§3. Соціально-критичний напрямок у філософії XX ст. Філософія “неомарксизму”. Франкфуртська школа.

Під неомарксизмом (чи західним марксизмом) розуміють сукупність марксистськи орієнтованих філософських течій, критично налаштованих як до капіталізму, так і до реального соціалізму і його офіційної марксистської ідеології, яка характеризується як догматичний марксизм. Мислителі, яких відносять до цього напрямку, використовують тією чи іншою мірою марксистські пояснювальні моделі. При цьому головна опора робиться на радикальний гуманізм Маркса, що передбачає акцент на таких марсистских ідеях: ролі практики як способу існування світу для людини; важливість подолання відчуження, самовідчуження людин; вільного розвитку кожного як умови вільного розвитку усіх; діалектичні ідеї; критика капіталістичних відносин.

У рамках неомарксизму виділяють різні напрямки: «діалектико-гуманістичний» (Д.Лукач, А.Грамші, представники франкфуртської школи); фрейдомарксизм; «сціентистський» напрямок; марксистський фемінізм та ін.Представники «діалектико-гуманістичного» напрямку зазвичай апелюють до ранніх робіт Маркса, насамперед до «Економічно-філософських рукописів 1844 року», в яких досліджується проблема відчуження і шляхи його подолання. Відчуження являє собою розрив відносин між суб'єктом і його діяльністю, в результаті чого продукт діяльності починає протистояти суб'єкту і навіть панувати над ним, поневолюючи його. Гегель розумів відчуження як набуття світовим розуму зовнішнього характеру у вигляді природі й історії, Маркс же розумів його як опредмечування сутнісних сил людини. У філософії XX ст. головна увага приділяється формам відчуження людини, які проявляються у відчутті безсилля перед зовнішніми силами, безглуздості, самітності, втраті «я»_, руйнуванні системи взаємних соціальних зобов'язань. Відповідно, основним тут вважається розробка гуманістичної антропології – дослідження діяльності людини, відчуження її сутнісних сил і шляхів його подолання. У той же представники неомарксизму використовують елементи інших філософських концепцій.

Д’єрдь Лукач (1885-1971) у своїх роботах «Історія і класова свідомість», «Руйнування розуму. Шлях ірраціоналізму від Шеллінга до Гітлера», «До онтології суспільного буття», вибудовує свою «соціальну онтологію», виходичи з визнання в соціальному житті стійких цілісних структур, що характеризуються своїми законами розвитку (принцип структуралізму). Цілісні соціальні структури детермінують усі свої елементи: реальні процеси і їх ідеологічне і теоретичне відтворення утворюють цілісність. Основну увагу Лукач приділяє проблемі відчуження людини в буржуазному суспільстві, зазначаючи, що в умовах товарного виробництва, яке розгортається буржуазно-капіталістичному суспільстві уречевлення перетворилося в універсальний феномен, товарна форма відносин підкоряє все суспільне буття, усі відносини набувають характеру речових.

АнтоніоГрамші (1891-1937) у своїх роботах «Формування людини», «Мистецтво і політика», «Тюремні зошити», на відміну від Лукача, виходить із принципу історизму, тобто підкреслює, що в безупинному потоці історії лише думкою можливо виділити інваріантні, стійкі (цілісні) соціальні структури. Згідно Грамші суспільство як система – чиста абстракція; у реальному житті існують лише певні співвідношення держав, соціальних інститутів, соціальних груп, особистостей. Він виступає проти орієнтації діалектичного й історичного матеріалізму на об'єктивні закони. У центр філософствування Грамши прагне поставити людину як суб'єкта історичної дії. Історичний процес містить у собі поле можливостей, між якими людина здійснює свій вибір. Діяльність кожної людини виявляється дуже значимою, оскільки вона своєю енергією й активністю сприяє здійсненню одних можливостей і нездійсненню інших. Таке розуміння протистоїть фаталістичній концепції історичної необхідності, що не допускає альтернатив і відповідальності, перекладаючи тягар останньої з плечей людей на безликий історичний закон. Згідно Грамші, природу слід розглядати лише крізь призму пізнавального і практичного ставлення до неї людини. Особливу увагу він приділяє аналізу верховної влади в умовах диктатури пролетаріату, підкреслюючи, що це – найбільш небезпечна і відстала сила. Грамші виступав проти тоталітаризму, надавав великого значення вивченню керівної ролі інтелігенції.

Франкфуртська школа являє собою групу інтелектуалів, що об'єдналися навколо Інституту соціальних досліджень (1930), очолюваного М.Хоркхаймером. Після встановлення в Німеччині націонал-соціалістської диктатури Інститут перемістився спочатку в Париж, а потім у Нью-Йорк. У 1949 Інститут був відтворений. Співробітниками Інституту були Т.Адорно, Е.Фромм, Г.Маркузе та ін. Центральною фігурою другого покоління Франкфуртской школи став Ю.Хабермас. Проіснувавши біля сорока років, Франкфуртська школа вплинула на інтелектуальну атмосферу не тільки Німеччини, але й інших країн Заходу. Але і після офіційного завершення діяльності Франкфуртської школи її ідеї мають величезний вплив.

В розвитку франкфуртської школи виділяють три етапи. На першому головна увага приділяється аналізу типів соціальності і критиці капіталізму. Програмною роботою першого періоду стала стаття Макса Хоркхаймера «Традиційна і критична теорія» (1937). У ній відзначається, що уявлення про “об'єктивну реальність”, нав'язуване традиційною філософією, є не що інше, як ілюзія, що заважає людству розвиватися в напрямку свого свідомого самовизначення. Критична теорія повинна виходити з того, що світ не є незмінною даністю, а може бути і повинний бути змінений. Людська дійсність, за Хоркхаймером є результат суспільного виробництва, у ході якого трансформується не тільки світ, але і бачення людиною світу. В цьому сенсі світ продукується людиною. Завдання сучасної філософії полягає в протистоянні наявному, в новому прочитанні звичного, традиційного. В тотально інтегрованому суспільстві єдиним невідчуженим видом діяльності залишається критичне мислення, що не просто впливає на політичне життя, але саме є переважноі політикою. Відповідно до критичної теорії, що не сприймає даність, усе повинно визначатися через призму категорії протиріччя, що підриває систему зсередини.

На другому етапі відбувається еміграція Франкфуртської школи з нацистської Німеччини до США. Критичний настрой стає більш радикальним. Марксистський аналіз, що акцентує увагу на політико-економічних механізмах панування, був визнаний малоефективним для пояснення сучасного суспільства. Починаючи зі спільної праці Хоркхаймера й Теодора Адорно «Діалектика освіти» (1947), в останній спостерігається відхід від марксизму. Правда, зберігаються марксистські ідеї об'єктивності і закономірності суспільного розвитку і критики товарного фетишизму. Переважним стає вплив не Маркса, а його теоретичного антипода — Вебера. Центр філософствування зміщується з дослідження соціальності на аналіз специфічності культури Заходу, на позаекономічні структури влади. Причини впадіння людства в новий тип варварства вбачаються Хоркхаймером і Адорно не в економічних формах панування, а в тому, що в західній цивілізації з самого початку сформувався всепроникний принцип панування. В результаті, розум стає жертвою власних домагань на панування. Панування над природою не досягає споконвічної мети – свободи від природи. Так, якщо в сучасній науці і техніці оволодіння природою стає тотальним, то при цьому тотальною стає залученість у природу, залежність від її. Домагання тотального панування стає тотальною несвободою. Підпорядкування зовнішньої природи за допомогою праці, оволодіння природою зробило необхідним також підпорядкування внутрішньої природи, викорінювання всього імпульсивного, безпосереднього, життєвого і формування твердого, «чоловічого» характеру. Цей принцип панування змінює сутність мислення, в якому починає переважати твердий дедуктивний зв'язок, що не залишає можливостей для гри й уяви, заборона негативного. Загальне починає панувати над індивідуальним. Принцип панування трансформується в панування людини над людиною. Таким чином, в основі технологічного, калькулючого «раціо» насправді лежить природний принцип панування і підпорядкування. Шлях європейської цивілізації – у копіюванні природного принципу панування. Хоркхаймером і Адорно ставиться задача розробки нової раціональності, нового способу мислення, який привів би до справедливого суспільства.

На третьому етапі здійснюється розробка нових моделей раціональності. Адорно проектує художнє мислення, Маркузе — раціональність, що вивільняє чуттєвість з-під гніту норм культури, Хабермас покладає надії на «комунікативну раціональність». При цьому Адорно скептично відноситься до сексуального утопізму Маркузе, а Хабермас дорікає Адорно в ігноруванні комунікативного дискурсу.

Розглянемо детальніше особливості поглядів основних представників франкфуртської школи. Макс Хоркхаймер (1895-1973) у своїх роботах розвив критичну теорії суспільства, у якій намагався з'єднати запозичені в К. Маркса мотиви критики буржуазного суспільства з ідеями гегелівської діалектики і психоаналізу Фрейда, а також почасти Шопенгауера. Аналізуючи економічні і культурні структури, він ставив задачу визначити можливості реалізації справедливого суспільства. При цьому він рішуче відкидає концепцію революційного втручання. Згідно Хоркхаймеру філософія в XX ст. повинна допомогти індивіду вистояти під натиском тотальності, ухилитися від тих форм організації, що нав'язуються авторитарними режимами. Потрібно уникнути тоталітаризму і сприяти збереженню певних культурних досягнень, створених ліберально-буржуазною епохою.

В центрі уваги Теодора Адорно (1903-1969) — регресивні соціально-антропологічні зміни (відмирання рефлексії, заміна її стереотипними реакціями й уявними кліше і т.п.), пов'язані з розвитком масової «індустрії культури», зі стандартизацією відносин у монополістичному «керованому суспільстві». У період перебування в США Адорно та його співробітниками було проведено социологічні і психоаналітичні дослідження різних типів особистості з токи зору схильності до прийняття «демократії» чи «авторитарного» керівництва («Авторитарна особистість» 1950). У своїй праці “Негативна діалектика” він розвинув ідеї «негативної діалектики», у якій, на його думку, зливаються теоретико-пізнавальні та соціально-критичні мотиви. Заперечення, згідно Адорно, треба розглядати не як момент переходу до якогось нового синтезу (Гегель), а як трансформацію у відносну (релятивування) будь-якої замкненої системи понять, і як заперечення наявної дійсності в ім'я конкретної можливості її перетворення. За Адорно, усяке понятійне мислення означає, що ми підпорядковуємо конкретну річ поняттю, загальному, заперечуємо її своєрідність. Тому необхідно мислити негативно, практикувати мислення, самокритично звернене проти закладеної в поняттях тенденції до панування.

Юрген Хабермас (нар.1929), будучи у 60-х рр. одним з ведучих ідеологів «нових лівих», по мірі переважання в їхньому середовищі лівоекстремістських тенденцій відмежувався, перейшов на позиції помірного буржуазного лібералізму і гуманізму. Центральною проблемою концепції Хабермаса є проблема інтелектуально активної і політично функціонуючої громадськості, котра виявилася б здатною, за допомогою публічних дискусій, «нейтралізувати» суперечності буржуазного суспільства й встановити «вільні від примусу», неспотворені комунікації в рамках «соціальної згоди». За Хабермасом, джерело нинішньої кризи суспільства треба шукати в адміністративно-управлінській, социокультурній сфері (а не в економічній). Керування, засноване на принципах виробничо-трудової раціональності приходить у суперечність з реальним життєвим світом людей, реальною мотивацією поведінки. Хабермас виділяє два типи поведінки: 1)стратегічну - спрямовану на досягнення певного інтересу, що веде до маніпуляції партнером (перекрученої комунікації), і до наростання в суспільстві розладу; стратегічна поведінка пов'язана з "науково-технічною раціональністю, "із суб'єкт-об'єктними, асиметричними відносинами, інша людина тут розглядається як засіб; 2)комунікативну – яка веде до упорядкування соціального середовища, інтеграції суспільства; вона пов'язана із суб'єкт-суб'єктними відносинами, із прийняттям іншого як самодостатньої цінності, з "комунікативною раціональністю".

Хабермас вважає, що можна встановити принципово ненасильницькі способи соціального буття, не-вертикальні відносини, досягти "універсального примирення". Для цього необхідна переорієнтація із суб'єкт-об'єктних асиметричних відносин, спрямованих на досягнення мети, де інший прагматично використовується як засіб ("стратегічна поведінка") – на суб'єкт-суб'єктні відносини, "комунікативну поведінку", що припускає прийняття іншого як самодостатню цінність (а не як засіб для досягнення якоїсь мети). Це стосується як відносин між людьми, так і до відносин людини з природою, де "комунікативна поведінка" також повинна взяти гору над "технологічною".

Радикальний поворот до свободи, згідно Хабермасу, означає насамперед перенесення акцентів у культурі - із суб'єкт-об'єктних відносин і "науково-технічної раціональності" – на суб'єкт-суб'єктні відносини і на "комунікативну раціональність". У цьому зв'язку Хабермас розробляє концепцію дискурсу – раціонального діалогу, що дозволяє прояснити всі сенси і цінності, значимі для його учасників. Саме дискурсивна комунікація відкриває можливість справжнього суб'єкт-суб'єктного контакту, взаємного визнання. В ній досягається взаєморозуміння, коригуються особисті інтереси і потяги. При цьому дозволеними виявляються далеко не всі дії, раціональні з погляду успіху, але тільки ті, котрі вважаються ціннісно значимими з погляду інших учасників дискурсу.

Деякі представники франкфуртської школи, а також ряд інших мислителів прагнули синтезувати соціальну проблематику марксизму з особистісною проблематикою фрейдизму або неофрейдизму. Вони утворили течію, що іменується фрейдомарксизм. Основні представники цього напрямку – Г.Маркузе, Е.Фромм, В. Райх.

Герберт Маркузе (1898-1979) використовуючи категорії та ідеї К. Маркса, інтерпретує їх у дусі ідей франкфуртской школи. В роботах «Ерос і цивілізація», «Есе про звільнення»,«Одномірна людина», «Контрреволюція і повстання мас» та ін. він розробляє концепцію «одномірної людини» і «сексуальної революції». Маркузе вважає, що марксизм необхідно оновити поєднанням з екзистенціалізмом і фрейдизмом. Він вважає, що криза капіталістичного суспільства викликана не економіко-технологічними причинами, а культурно-антрпологічними. У XX ст. стали домінувати репресивні, авторитарні тенденції, які укорінені у певному способі переживання світу. Змінити відносини можна лише змінивши це бачення світу. Справжня революція, за Маркузе, повинна не стільки змінювати політичні і економічні відносини панування, а радикально змінити свідомість. Необхідна «тотальна революція» - повний перегляд відношення людини до світу і самої себе.

Репресивний тип культури, згідно Маркузе, пов'язаний, перш за все, з репресією людської чуттєвості, із соціальною практикою придушення властивій людині потягів. Важливе завдання революції полягає в подоланні “одномірної людини”. В одноіменній роботі Маркузе зазначає, що «одномірна людина» являє собою особливий тип особистості, конформіст, який втратив соціально-критичне відношення до дійсності. Включаючись під дією нав'язуваних йому «хибних» потреб у споживчу гонку, робітничий клас країн розвитого капіталізму, за Маркузе, інтегрується в соціальне ціле і утрачає свою революційну роль. «Одномірність» можна перебороти «Великою відмовою», тобто протистоянням сучасній культурі, і революційною дією. При цьому революційна ініціатива в сучасному світі, вважає він, переходить від робітничого клас, інтегрованого в капиталістичну систему, до неінтегрованих маргінальних шарів суспільства, до “аутсайдерів“ – люмпенів, переслідуваних національних меншин, безробітних і т.п., а також до радикальних шарів студентства і гуманітарної інтелігенції. У світовому масштабі носіями революційної ініціативи виступають знедолені маси «бідних» країн, що протистоять «багатим». Розглядаючи інститути буржуазної демократії як інструмент ненасильницького придушення опозиції, Маркузе наполягав на «радикальній відмові» від легальних форм боротьби як «парламентської гри».

Еріх Фромм (1900-1980), досліджуючи відчуження людини в буржуазному суспільстві, запропонував ідею «гуманістичного психоаналізу», спрямованого на саморозгортання внутрішніх потенцій людини, на розв’язання «історичних суперечностей людського існування» і створення гуманістичного суспільства загальної любові. Його основні роботи: “Шляху з хворого суспільства” "Втеча від свободи", "Людина для самої себе", “Мати чи бути” та ін. Фромм виділяє такі дихотомії людського існування: патріархальний і матріархальний принципи організації життя; авторитарна і гуманітарна свідомість; володіння і буття як два способи життєдіяльності; екзистенціальне й історичне існування людини; негативна «свобода від» і позитивна «свобода для» у процесі розвитку особистості. Способом вирішення цих протиріч він вважає розкріпачення внутрішньої здатності людини до любові, віри і мислення. Задачі «гуманістичного психоаналізу» полягають в тому, щоб допомогти людині усвідомити недійсність свого існування в суспільстві тотального відчуження, знайти справжнє "Я" замість «мнимого Я», відродження життєстверджуючого світогляду, відновлення гармонії між особистістю і суспільством.

У цьому зв’язку Фромм розробляє цілісну концепцію особистості, з'ясовує механізми взаємодії психологічних і соціальних факторів у процесі її формування. Зв'язок між психікою індивіда і соціальною структурою суспільства виражає, згідно Фромму, соціальний характер. Певний соціальний характер (орієнтація) відповідає різним ступіням самовідчуження людини під впливом соціального середовища. Фромм виділяє чотини непродуктивних орієнтації: рецептивний тип - людина, яка думає, що джерело всіх благ знаходиться в зовнішньому світі і єдиний шлях отримати бажане - це шлях одержання його як дарунку іззовні; експлуататорська орієнтація, як і рецептивна виходить з того, що джерело усіх благ знаходиться зовні, але їх потрібно відібрати, захопити силоміць чи обманом; накопичувана орієнтація заснована на недовірі до всього, що може бути отримане іззовні, і тяжінням до нагромадження і збереження накопиченого, зі скнарістю; ринкова орієнтація, що сформувалася в сучасну епоху у зв'язку з розвитком мінових відносин, тому для неї характерне відношення до усьому (до інших, до себе) як до товару, цінність якого визначається міновою вартістю. Однак, за Фроммом, є ще і продуктивна орієнтація, нормальна - активна взаємодія зі світом на основі сили розуму, творчості, щирої любові. Здатність до любові – справжня цінність людини. У процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, потреби в єднанні зі світом стають переважаючими, тим самим сприяючи переходу від егоїзму до альтруїзму, від модусу володіння до буття.

Критикуючи капіталізм як хворе, ірраціональне суспільство, Фромм висував проект створення гармонійного «здорового суспільства» за допомогою методів «соціальної терапії», зокрема запропонував проект «перевиховання» американської нації.

Вільгельм Райх (1897-1957), австрійський психолог і психіатр, досліджуючи соціальні причини неврозів прийшов до марксизму. Згідно йому, фрейдизм і марксизм є взаємодоповнювальними. Безпосередньою причиною неврозу Райх вважає неможливість розрядити сексуальну енергію в силу культурних обмежень. Його основні праці: “Сексуально-економічна соціологія”, “Психологія мас і фашизм”, “Функція оргазму”. Аналізуючи структура особистості сучасної людини він виділяє в ній такі компоненти: 1.Основу складає глибинне здорове ядро - потенції любові, роботи і самозбереження. 2.Під впливом обмежень суспільства (як реакція на заборони) це ядро обростає другим шаром, що складається з деструктивних сексульно-збочених імпульсів. 3.Третій шар утвориться з потреби адаптувати деструктивні позиви до стандартів співжиття (фальшиві пристосовницькі риси). Сучасне суспільство, що є репресивним за своєю суттю, формує невротичний характер. Фашизм як тип соціального порядку продукується саме невротичним характером. Ключовою ланкою в перебудові суспільства, згідно Райху, повинна бути сексуальна революція, що приведе до моральної саморегуляції людини.

Екзистенциалістський марксизм склався у Франції в 50-60-і роки під впливом пізнього Сартра, особливо його роботи «Критика діалектичного розуму». Варіанти цього типу марксизму представлені в роботах Мерло-Понті «Гуманізм і терор», «Пригоди діалектики» і ряду ін. філософів. Почавши «реабілітацію» гуманістичної концепції «молодого Маркса», ці філософи спробували розвинути її за допомогою екзистенціалістського розуміння сутності й існування людини, елементів «філософії життя» і ін. Їхня основна проблематика – відчуження людської суб'єктивності і відновлення цілісності людини.

Група «Праксіс», що склалася навколо однойменного югославського журналу, що виходив у Загребі (Г. Петрович, М. Маркович, С. Стоянович та ін), виходячи з ідей раннього Маркса, Лукача, Грамші, Сартра поставила в центр своєї філософії поняття практики як фундаментального відношення між суб'єктом і об'єктом. Прагнучи осмислити пізнання як творчо активний процес, вони відкинули теорію відображення як «недіалектичну».

Згідно «філософії надії» Ернста Блоха (1885-1977) (основна робота – «Принцип надії») вчення Маркса - акт надії, що відбиває зв'язок конкретної «теорії-практики» і «об'єктивно-реальної» можливості розвитку світу. Це не тільки наука, але і «конкретна утопія», тому що тут поєднується знання очікуваного майбутнього і можливість його революційного творення. Філософія стає «системою теоретичного месіанства». Людина своєю діяльністю, за Блохом, покликана реалізувати не тільки свою справжню сутність, але і всесвітню гармонію як кінцеву мету всього сущого (у цьому космічний зміст її діяльності). Вище благо - це стан безкласового суспільства, торжество комунізму як царства свободи, де людина і світ зіллються в органічній єдності, буде усунуте усяке відчуження. Але в Історії немає об'єктивних законів, якими обумовлене досягнення всесвітньої досконалості. Існує і можливість повного руйнування - «Ніщо» як кінець світового процесу. Умовою успішного результату світового процесу є надія - напружена спрямованість до майбутнього. Крім того, надія містить у собі знання про майбутнє. Майбутнє - не просте ніщо: те, чого ще немає. Майбутнє реальне міститься в самих речах як можливість їхнього розвитку і є присутнім у наших намірах. Намічаючи бажаний хід подій, людина не перебуває в пасивному чеканні, але активно впливає на їхню спрямованість.

Якщо представники «діалектико-гуманістичного» напрямку неомарксизму вважали традиційний марксизм-ленінізм недостатньо людяним, то «сціентистський» напрямок оцінює його як недостатньо науковий. До цього напрямку відносяться підходи, що розглядають марксистське вчення про суспільство як конкретну науку. Ставиться задача надати історичному матеріалізму строго наукової форми. Філософія зводиться тут до методології пізнання. Представниками цього напрямку виступають французський філософ Альтюссер (1918-1990), італійський філософ Г. делла Вольпе.

Представники марксистського фемінізму досліджують проблеми домашньої праці, пригнічення і експлуатації жінок в рамках “патріархальної сім’ї” (Н.Е.Тевенен, К.Бюсі, М.Р.делла Коста та ін.).