6. Філософські погляди д.Чижевського

Дмитро Іванович Чижевський (1894—1977 рр.) — ви­датний український вчений — філософ, історик, філолог, славіст.

Народився у м. Олександрії на Кіровоградщині. По закінченні Олександрійської класичної гімназії він навчається в Петербурзькому університеті. Потім переводиться до Київського університету, де стає марксистом. По за­вершенні навчання (1919) починає викладацьку діяльність в Києві, а із встановленням Радянської вла­ди 1921 р. виїжджає за кордон. З 1921 по 1924 р. він продовжує навчання спочатку в Гейдельберзі, де слухав лекції К.Ясперса, а потім у Фрайбурзі, де викладав Е.Гуссерль. Потім викладає в Українському вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова, Празькому українському інституті, українському науковому інституті в Берліні. З 1932 р. в Галле читає курси з славістики, потім викладає слов’янські мови в Йенському університеті. До фашизму ставився вороже і йому заборонялося без дозволу гестапо виїжджати з міста. З 1945 р. Д.Чижевський очолює семінар із славістики у Марбурзькому університеті, пізніше викладає на факультеті славістики Гарвардського університету. В останній період свого життя він очолює Слов’янський інститут в Гейдельберзі.

Чижевський став одним із організаторів Української вільної академії наук в Аугсбурзі, був професором Українського вільного університету, професором філософії і логіки педагогічної академії Української автокефальної церкви. З 1962 - дійсний член Гейдельбергської академії наук. Автор понад 900 наукових праць. Важливі роботи: «Завдання історії української філософії», «Філософський метод Г.Сковороди», «Нариси з історії філософії України» та ін.

Філософські орієнтації Чижевського формувались під впливом Гуссерля, Ясперса, Хайдеггера. Чижевський не залишив фундаментальної праці, де б чітко визначив основні засади своїх поглядів, але їх можна визначити на основі його творчості. Чижевський виходив з поняття безпосереднього буття людини (вплив екзистенціалізму). Людину можуть витіснити з її місця в бутті різні фактори: теоретичні вчення, придумані для себе соціальні ролі, мода, стереотипи масової культури, ідеологія. Але людина повинна знайти своє справжнє місце в бутті, знайти вищий смисл свого існування, усвідомити себе. Щоб визначити своє «справжнє місце» людина мусить не допускати етичної самоізоляції від буття, бути відкритою щодо інших індивідуальних та колективних світів, здатною до співпереживання, розуміння, любові, віри, надії. Таке розмаїття зв’язків вимагає орієнтації людини на трансцендентне буття - на єднання людини з Абсолютом, з Богом. В результаті - досягається стійкість буття людини.

Загальне розуміння суті філософії Д.Чижевський виводив з її традиційного визначення як «любові до мудрості». Основне в філософії (поряд з методологічними завданнями щодо конкретних наук) - пошук сенсу життя в цілому, а також сутності світу. Філософія може поставати як матеріалізм, або як спіритуалізм. Залежно від того, що мислиться формою життя людини - розум чи емоції, філософські вчення Чижевський поділяє на раціоналізм та емоціоналізм. Особливе місце Чижевський відводить містиці, розуміючи під нею не просто щось таємниче, засноване на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання людської душі з Богом.

Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси звернення його до історії філософії загалом і, зокрема, до історії філософії України, що, власне, стало центром наукових інтересів вченого. Чижевський є автором перших узагальнюючих праць з історії філософії України.

Аналіз сутності національної філософії Д.Чижевський починає з вияснення співвідношення нації і людства. Він говорить про «раціоналістичний» та «романтичний» підходи щодо цього питання:

1. З погляду «раціоналістів» історія людства уявляється у вигляді єдиного процесу, спрямованого до єдиної цілі. «Національні особливості» являють собою лише певні відступи від єдиного процесу, але «дійсно цінним і важливим є лише «вселюдське», наднаціональне, над-часове».

2. Такому підходові протистоїть «романтичне» бачення, яке, виходить з погляду на життя як вияв різноманітних його форм. Кожна нація, за Чижевським, є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу, але лише в цих обмежених і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий. Тому кожна нація якраз у своєму своєрідному, оригінальному, у своїй «однобічності» і обмеженості і має вічне, загальне значення». Продуктивність такого підходу, гадає Д.Чижевський, полягає у тому, що він не веде до націо­нальної винятковості і національного засліплення. На­томість раціоналістичний підхід таїть небезпеку абсолю­тизації певного національного типу як єдино «правиль­ного», єдино вічно цінного.

Аналогічний підхід Чижевського і до співвідношення філософ­ських систем в історії філософії. Тут також погля­ду, що лише одна філософська система є носієм абсо­лютної істини, протистоїть підхід, згідно з яким аб­солютна істина не може розкритись в якомусь заверше­ному конкретному вияві. Натомість кожна філософська система несе часткове відображення абсолютної істини, утворюючи в сукупності з іншими загальний зміст історії філософії, що постійно розвивається. Тому «кожна «філософія», кожна окрема система, що хоче бачити у собі реалізацію абсолютної правди, стає помилковою». Рух історії філософії здійснюється «між протилежно­стями і через протилежності до синтезу». Вивчення історико-філософського матеріалу неможливе без вивчення і розуміння усієї культури певного періоду.

Головне спрямування наукових досліджень Д.Чижевського визнача­лось прагненням збагнути глибинні чинники духовної історії України, ширше — Східної Європи. На його дум­ку, духовний портрет України, як і східнослов'янських народів взагалі, склався під впливом німецької філософської традиції — насамперед, німецької класич­ної філософії XVIII — початку XIX ст. та німецького містицизму XVI—XVIII ст. - перш за все Гегеля, Шеллінга й Шіллера (французький раціоналізм та просвітництво відіграло другорядну роль).

Українська філософія не належить до тих «обра­них», через які здійснювався поступ історії всесвітньої філософії. Їй треба ще чекати на свого «великого філософа», який відкриє глибини національного ду­ху не лише перед усім світом, а й перед народом самим.

Але вона має свою специфіку, в ній виражений національний характер (перш за все в творчості Сковороди, Гоголя, Юркевича, Костомарова, Куліша). Д.Чижевський дає в найбільш загальному вигляді опис рис національного характеру українського народу, що відобразились у специфіці ук­раїнської філософії. Він приходить до висновку що пси­хологічному складові українського народу притаманні такі виразні риси:

- «емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм», що виявлялося в «естетизмі українського народ­ного життя і обрядовості»;

- «індивідуалізм та стремління до «свободи»; нахил до духовного усамітнення”;

- «неспокій, рухливість, більш психічні, ніж зов­нішні»;

- гармонію між зовнішнім та внутрішнім, прагнення до згоди, до миру, а не до боротьби;

- релігійне забарвлення.

Ці риси не лише виявлялися впродовж історії ук­раїнського народу, а й певним чином визначали цю історію. «Можемо навіть сказати, що народний характер вибирав для себе те із історичних подій, що якраз відповідало його єству». Постійним тлом української історії виступає природа — степ був тією основою, що якнайбільше визначає устале­ний характер рис національної психіки.

Національні риси українського характеру відобра­зилися і в творчості видатних діячів української культури. «Емоціалізм» знаходить своє відображення в «філософії серця», прояви якої Д.Чижевський вбачає в творчості Ско­вороди, Гоголя, Юркевича. «Індивідуалізм» відобразився в «ухилі до самотності», що притаманний був Сковороді, Гоголю, та «плю­ралістичній етиці», що визнає право кожного індивіду на власний етичний шлях (Сковорода, Гоголь). Третя риса, яку Д.Чижевський характеризу­вав як психічний неспокій і рухливість, відобразилась в обґрунтуванні ідеалу миру і злагоди між людьми і лю­дей з Богом, прагнення внутрішньої гармонії, що теж, на думку Д.Чижевського, яскраво виявляють Сковорода, Го­голь, Юркевич і Куліш.

На думку Чижевського, аж до XIX ст. єдино видатним представником східнослов’янської філософії був Г.Сковорода, під впливом якого через Україну формувалася філософська думка в Російській імперії.