2. Діалектика Миколи Кузанського

Для розвитку та утвердження ренесансного антропоцентризму та пантеїзму потрібно було розчистити завали схоластичної філософії, а тому боротьба проти неї стала першочерговим завданням філософської думки даної епохи. Одним з характерних представників філософії Відродження, котра базувалась на якісно нових ідеях, був Микола Кузанський (1401-1464). Як і більшість філософів його часу, він відкидав пануючу в середні віки аристотелівсько-птолемеївську систему поглядів на світ, орієнтуючись на традицію неоплатонізму. Розвиваючи думку про спорідненість абсолютного буття (Бога) до речей природи, Кузанець заперечував теологічне вчення про існування Бога як сутності, що відокремлена від космосу, природи, і по суті обстоював пантеїзм. Однак, для його обґрунтування він переосмислив вчення неоплатоніків, починаючи з центрального для них поняття єдиного. Як відомо, для Платона, як і для всієї давньогрецької філософії, характерний дуалізм, протиставлення ідеї (форми) та матерії, єдиного та безкінечного. Подібний підхід до проблем онтології стає основою дуального розуміння картини світу християнським теїзмом. Між світом божественним, трансцендентним та світом земним, природним існує прірва, котра вказує на повну їх протилежність і несумісність. Суть нового підходу до проблем онтології, котрий запропонував М. Кузанський, полягала в запереченні абсолютного характеру протилежностей. Вказуючи на їх відносність, Кузанець робить висновок, що єдине (Бог) не має протилежності, навпаки – воно є тотожнім безкінечному. Розглядаючи математику як найкращий метод розкриття таємниць буття, Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей (coincidentia oppositorum) – абсолютного максимуму та мінімуму, заклавши тим самим філософську передумову створення методу безкінечно малих величин. З твердження, що єдине не має протилежності, М. Кузанський робить висновок, що єдине є тотожнім безкінечному, котре ним розуміється як те, більше чого нічого не може бути. Оперуючи математичними категоріями, Кузанець вказує, що, при збільшенні радіусу кола до безкінечності, окружність перетворюється в безкінечну пряму. Таким чином, у такого максимального кола діаметр співпадає з окружністю а центр її (мінімум) та безкінечна пряма (максимум) представляють собою також одне і те ж. Наочність цього принципу Кузанець демонструє і за допомогою трикутника: якщо одна з його сторін є безкінечною, то і дві інші також будуть безкінечними. Застосовуючи, хоча й не завжди послідовно, діалектичний принцип збігу протилежностей, єдиного з безкінечним, Кузанський, таким чином, ототожнює трансцендентне та земне, природне та божественне.

Таке пантеїстичне наближення Кузанцем безкінечного Бога до природи за допомогою діалектики стало потужним поштовхом до перегляду принципів не тільки античної та середньовічної філософії, але й природничих наук, зокрема математики та астрономії. Якщо у давніх греків край є вищим за безкрайнє, конечне – за безкінечне, а ціле, завершене є прекраснішим од незавершеного, то для ренесансного філософа можливість (незавершене) є багатшою за актуальне (завершене), рух та становлення є більш повноцінним, аніж нерухомо-незмінне буття. Відтепер неподільне (одиниця), котра у греків відігравала роль міри, точки відліку усього сущого, поступається місцем безкінечному. Тим самим, докорінно змінюються уявлення про точне знання: “… якби одна безкінечна лінія складалась з безкінечного числа відрізків у п’ядь, а інша – з безкінечного числа відрізків у дві п’яді, вони все ж таки з необхідністю були б рівними, оскільки безкінечність не може бути більше безкінечності”¹. Іншими словами, Кузанець підводить до думки, що з точки зору безкінечності будь-які кінцеві відмінності втрачають своє значення, щезають і якась певна величина, виражена у числі, стає рівною будь-якій іншій. І взагалі, розмірковує далі Кузанський, всі знання, що базуються на математиці ( арифметика, геометрія та астрономія), є лише знанням нижчого рівня, оскільки вони є продуктом діяльності здорового глузду. Основним принципом останнього ж є заборона на ототожнення протилежностей, здатність “зациклюватись” на парадоксальному, котре й приймається тут помилково за основу та критерій точного знання.

Змінюється і середньовічна картина Світу. Математичне обґрунтування геліоцентричної системи польським математиком та астрономом Миколою Коперніком (1473-1548), яке базувалось на роздумах Кузанця, дозволило припустити існування безкінечної множини небесних тіл, таких як Земля. У своїй праці “Про колообертання небесних тіл” Копернік твердив, що Земля не є центром Всесвіту і не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки, – Земля обертається навколо Сонця і саме воно є центром Всесвіту. Земля ж є центром лише своєї орбіти, а також центром притягання тіл, що падають на її поверхню.

Пантеїстичні тенденції М. Кузанського були суттєво поглиблені Джордано Бруно (1548-1600), котрий вже опирався і на геліоцентричну астрономію М. Коперніка. Знімаючи далі границю між Творцем та його творінням та передаючи матерії той початок життя та руху, котрий ще з часів Платона та Аристотеля вважався властивим лише ідеї (формі), Бруно утверджує “Бога в речах” і приходить до висновку про безкінечний космос та нескінченні світи у ньому.

Найбільш визначні до­сягнення цієї епохи у сфері природничих наук - геліоцентрична сис­тема Н. Коперніка та вчення про нескінченні світи Дж. Бруно – завдали ни­щівного удару по ренесансному антропоцентризму, підготувавши тим самим науково-теоретичний ґрунт для об’єктивізму філософії Нового часу. З заміною геоцентричної системи на геліоцентричну систему і утвер­дженням думки про нескінченну безліч світів виникла нова картина світу, де людина з втілення вищої досконалості і вищого сенсу Всес­віту, його природного центру і справжнього володаря перетворювалась лише в одну з його піщинок, незрівнянну з безмежністю світового прос­тору.