючи , що це лише імена. Як номіналісти, так і реалісти опирались на дві традиції: християнського одкровення та античної філософії. Реалісти розділились на поміркованих та крайніх. Крайні вважали, що загальне існує до речей і незалежно від них, наприклад, в розумі Бога (таку точку зору відстоював Ансельм Кентерберійський (ХІ ст.) Помірковані ж реалісти доказували, що загальне існує реально і в самих речах (Т. Аквінський). Номіналісти також в свою чергу поділились на два крила: крайні номіналісти вважали, що носієм загального є слово як ім’я речі. Зокрема, Росцелін (1050-1120 рр.) полемізуючи з Ансельмом , стверджував, що три іпостасі Трійці – це три окремих Бога, а їх єдність – тільки слово, пустий звук. Помірковані ж номіналісти (їх ще називають концептуалістами) бачили наявність загального не тільки в слові, але й в понятті (таку точку зору відстоював П’єр Абеляр (1079-1142 рр).

Розквіт номіналізму приходиться на ХІІІ і особливо ХІV століття. Його головними представниками є Вільям Оккам (1285-1339), Йоган Буридан (кінець ХІІІ-ХІV ст.), Миколай з Отрекура (ХІV ст.) та інші. Як вважав Оккам – Бог створив світ спонтанно, силою своєї волі. А це означає, що до створення світу ідей речей в Божественному розумі не існувало у якості їх прообразів. Будь-яка річ є одиничною і тільки в душі, що пізнає, мають місце загальні поняття. Таким чином, різниця між субстанціональними та акцидентальними формами втрачає сенс – емпірично дана річ (явище) і поняття речі – одне і те ж. Номіналісти, формуючи нове уявлення про пізнання та природу розуму, що пізнає, не визнавали різних рівнів буття речей, їх онтологічний статус, оскільки пізнання направлене не на їх сутність, а на речі в їх одиничності. Пізнання є інтуїтивним і зводиться до споглядання окремих властивостей речі. Відповідно його предметом виявляються акциденції (властивості) речей, а знання розуміється як встановлення зв’язків між явищами. Орієнтація на досвід є характерною рисою середньовічного номіналізму.

Філософські роздуми переважної частини номіналістів так чи інакше були спрямовані на те, щоб переконати себе та своїх опонентів (реалістів) у меншовартості нашого розуму як засобу пізнання істини, що власне відповідає головним принципам теології, ортодоксальній (“вірній”) доктрині, котра була зафіксована ще в період патристики. Одним із них є фідеїстичний принцип утвердження пріоритету віри над знанням, волі над розумом, практичних знань над теоретичними.

Сама ж природа, як об’єкт доступний раціональному пізнанню, виступає лише у якості символів, котрі вказують на зовсім іншого роду реальність, трансцендентну – Бога, реальність релігійно-моральну. Жодне явище природного світу не відкриває тут саме себе, воно лише вказує на протилежний, потойбічний цій емпіричній даності смисл. Світ існує не тільки на благо, але й для повчання. Цілком зрозуміло, що погляд на природу як сукупність символів вищої реальності не сприяв її науковому пізнанню. Інтерес до природи посилюється тільки в епоху пізнього середньовіччя, що дає поштовх до розквіту реалізму.

Його розвиток та систематизацію насамперед пов’язують з Альбертом Великим і особливо його учнем Томою Аквінським (ХІІІ ст.), котрі змогли синтезувати у своїх вченнях раціональну філософію античності (Аристотель) та ідеї християнської теології. За Томою, універсалії існують в трьох іпостасях: “до речей” в Божественному розумі – як їх “ідеї”, вічні та незмінні прообрази; “в речах” – як їх сутності, або субстанційні форми; “після речей” в людському розумі – як загальні поняття, котрі, однак, статусу реального буття не мають. Реалізм Томи є нічим іншим, як спробою реабілітації природи, необхідність у якій диктувалась економічним пожвавленням у Західній Європі (особливо Італії), та початком переосмислення в зв’язку з цим ролі та місці людини у світі. Універсалії в томізмі ототожнюються з аристотелівською формою, а матерія, набуваючи статус реального буття, виконує функцію індивідуалізації, тобто поділу всезагального на окреме і зрештою одиничне. Логіка роздумів Аквіната зводиться до наступного: якщо Бог замислив спочатку цей світ у ідеях, а потім втілив їх у дійсність, то все що існує у світі є спланованим Богом з певною метою. Звідси, якщо Бог усвідомлено дав людині розум, то ним обов’язково потрібно скористатись і не відмовлятись від його послуг, лише тому, що він нездатний пізнати істину у її безпосередній, трансцендентній сутності. Пізнаючи доступну людському розуму природу, як творіння Бога, розум здатен опосередковано пізнати і її творця. Ввівши принцип гармонії віри та розуму, за яким віра не може суперечити розуму, Тома вважав, що умовою для прийняття істин розуму є їх доказовість, емпірична обґрунтованість, а для прийняття істин віри – необхідний авторитет Бога. Таким чином, раціональний шлях пізнання у томізмі починає відігравати роль другорядного, допоміжного, поряд з ірраціональним, вірою, шляху пізнання істини, а філософії відводиться роль “служниці богослов’я”.