§ 2. Антропологічний напрямок у філософії хіх-хх століття

Зміст: 1. Філософія життя. 2. Філософські проблеми психоаналізу (фрейдизм та неофрейдизм). 3. Філософія екзистенціалізму.

1. Філософія життя

«Філософія життя» – напрямок, що склався в останній третині XІX –початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф.Ніцше (1844 - 1900), В.Дільтей (1833-1911), А.Бергсон (1859-1941), О.Шпенглер (1880-1936). Джерелами “філософії життя” стали традиції німецького романтизму та філософія А.Шопергауера. Німецький романтизм (Ф. і А.Шлегелі, Новаліс, Шеллінг, Шлейермахер) виступив проти раціоналізму Просвітництва, протиставляючи його «бездушній безпристрасності» культ почуття і творчого екстазу, що розкриває таємниці природи глибше, ніж наука. Рушійною силою пізнання романтики вважали прагнення до нескінченного. В якості засобу можливого прилучення до нескінченного розглядалися любов, містичний культ природи, художня творчість, релігійне переживання.

Теоретики «філософії життя» звернулися до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу, що передує поділу матерії і духу, буття і свідомості. У Ніцше первинна життєва реальність виступає у формі «волі до влади», у Бергсона – як космічний «життєвий порив», у Дільтея – як потік історично обумовлених переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що протистоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і «сталому». Науковому раціональному пізнанню “філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїція, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме вираження життя в міфі.

Артур Шопенгауер (1788-1860) у своїх роботи «Світ як воля і уявлення», «Про підставу моралі» абсолютною першоосновою світу вважає “волю до життя” – нескінченне безцільне прагнення до активності і зміни, що творить світ і людину. Ця воля роздрібнюється в нескінченній безлічі об’єктивацій, між якими йде невпинна боротьба, що пронизує усі рівні живої і неживої природи, в тому числі і людину. Людина – раба волі, яка змушує її жити, яким би безглуздим і жалюгідним не було людське існування. Але в людині бере початок прагнення до звільнення від підпорядкування безглуздій «волі до життя», до подолання егоїстичних імпульсів. До цього ведуть два шляхи. Перший – через мистецтво. Завдяки спогляданню прекрасного відбувається відмова людини від нескінченного потоку бажань, рабського служіння волі. Переживання зустрічі з піднесеним, тобто переважаючими людину стихіями, веде до «втрати людиною себе», вона більше не вважає себе єдиним центром Всесвіту, автономним суб'єктом. Другий – через жалість, що звільняє індивіда від тягаря турботи про власне життя і поселяє в ньому турботу про чуже благо. Жалість - первородна глибина людського «Я». У ній відкривається значимість людини як особистості. Вона передбачає перетворення чужого страждання у власне. Таким чином, призначення і сенс життя людини, за Шопенгауером, в естетичному і моральному звільненні від «волі до життя» шляхом подолання ілюзій про внутрішню автономію індивіда й усвідомлення надіндивідуальної значимості життя.

А.Шопенгауер першим у XIX столітті створив філософське обґрунтування песимізму (він і винайшов цей термін). Усе життя – суцільні розчарування і страждання, що кореняться в самій «волі до життя», з її безглуздістю і вічною незадоволеністю. Людина під впливом волі увесь час чогось бажає: комфорту, здоров'я, продовження життя, які щодня потрібно завойовувати невпинною працею, постійною боротьбою з нестатками. Але бажання ніколи не задовольняються, а якщо задовольняються, то приносять із собою байдужість і нудьгу. Та й життя ми намагаємося зберегти, постійно маючи в перспективі смерть. Життя є щось таке, що треба «відстраждати», щастя ілюзорне, тому Шопенгауер називав існуючий світ «найгіршим з можливих».

Ідеї Шопенгауера далі розвинув Фрідріх Ніцше в своїх роботах «По той бік добра і зла», «Антихрист», «Воля до влади». Звертаючись до генези людського суспільства і культури, Ніцше виділяє інтелект і фантазію як головні властивості фізично слабкого «зоологічного виду» (тобто людини), за допомогою яких він вирішує практичні задачі виживання. Але логічне мислення, мова, наука ведуть до принципового перекручування дійсності, до повної підміни життя закономірністю – певним стійким і регулярно повторюваним началом. Інший важливий компонент людської культури, що набагато ближче, ніж наука, стоїть до життя – це мистецтво («добровільне прагнення до ілюзії»), що втілює в собі конструктивне начало культури. На ранніх етапах людської цивілізації мистецтво, в порівнянні з наукою, відігравало провідну роль у житті суспільства. Надалі ж співвідношення змінилося на користь науки. Справжня культура, за Ніцше, існувала в досократівскій Греції, де була рівноправність двох начал: діонісійського (вільна гра життєвих сил), і аполонівського (розміреність, оформленість). Однак, починаючи із Сократа, а потім Платона, усе більше виявляється тенденція до усунення з життя всякої нерозумності, безпосередності; у ще більшій мірі це виразилося в християнстві. В результаті європейська культура пішла у своєму розвитку по шляху придушення діонісійського начала «розумом», «істиною», «Богом», узяло гору прагнення до перетворення світу в суцільну впорядкованість. Повсякденне життя строго регламентується, у ньому залишається усе менше місця для героїзму, усе більше тріумфує посередність. Філософія, християнська релігія й аскетична мораль відривають, за Ніцше, людину від джерел самого існування – від життя. Однак часи цих вчень, констатує філософ, пройшли – потрібні нові ідеї. На місце прагнення до осягнення сутності і порядку слід поставити життя як вічний рух, становлення, постійний плин, у якого немає мети, єдність, яку не можна оцінювати як істинне чи помилкове, добре чи зле. За Ніцше, усі процеси як фізичного, так і духовного життя – це різні модифікації волі до влади, могутності – найважливішої властивості життя як такого.

Поняття волі, як основи всього існуючого, Ніцше запозичив у Шопенгауера, але надав йому іншого відтінку. Життя є не що інше як «воля до влади», воно прагне до максимуму відчуття влади. Ніцше вважає, що раціональна діяльність паралізує волю до влади, підмінюючи активність, діяльність - міркуваннями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього. «Воля до влади» – основа права сильного, котрий стоїть вище од усіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина у всіх сферах своєї життєдіяльності. Згідно Ніцше, протягом всієї історії раби у вигляді духовної помсти намагалися нав'язати свою мораль панам. Найвищого розвитку цей процес набув у християнстві. Іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини. Необхідно провести переоцінку цінностей. Зміст цієї переоцінки полягає в скасуванні «моралі рабів» і «відродженні моралі панів», в основі якої повинні лежати наступні принципи: єдина безумовна цінність – життя; люди нерівні – у них різні життєві сили і «воля до влади»; сильна людина вільна від моральних зобов'язань, не зв'язана ніякими нормами. Усім цим вимогам, за Ніцше, задовольняє суб'єкт моралі панів – надлюдина («білява бестія»). По суті справи надлюдина займає в філософії Ніцше місце Бога. Вустами Заратустри Ніцше сповіщає, що Бог помер, ми його убили, і на його місце повинна прийти надлюдина.

Вчення Ніцше дуже вплинуло на західну культуру: на філософію (екзистенціалізм, прагматизм), на мистецтво, особливо – на літературу. У той же час деякі його ідеї: нічим не стримуваний активізм, ірраціональне прагнення до утвердження свого життя, цинічна зневага до духовних цінностей, аморалізм – були використані ідеологами німецького фашизму.

Основні положення вчення Анрі Бергсона про викладені в його творі – «Творча еволюція». На відміну від інших представників «філософії життя» А.Бергсон спирається на природознавство. Центральне поняття його вчення – життєвий порив. Життя – це безупинне творче становлення, а матерія – інертне начало буття, що, хоча і чинить опір, але в кінцевому підсумку підкоряється життю. Завдяки цьому еволюція світу природи стає творчою еволюцією. У результаті світ постає як єдиний, такий, що безупинно і незворотно розвивається, спонтанний і непередбачуваний. Народжуючи все нові і нові форми, він знаходиться в стані безупинного становлення. Людина досить успішно пристосувалася до світу матерії за допомогою інтелекту. Інтелект розкладає цілісність світу на тіла, тіла - на елементи тощо, а потім конструює з них штучні єдині картини світу. Світ і його рух фіксуються інтелектом приблизно так само, як вони відображаються у кінематографі, де природний плин життя заміняється штучним за допомогою руху кіноплівки, що складається з окремих мертвих кадрів. Однак інтелекту принципово недоступний «життєвий порив». Пізнання останнього можливе тільки на підставі інтуїції - інтелектуальної симпатії. Лише інтуїції, що виростає з безпосереднього життєвого інстинкту, дано осягти абсолютну істину – життя в його глибинних проявах, у вільному потоці змін, у тривалості. Тривалість - основа усіх свідомих, душевних процесів: вона, на відміну від абстрактного часу науки, припускає постійну творчість нових форм, становлення, непередбачуваність майбутніх станів, свободу. У людини, за Бергсоном, інтуїція майже цілком віддана в жертву інтелекту, але втрата людством первісної інтуїції не була повною. У «граничних» ситуаціях, коли мова йде про життєві інтереси першорядної важливості, інтуїція висвітлює людське «Я», його свободу, долю і місце у Всесвіті. До залишків інтуїції Бергсон відносить також естетичну здатність, яка з найбільшою силою виявляється у творчості видатних митців.

Бергсон розглядає людське суспільство не тільки як вершину еволюції, але і як єдино можливий шлях подальшого розгортання «життєвого пориву». У своїй роботі «Два джерела моралі і релігії» Бергсон протиставляє два типи суспільства – «закрите» і «відкрите», а також відповідні їм типи моралі і релігії – «статичну» і «динамічну». Головна мета «закритих» суспільств – підтримка цілого, що можливо лише шляхом забезпечення постійного порядку, підпорядкування частин цілому, строгої дисципліни. Усі соціальні інститути, норми і цінності такого суспільства спрямовані на досягнення цієї мети, так «статична» мораль і релігія борються зі спробами егоїстичного інтелекту зруйнувати сформований порядок. Основний принцип «відкритого» суспільства, а також «динамічних» моралі і релігії – розвиток, що втілюється в обраних особистостях, здатних до нескінченного вдосконалення. Суспільства «закритого» типу, за Бергсоном, являють собою тупикову лінію еволюції і приречені вічно обертатися по колу; лише через представників «відкритого суспільства» можлива подальша еволюція людства, розгортання самого життєвого пориву.