План семінарського заняття

1. Загальна характеристика основних етапів розвитку філософської думки в Україні.

2. Розвиток філософії у Києво-Могилянській Академії.

3. Григорій Сковорода: його життя та філософські погляди.

4. Внесок П. Юркевича в розвиток української філософської думки.

5. Філософські погляди представників української революційної демократії.

6. Філософські погляди Д.Чижевського.

Проблемно-пошукові завдання

1.Проаналізуйте основні етапи історико-філософського процесу в Україні.

2.Охарактеризуйте особливості розвитку філософії в Києво-Могилянській Академії.

3.Розкрийте сутність вчення Г. Сковороди про “дві натури” та “три світи” (роботи: “Диалог: имя ему - потоп Змиин”; “Начальная дверь к христианскому добронравию”);

4.Проаналізуйте, як вчення Сковороди про „сродну працю” пов’язане з пошуками людиною щастя. Чи згодні Ви з поглядами українського філософа?

5.Часто підкреслюють: “Сковорода – це український Сократ”. Зробіть порівняльну характеристику поглядів цих двох мислителів: що у них було спільного, а що – відмінного.

6.Як Ви вважаєте, чому Сковорода заповідав написати після його смерті таку епітафію: „Світ ловив мене, але не спіймав”?

7.Проаналізувати, яке місце відводиться серцю в філософській концепції П.Юркевича.

8.Охарактеризуйте, як філософські погляди знайшли відображення в літературній спадщині Т.Шевченка та Л.Українки.

9.Розкрийте погляди Д.Чижевського на психологічні риси українського народу.

10.Порівняти погляди на оцінку ролі розуму в поведінці людини в західноєвропейській та українській філософській традиції. Якими чинниками, на Вашу думку, обумовлені ці розбіжності?

Тематика доповідей та рефератів

1.Філософські ідеї в духовній культурі Київської Русі.

2.Філософія Києво-Могилянської академії: представники і напрямки.

3.Г.Сковорода – український Сократ.

4.Г.Сковорода: життя та філософські погляди.

5.Вчення про „стродний труд” у філософії Г.Сковороди.

6.П.Юркевич та його „філософія серця”.

7.Філософські ідеї в літературній спадщині Т.Шевченка та Л.Українки.

8.Філософські погляди І.Франка.

9.Історико-філософська концепція Д.Чижевського.

10.Розвиток філософської думки в Україні в контексті європейської філософської традиції.

Тема 7. Сучасна світова філософія

§ 1. Аналітичний напрямок у філософії хіх-хх ст.

Зміст: 1. Неопозитивізм. 2. Постпозитивізм. 3. Прагматизм. 4. Герменевтика.

1. Неопозитивізм

Перетворення науки в ХІХ-ХХ столітті на один з провідних чинників суспільного розвитку в області філософії відобразилось у вигляді виникнення філософії позитивізму (від лат. positivus – позитивний). Цей філософський напрямок заперечує значення традиційної філософії. Ідеал позитивізму - позитивне, тобто корисне наукове знання, обґрунтоване експериментально. У світлі цієї настанови відбувається і переорієнтація філософії. Позитивістський напрямок пройшов у своєму розвитку кілька стадій: класичній позитивізм або так званий «перший позитивізм» XІX ст., «другий позитивізм» або емпіріокритицизм рубежу XІX-XX ст. і третій – неопозитивізм або логічний позитивізм.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані в середині ХІХ століття в працях Огюста Конта, Джона Стюарта Мілля, Герберта Спенсера. Пріоритет в заснуванні позитивізму належить Огюсту Конту (1798 - 1857). У своїй роботі «Курс позитивної філософії» він говорить про три стадії історичного розвитку людства. На першій стадії – теологічній – усі явища пояснюються надприродними силами, панує релігійна свідомість. На другій стадії – метафізичній – в явищах починають вбачати недоступні сприйняттю сутності і причини, панує філософія – «метафізика». Спільне для релігійної і метафізичної стадії те, що на обох людський розум прагне отримати абсолютне знання про світ. Третя стадія – наукова, або позитивна – коли знання спирається на факти, людство відмовляється від нерозв'язних теологічних і метафізичних питань і стає на шлях наукового пізнання. Істинний дух науки, за Контом, полягає не в пошуках кінцевих причин («чому»), не в поясненні, а в описі явищ і того, «як» вони відбуваються. Через спостереження і збір фактів наука може прийти до відкриття законів, що виражають повторювані зв'язки і відносини між явищами. Знання законів послужить поясненню явищ і передбаченню майбутнього. Завдання науки – поступово накопичувати факти і поширювати принципи емпіричного природознавства на усі науки. Хоча філософія як метафізичне знання, згідно Конту, у позитивний період і пережила себе, вона не повинна відмерти, оскільки перед нею виникають нові завдання інтеграції, узагальнення результатів спеціальних наук.

Успадкувавши від просвітителів віру в прогрес і в людський розум, Конт вважав, що в основі соціальної динаміки лежить духовний прогрес. Людина, за Контом, за своєю природою егоїстична, але в суспільстві вона вчиться альтруїзму. Конт уявляв досконале майбутнє суспільство, що виникне в результаті духовно-морального поступу, як таке, де будуть панувати порядок як підстава і прогрес як мета, де буде проводитись обміркована соціальна політика, виникне всесвітня федерація народів з центром у Парижі. Важливим елементом нового суспільства повинна стати нова релігія, яка буде полягати в обожнюванні людства, вихованні людей в дусі усвідомлення їхньої спільності, в дусі альтруїзму. В пропаганді цієї релігії значна роль Конт відводить вченим і артистам – «позитивним священикам», співпраця яких символізує єдність розуму і почуття.

Наприкінці XIX століття виникає філософія емпіріокритицизму (філософія критичного досвіду), яку називають також «другим позитивізмом». Його творцями стали німецький фізик і філософ Ернст Мах (1838-1916) і філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896), природничонаукові інтереси якого знаходились в області психофізіології. Емпіріокритицизм виник в обстановці подальшого розвитку фізики в 70-80-х роках XIX століття, коли відкриття в області термодинаміки та інших сферах науки показали обмеженість механістичного природознавства. Ця течія реагувала на нові явища в науці в дусі інтерпретації їх з позицій суб'єктивно-ідеалістичного розуміння світу. Мах і Авенаріус прагнуть «очистити» досвід від зайвих допущень, що привносяться суб’єктом, не випливаючи із самого досвіду. Але при цьому вони видаляють з нашого знання усе, що говорить про об’єктивність того, що дане в досвіді. Для обґрунтування своєї позиції очищення досвіду від завантаженості його «об'єктивністю», «причинністю» тощо Мах вводить у філософію «принцип економії мислення», а Авенаріус – відповідно – «принцип найменшої трати сил». На їх погляд, ці принципи повинні стати керівними для наукового пізнання.

Починаючи з 20-х років ХХ сторіччя, виникає і розвивається третя історична форма позитивізму – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Біля його витоків стояли представники так званого «Віденського гуртка» Моріц Шлік (1882-1936) та Рудольф Карнап (1891-1970) в Австрії, англійський неопозитивізм представлений Людвігом Вітгенштейном (1869-1951), що емігрував з Австрії, та Бертраном Расселом (1872-1970), Львівско-Варшавську школу представляють К.Твардовський (1866-1938), Я.Лукасевич, А.Тарський.

Зберігши вихідні принципи позитивізму, неопозитивісти посилили критичну настанову щодо філософії, оголосивши її проблеми і, зокрема, основне питання філософії, псевдопроблемами. Якщо О.Конт відкидав так звані «метафізичні» проблеми, як нерозв'язні, а Е.Мах і Р.Авенаріус прагнули з метою економії мислення вивести їх за межі науки, то неопозитивісти визначають їх як проблеми, «позбавлені змісту». Філософія, на їх думку, тільки тоді буде вартою чогось, коли вона стане науковою. А для цього треба змінити як предмет, так і методи філософії. Традиційна філософія є наддосвідним знанням, зв’язок якого з практикою дуже важко простежити. Вона засмітила мислення напівмістичними поняттями типу «абсолютний дух», «чистий розум» і відповідними концепціями, що приводить до нескінченних і марних суперечок. Таку філософію треба відкинути в епоху розвитку науки. Потрібна нова філософія – наукова, яка б перестала бути «метафізикою», а набула б позитивного життєво-практичного значення, тобто стала орієнтованою на строгі зразки природничонаукового математичного знання. Адже «позитивні знання» – це знання обґрунтовані, надійні, які можна перевірити, вони виступають основою ефективної раціональної дії – на відміну від загальних слів, не підкріплених досвідом, таких, що не піддаються перевірці.

Таким чином, філософію, на думку представників неопозитивізму, треба перевірити на науковість. Для цього було розроблено процедуру «верифікації» (від лат. veritas – істина) – перевірки на істинність. Вона передбачала таку послідовність дій:

• виділення провідних положень певної теорії;

• зведення їх до простих, далі неподільних «атомарних суджень»;

• виділення у реальності таких само «атомарних фактів»;

• співставлення «атомарних суджень» із «атомарними фактами».

Тим самим процедура верифікації вимагала зіставлення провідних положень теорії з даними експерименту чи спостереження, тобто з чуттєвим досвідом суб’єкта. Моріц Шлік популярно роз’яснював цей принцип так: якщо порівняти два висловлення: «Роза червона» і «Роза – є дух», то перше підтверджується чуттєвим досвідом і повинно бути визначене як істинне, а друге – торкається проблеми субстанції і виходить за межі досвіду, отже, не має сенсу. Вчені, обмінюючись результатами своїх спостережень (протоколів), зіставляють підсумки проведеної верифікації. Таким шляхом досягається об’єктивність наукових результатів. Отже, критерієм об'єктивності знання виявляється інтерсуб’єктивність, тобто визнання тих чи інших положень науковим співтовариством (не окремим, а саме колективним суб'єктом).

Висловлення, з погляду неопозитивістів, можуть бути істинними, помилковими і такими, що не мають сенсу. Істинні і помилкові входять у зміст науки, оскільки вона розвивається шляхом боротьби думок і концепцій, а такі, що не мають сенсу, повинні бути еліміновані (усунуті) з неї. Відповідно до вчення неопозитивістів, філософські поняття «річ у собі», «дух» і інші є словами без значення. Традиційну філософію неопозитивісти розглядали як таку, що не має наукового змісту.

Справжнім предметом філософії, на думку неопозитивістів, повинна стати розробка методології наукового пізнання. Завдання методолога-філософа повинно зводитися до логічного аналізу мови науки, до прояснення змісту наукових висловлень, очищення її від позбавлених сенсу філософських понять і суджень, від речень природної мови, не перевірених досвідом. На місце філософії, стверджували неопозитивісти, повинна стати логіка науки.

Однак, при спробі послідовно застосувати процедуру верифікації виникли нездоланні труднощі: виявилося, що не тільки багато філософських, але й багато наукових теоретичних висловлювань не можуть бути зведені до досвіду. Це пов’язано з тим, що теоретичне, наукове знання не зводиться цілком до досвіду. Наукові теорії «підносяться» над емпіричним досвідом, вони вводять поняття і понятійні конструкції творчого плану, що не мають прямого чи непрямого еквіваленту в подіях, фактах досвіду, експериментах. Згодом для врятування ідеї відділення наукових знань від ненаукових К.Поппер («Логіка наукового дослідження») ввів послаблену версію принципу верифікації – принцип фальсифікації. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому воно може бути піддане спростуванню, ненаукове ж знання спростувати неможливо. Теорія, яку не можна в принципі спростувати ніякими способами – ненаукова. Якщо теорія неспростовна, то це не є її достоїнство, а її недолік. Ще одна послаблена версія процедури перевірки на науковість пов’язана з ідеєю конвенціональності (від лат.conventio – угода). Конвенціоналісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згодні прийняти переважна більшість членів наукового співтовариства.

З вищевикладеного не слід робити висновок про непродуктивність, марність філософії неопозитивізму. До її заслуг слід віднести наступне:

– вимога мислити ясно, розумно, доказово, з урахуванням особливостей мови науки, зіграла, безсумнівно, позитивну роль в історії науки і філософії ХХ століття, тобто неопозитивісти сприяли вдосконаленню мови науки;

– представники неопозитивізму зробили великий внесок в розробку математичної логіки;

– під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку. Сьогоднішнє розуміння науки розглядає її не як картину дійсності, а як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю. Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна зіставити з фактами. Це, наприклад, ідеалізовані об’єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні.