Сутність моралі та особливості її функціонування

Мораль – одна з найдавніших форм суспільної свідомості, що виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поведінку людей в різних сферах їхнього життя за допомогою норм, заборон і вимог. Етимологічно термін «мораль» походить від латинського слова "mos" (множина "mores"), що означає “звичай”, “поведінка”.

Мораль - не єдина система регуляції суспільної поведінки. Поряд з нею в суспільстві діють звичаї - стереотипні форми соціальної поведінки, що відтворюються на основі звички, а також правова регуляція. На відміну від правових, моральні норми характеризуються тим, що вони поширюються, по-перше, на всі сфери стосунків між людьми, а також на відносини людей до природи; по-друге, на такі вчинки, що не входять у компетенцію норм права (наприклад, безтактність, байдужість); по-третє, на всіх людей, незалежно від сфери їхньої діяльності, соціального статусу. Крім того, моральні норми формуються в повсякденній практиці як відображення життєво-історичного досвіду людей і підтримуються силою суспільної думки, усіма без винятку членами суспільства, в той час я правові приписи формулюються і проводяться в життя спеціальними установами, силою державної влади. Якщо основними поняттями права виступають «законне» і «незаконне», «правомірне» і «неправомірне», то основними поняттями моралі є «добро», «зло», «справедливість», «обов’язок», «совість», «честь», «гідність», «щастя», «сенс життя».

Існують різні концепції виникнення моралі. Найбільш поширеними є: релігійні, які стверджують, що мораль дається людині від Бога і моральна природа людини незмінна; натуралістичні (соціал-дарвінізм, євгеніка, фрейдизм) - виходять з того, що мораль споконвічно закладена в людині самою природою; соціологізаторські (наприклад, марксизм) пов’язують існування моралі винятково з розвитком суспільства як відповідь на його потреби.

Мораль постає в двох основних формах: як особистісні якості (мужність, милосердя, відповідальність, чесність, щедрість, стриманість тощо); як сукупність норм суспільної поведінки і оціночних уявлень (не вкради, не вбий, справедливо, доброзичливо, порядно тощо).

Основними структурними елементами моралі виступають:

- свідомість - переконання, наміри тощо;

- діяльність - вчинки;

- моральні норми - найпростіша форма моральних приписів, в яких відображаються усталені потреби людського співжиття та відносини; вони можуть носити характер як позитивних вимог (“будь чесний!”, “поважай старших!”), так і заборон (“не кради!”);

- моральні якості людини (доброчинності), котрі проявляються у її вчинках;

- моральні принципи, котрі складають стрижень моральної орієнтації людини - егоїзм, альтруїзм тощо; принципи є тією основою, котра визначає вибір людиною того чи іншого варіанту поведінки, дотримання нею тих чи інших моральних норм;

- моральні цінності - суспільні установки, імперативи, цілі та проекти, котрі виражені у формі нормативних уявлень про добро та зло, справедливе та несправедливе, про сенс життя та призначення людини тощо; поділяються за ступенем їх розповсюдженості і значимості на загальнолюдські, групові та індивідуальні; особливе місце займають вищі моральні цінності;

- моральні ідеали - найвищі моральні вимоги, взірці найбільш цінних і досконалих моральних орієнтирів і прикладів для наслідування.

Дуже важливим є питання про призначення моралі. Відповісти на його допоможе нам розгляд основних її функцій, що тісно взаємопов’язані і переплітаються між собою. Провідною з них є регулятивна. Вона полягає в регуляції поведінки людей та суспільства в цілому (за допомогою моральних кодексів, традицій, релігійних норм тощо) засобами:

- саморегуляції людини та соціального середовища;

- обмеження негативних пристрастей та устремлінь людей;

- управління суспільними відносинами;

- втілення у життєву практику гуманістичних норм «високої моралі» тощо.

Регулятивна функція «високої моралі» проявляє себе у якості тенденції, намірів. Реальну регуляцію здійснює синтез загальнолюдських моральних уявлень та суспільно-конкретних уявлень. Мораль регулює поведінку та взаємини між людьми за допомогою схвалення або осуду з боку громадської думки та моральної самооцінки особистості. Відтак, мораль є такою формою нормативної регуляції, котру можна назвати позаінституційною. Як відомо, під поняттям “соціальний інститут” розуміється певна історично усталена форма організації та регуляції суспільного життя, котра обов`язково повинна мати опредмечену форму та є створеною цілеспрямовано для поєднання індивідів та регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій. З цієї точки зору, мораль не можна вважати регуляцією інституціональною. Цим вона відрізняється, в першу чергу, від правової регуляції, котра забезпечується таким потужним та авторитетним суспільним інститутом як держава.

Виховна функція моралі проявляється у:

- формуванні у підростаючого покоління моральних установок, звичок, прищеплювання йому моральних заборон;

- самовихованні дорослої людини (протягом усього її життя), у усвідомленому виборі нею моральних життєвих орієнтирів.

Виховну функцію виконують не тільки люди, але й засоби масової інформації, література, мистецтво, громадська думка.

Ціннісно-орієнтуюча функція моралі полягає в тому, що вона відіграє важливу роль у розвитку особистості, саме вона визначає її моральну орієнтацію («установку на добро»).

Пізнавальна функція моралі полягає у тому, що вона є засобом пізнання внутрішнього світу людини. Мораль дає людині етичні знання, котрі допомагають їй керувати своєю поведінкою, почуттями, емоціями тощо.

Комунікативна функція моралі полягає:

- у ритуалізації та регламентації людського спілкування, створенні різних його нормативів (етикет тощо);

- в гуманізації людського спілкування, прагненні зробити його, наскільки це можливо, приємним для усіх сторін (орієнтація на добро у спілкуванні).

Гуманізуюча функція моралі полягає:

- у прагненні удосконалювати людину;

- мораль пропонує однакові для усіх людей правила та норми, наполягаючи на їх рівності.

Структура моральної свідомості

Мораль, як і будь-яка форма суспільної свідомості, має свою структуру, через яку прямо чи опосередковано розкривається як її зміст, так і основні суспільні функції. З огляду на універсальність моралі, її тісну пов’язаність практично з усіма сферами суспільного життя, існує щонайменше п’ять основних підходів до розгляду структури моралі:

- нормативний - вивчення моралі як системи приписів та настанов;

- філософський – вивчення моралі на рівні загальних закономірностей людського спілкування;

- особистісний - вивчення моральної свідомості індивіда;

- біологічний – вивчення передумов моральної поведінки на природному рівні;

- психологічний - вивчення психічних механізмів моралі.

Так чи інакше, майже всі перераховані підходи до аналізу структури моралі визначають у якості основних такі її елементи:

- свідомість - переконання, наміри тощо;

- діяльність - вчинки;

- взаємодія між свідомістю та діяльністю;

- моральні норми - найпростіша форма моральних приписів, наприклад, сім біблійних заповідей;

- моральні якості людини (доброчинності), котрі проявляються у її вчинках;

- моральні принципи, котрі складають стрижень моральної орієнтації людини - егоїзм, альтруїзм тощо;

- моральні ідеали (мета розвитку особистості);

- вищі моральні цінності (свобода, щастя тощо) - загальнолюдські моральні орієнтири.

Моральні норми та принципи

Моральна норма ( від лат. norma – керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, у якому відображаються усталені потреби людського співжиття та відносини, що мають обов`язковий характер. Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поведінку людей у різних сферах їхнього життя. Мораль вважається одним із самих доступних способів осмислення людьми складних процесів соціального буття. Зв`язок моральних норм з реальною практикою людських взаємин настільки стійкий, що нерідко нормою, крім відповідного елемента свідомості, стає просто певний усереднений випадок або показник, певна стійка риса того чи іншого масового явища або процесу.

Моральні ідеали, принципи і норми виникли з уявлень людей про справедливість, гуманність, добро, суспільне благо тощо. Поведінка людей, що відповідала цим уявленням, визнавалась як моральна, протилежна – як аморальна. Оскільки будь-які норми моралі розкривають конкретні вияви чи сторони людської поведінки та стосунків, то характеру морального нормативу можуть набувати як позитивні вимоги, котрі зобов’язують людину здійснювати певні вчинки та реалізовувати її певні якості (“будь чесний!”, “поважай старших!”), так і заборони, що накладаються на відповідні діяльні волевияви (“не кради!”, “ не бреши!” тощо). Іншими словами, морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів. Те, що приносить найбільшу користь. Природно, що ці уявлення мінялися від століття до століття і, як правило, проблема якоїсь норми загострюється в моральній свідомості саме тоді, коли дана норма позбавляється своєї основи в реальному житті, власне, перестає бути “нормою” для нього.

Якими б різноманітними і ситуативними за своїм змістом не були б норми сучасної моральної свідомості, усі вони виводяться з найзагальніших фундаментальних основоположень, котрі нерідко входять у людську свідомість у вигляді релігійних заповідей. Останні відіграють роль норм моральної свідомості, відносно яких існують переконання, що вони походять від певного авторитету, насамперед потойбічного, божественного. Класичним їх прикладом є Декалог Мойсея або ж десять заповідей, проголошених в “Нагорній проповіді” Ісуса Христа.

Історичні форми моралі

Стійкий етимологічний зв`язок сучасних моральних норм з релігійними заповідями свідчить про те, що сам процес становлення моральної свідомості людства має якісно відмінні за своєю характеристикою етапи. В основу розуміння їх специфіки можна покласти культурологічні категорії страху, сорому та провини (совісті), які в цілому співпадають з трьома головними і загальноприйнятими в філософії та психології рівнями моральної свідомості людини, котрі розкривають процес її становлення в системи культури: доморальним рівнем і рівнями конвенціональної та автономної моралі. Важливо також зазначити, що категорії страху, сорому і провини в цілому відповідають головним історичним типам соціальної регуляції людських взаємин: природно-інстинктивному, общинно-груповому та особистісному. Джерелом природно-інстинктивного типу соціальної регуляції є страх, який має інстинктивно-біологічну основу, властиву всім тваринам. Саме тому, визначаючи певним чином мотиваційну сферу поведінки навіть сучасної людини, домінуючим даний тип регуляції є в тваринному світі, первісному стаді, зокрема. Уже на самих ранніх етапах існування суспільства – первісного – на місце інстинкту самозбереження приходять перші норми-заборони (табу і тотеми), котрі блокували асоціальні прояви тваринних інстинктів та охороняли життєво важливі засади колективно-родового життя. Для того, щоб слідувати їм людині достатньо було відчуття страху перед порушенням заборон. Однак страх цей мав вже зовсім іншу - не біологічну, а виключно соціальну природу. В його основі лежав вже не зоологічно-індивідуалістичний інстинкт самозбереження, відчуття небезпеки не своєму власному життю, а життю своїх одноплемінників, страх перед наслідками, котрі несли загрозу уже усьому колективу. А тому поведінка людини вже цілком визначається общинно-груповим типом соціальної регуляції, в рамках котрого і утверджується відповідна йому така форма соціального контролю як сором. Сором є більш складним в порівнянні зі страхом культурним явищем, котре формується на основі усвідомлення людиною своєї приналежності до певної спільноти, без якої вона не мислить свого існування, і спонукає її дотримуватись групових норм, обов`язків відносно “своїх”. Сором - це почуття колективне, групове. Хоча це і внутрішнє вже переживання, воно передбачає постійне озирання індивіда на оточуючих: що скажуть або сказали б значимі для нього “свої”.

Подібний характер взаємостосунків, що складаються між людьми, дає нам підстави говорити про те, що вони (стосунки) визначаються саме нормами конвенціональної моралі. На її рівні створюються лише передумови власне моральної свідомості (автономної моралі), оскільки зовнішньо задані суспільством норми та вимоги тут ще не передбачають внутрішньої згоди з ними індивідів.

Норми поведінки, котрі визначаються такими формами соціального контролю як страх та сором, відносять до сфери надособистісної регуляції і розглядають як надособистісні регулятиви. Останні, як правило, визначають зміст міфо-релігійного світогляду. В його рамках суспільство у своїх вимогах до індивіду, з метою посилення їх імперативності, обов`язковості виконання, апелює не від свого власного імені, а від імені надприродних, всесильних істот (богів, духів тощо).

Що ж стосується норм автономної моралі (власне моралі), то дотримування і виконання їх потребує вже внутрішньої згоди з ними людини, а основною формою соціального контролю поведінки особистості тут стає провина (совість). Совість є суто внутрішнім почуттям людини, котре базується на глибоких переконаннях, принципах та цінностях, котрі вона вважає своїми власними, єдино вірними та доцільними.

Однак, будь-які норми, котрі ми відносимо до сфери морального регулювання, мають певні сутнісні риси, котрі власне і визначають їх належність до сфери моралі. Це насамперед:

- універсальність. Мораль має тісний зв`язок практично з усіма формами духовного виробництва і сферами суспільних відносин і в силу цього здатна інтегрувати результати всіх інших способів відображення дійсності. Адже будь-яке явище культури – це насамперед продукт людської діяльності, яка обов`язково реалізується в певних формах соціальної поведінки. А тому кожну моральну норму можна тлумачити таким чином, щоб вона за певних обставин набувала універсального значення. Своєрідним універсальним принципом, “нормою норм”, котра у даному відношенні висвітлює сутність морального нормотворення, є “золоте правило” моралі, котре передбачає взаємність суб`єктів моральної поведінки: я маю вимагати від себе того, чого вимагаю від інших, і відповідно від кожного вимагається те, що й від кожного іншого;

- імперативність (від лат. imperativus – владний), тобто обов`язковість. Обов`язковість моральних норм, на відміну від багатьох інших, має не гіпотетичний, а категоричний характер, однак мотивація їх виконання, як уже зазначалось, залежить від ступеня їх засвоєння індивідом, і стосовно нього можуть вони можуть виступати, в одних випадках, як зовнішні вимоги, в інших - як внутрішні;

- відсутність своїх інститутів. Мораль, на відміну від усіх інших форм суспільної свідомості, не має своїх спеціальних соціальних інститутів, діяльність котрих була б спрямованою на забезпечення процесу дотримання та виконання своїх норм та настанов. На рівні конвенціональної моралі таким своєрідним “контролером” виконання моральних норм виступає головним чином громадська думка; на рівні автономної – совість;

- домінуюче положення у взаємодії з іншими формами суспільної свідомості. Пронизуючи всі види суспільних відносин і проявляючись як аспект будь-якого типу соціальної діяльності, мораль виступає універсальним критерієм оцінного відношення людини до світу. Дана обставина, в свою чергу, для більшості людей дає змогу компенсувати неповноту своїх знань стосовно окремих сторін суспільного життя і, виявляючи насамперед їх моральний зміст, у нормативній ієрархії всі інші норми (нерідко навіть фундаментальні, котрі мають з точки зору доцільності економічної, політичної тощо більшу вагу) підпорядковувати моральним.

Поряд з моральними нормами не менш важливе місце, а можливо й більше, у людській свідомості, посідають моральні принципи. Саме вони характеризують певну цілісну лінію поведінки людини, є головними складовими елементами її морального характеру. Принципи є тією основою, котра визначає вибір людиною того чи іншого варіанту поведінки, дотримання тих чи інших моральних норм. Наявність принципів у людини (наприклад, справедливості, патріотизму, любові до ближнього, чесності, працелюбства тощо) надають моральної раціональності її вчинкам, певної передбачуваності, незалежно від конкретної ситуації, у якій вона опинилась, аспектів поведінки, стосунків та специфіки діяльності.

На відміну від моральних норм принципам моралі не властива імперативність, обов`язковість. Принципи визначають внутрішню, суб`єктивну сторону світу особистості. Принципи людині неможливо нав`язати, оскільки вони базуються на внутрішніх переконаннях, що залежать тільки від самої людини., її власного бачення, розуміння добра і зла, зорієнтованості на певну систему цінностей тощо.

Моральна мотивація та ціннісні орієнтації

Для здійснення морального вчинку, однак, однієї лише обізнаності з моральними нормами недостатньо. Для реалізації вимог моралі потрібні внутрішні, суб`єктивно визначені спонукання до дії, своєрідні рушійні сили, котрі в етиці розглядаються як мотиви (від лат. moteo – приводити в дію, зрушувати, штовхати). Мотив є головною ознакою зацікавленості людини у здійсненні певного вчинку і одночасно слугує відповіддю на питання: чому, власне, вона його вчинила? Сутність мотивації розкривається через встановлення відповідності моральної вартості вчинку моральній вартості мотиву. Істотна проблема, яка може виникнути тут, обумовлена тим, що вчинки, котрі за своїм об`єктивним змістом здатні реалізувати певні моральні цінності, нерідко спираються на суб`єктивні мотиви, котрі з мораллю нічого спільного не мають і по суті грунтуються на позаморальній чи аморальній системі мотивів (такий тип поведінки етика визначає як легальну поведінку, або легалізм). Наприклад, людина, котра робить анонімний внесок на користь церковного притулку, може робити це не з любові та співчуття до знедолених дітей, а має намір таким чином замолити свої гріхи перед Богом. Жадоба слави чи влади, користолюбство тощо нерідко також лежать в основі зовні цілком моральних вчинків. З іншого боку, і цілком моральні мотиви вчинків, котрі люди здійснюють, керуючись щирим бажанням допомогти іншим, нерідко призводять до зовсім протилежних наслідків. Скажімо, вислів про добрі наміри, котрими вистелено шлях до пекла, відомий усім народам світу, так само як і феномен “ведмежої послуги”. Мораль, однак, менш критично оцінює ті негативні за своїми наслідками вчинки, в основі котрих лежить невірне витлумачення обов`язку, щиросердечна помилка, бажання добра тощо.

Отже, для того, щоб дати моральну оцінку людського вчинку, як бачимо, важливо враховувати не тільки і не стільки мотиви його, скільки його результат. Таким важливим елементом моральної свідомості, котрий остаточно узгоджує мотиви та результати вчинків, є ціннісні орієнтації. Вони не мають нічого спільного з природним порядком речей, їх завжди належить обирати. Відповідно, надаючи перевагу тій або іншій системі цінностей, людина отримує можливість формувати та визначати довгострокову перспективу своєї діяльності та поведінки. І якщо мотивація відповідає на питання чому, з якою метою ми діємо певним чином, то ціннісна орієнтація дає відповідь на питання заради чого, чому ми присвячуємо свою діяльність.

В гуманітарних науках поняття цінності дістало настільки солідну розробку, що була сформована навіть спеціальна галузь філософського знання – теорія цінностей – аксіологія (від гр. аxios – цінність). Одним з найбільш поширених визначень поняття “цінність” є таке, у якому під нею розуміється суб`єктивна значущість певних феноменів суспільного життя з точки зору людини, суспільства. Аксіологічний підхід до дійсності, таким чином, докорінно відрізняється від пізнавального, гносеологічного: якщо метою останнього є насамперед об`єктивна сутність речей та явищ самих по собі, то аксіологічний підхід має на меті з`ясування суб`єктивного аспекту їх значення для нас, нашого суспільства з точки зору наших потреб та інтересів. Саме таким чином, як вважали засновники цієї науки – німецькі неокантіанці В. Наторп (1854-1924), Г. Коген (1842-1918) та інші - ми і встановлюємо цінність даних речей. Однак, ставши на точку зору тлумачення цінностей як чогось підпорядкованого суб`єктові, його утилітарним інтересам та потребам, не вдається принципово з`ясувати питання, чим цінність відрізняється від тривіальної корисності. В такому разі випадає з поля зору морально-етичний аспект проблеми цінностей, оскільки він може проявитись лише там, де людина приймає на себе певні самообмеження, демонструє здатність ставитись до інших як до подібних собі.

Очевидно, тут потрібно вести мову про інший тип цінностей – цінностей, які надають сенс існуванню самої людини, розвивають у ній кращі людські якості. Такі цінності, котрі в сучасній літературі інколи називають “вищими”, “смисложиттєвими”, або ж “культурними”, покликані не просто задовольняти потреби особистості, а у певному сенсі духовно творити її, оновлювати та розвивати, внутрішньо збагачувати, наповнюючи людське існування вищим смислом. Зустрічаючись з вищими духовними цінностями культури та історії, цінностями справжнього високого мистецтва, котрі стосовно людини завжди були і будуть чимось самодостатнім, самостійним, ми обираємо для себе головні орієнтири нашої свідомої життєдіяльності, і, насамперед, вищу серед них цінність – ідею Добра. Відкритість до них зрештою стає тим важливим критерієм, котрий здатний визначити остаточний сенс існування самих індивідів, культур, цивілізацій, людства загалом. Свідомо та вільно обираючи дані цінності, а головне - підкоряючи свою поведінку та вчинки їм, людина тим самим демонструє цілісність своєї моральної свідомості, утверджує духовну гідність та дієвість своїх мотивів.

Проблема морального вибору

Можливість вибору і здатність вибирати. Проблема вибору є проблемою, з якої власне й починається етика як теорія моральної діяльності. Адже людський вчинок набуває морального виміру лише тоді, коли він грунтується на виборі у полі протистояння Добра і Зла. В моральному розумінні моральна оцінка вчинку стає можливою і коректною у тому разі, коли його суб`єкт міг би його й не здійснити, обравши якийсь інший варіант поведінки. Саме тому вимушене добро не знаходить моральної оцінки, більше того – його просто не цінують, а вимушене зло прощають. Вибір, що його здійснює людина, може мати для неї суто технічне значення – воно може стосуватись лише шляхів або способів досягнення певної наперед визначеної мети. Зрозуміло, що в такому разі не може йти мова про вибір за суттю, адже він тут визначається певною конкретною ситуацією діяння і відтак ще не стає предметом самостійної моральної рефлексії.

Раніше ми вже зазначали, що німецький філософ кінця ХУІІІ-початку XIX ст. Іммануїл Кант першим здійснив теоретичний аналіз моралі. Мораль Кант виводив із автономії волі, яка визначається не зовніш­німи причинами – чи то природною необхідністю, чи навіть божественною волею, а тим законом, який вона сама ставить над собою, визнаючи його вищим і єдино можливим. Цей закон, підкреслимо ще раз, Кант назвав “категоричним (безумовним) імперативом”. Отже, суто моральна проблематика починається там, де йдеться про вибір людиною тих чи інших намірів, цінностей, варіантів поведінки, цілей тощо. Реалізуючи їх, людина тим самим обирає насамперед саму себе, вільно визначає загальну практичну спрямованість свого буття. Свобода волі, таким чином, як здатність людини вільно визначати свою власну життєво-практичну спрямованість, стає з усіх різновидів свободи найбільш істотною. Не випадково традиційне розуміння сутності вибору в усіх його формах - від політики до моралі - в першу чергу зводилось до проблеми самовизначення людини. Останнє, однак, не є результатом самоізоляції, якогось самозамкненого достигання, навпаки, – воно досягається завдяки налагодженню стосунків з іншими людськими особистостями, зі світом у цілому, що є умовою формування у людини здатності до збагачення своєї суб`єктивності, особистісного буття. Формуючи у собі готовність до сутнісного спілкування з людьми і світом, відкритість до творчих впливів ззовні, людина насамперед здійснює акт самовизначення, свідомо визначає напрям свого подальшого розвитку.

Вчинок: мотив, намір і результат

Безцільно шукати точне визначення сутності моралі, це безуспішно намагалися зробити ще в давні часи. Можна лише позначити основний каркас понять, що "складають" цю науку. Моральна діяльність - найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Вчинок, чи сукупність вчинків, що характеризує поведінку особистості, дає уявлення про її справжню моральність. Як уже зазначалось раніш, власне моральною може бути лише така діяльність, яка грунтується на усвідомленому виборі суб`єктом моральних норм та цінностей, внутрішній згоді з ними і має на меті їх активне утвердження. Можна бути порядною, чесною людиною, узгоджувати свою діяльність з вимогами моралі і разом з тим нездатною до морального вчинку, оскільки останній стає можливим лише в ситуації власної відповідальної дії та вибору, пов`язаного з боротьбою мотивів, дискусійністю, проблематичністю ціннісних засад нашого буття. Отже, вчинок можна визначити як акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де вони ставляться під сумнів або заперечуються. Вчинок в принципі не може бути бездуховним; здійснити його - означає вийти за межі усталеного, рутинного, протиставити себе оточуючим, масі (звідси, наприклад, російське “поступок”). Зрозуміло, що вчинок за своєю конкретною етичною спрямованістю може бути добрим або злим. Ознакою морального вчинку є обов`язкова відповідність його загальноприйнятим моральним нормам та цінностям, котрі в конкретній ситуації перестають бути абстрактними закономірностями моральної сфери і дотримання їх потребує від суб`єкта граничних зусиль його єства, дії на власний страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення його власних моральних мотивів.

Таким чином, тільки діяльність і реалізація моральних принципів і норм за рішенням власної совісті дають особистості право на визнання в неї справжньої моральної культури. Вчинок у свою чергу містить три компоненти:

1. Мотив - морально усвідомлене спонукання здійснити вчинок, або ж мотивація - сукупність мотивів, що означає перевагу тих чи інших цінностей у моральному виборі індивіда, що здійснює вчинок.

2. Результат - матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають певне значення.

3. Оцінка навколишніми як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка вчинку здійснюється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства тощо.

Раніш ми вже звертали увагу на те, що кінцеві результати людських вчинків далеко не завжди збігаються з мотивами, тобто внутрішньо суб`єктивним спонуканням, що лежать в їх основі. Звідси витікає ще одна етична проблема, а саме, як ми повинні оцінювати людські вчинки – за їхніми мотивами чи результатами, котрі вони спричиняють. В етичній теорії, зокрема, давно вже існує так звана теорія моральної доброти, в котрій наголошується на виключному значенні мотиву у моральній оцінці людської діяльності. До її найбільш відомих прихильників можна віднести М. Лютера (1483-1546), І. Канта (1724-1804), Ж.-П. Сартра (1905-1980). Теорія моральної доброти акцентує увагу на моральному контролі над внутрішнім станом людини в найбільш безпосередніх її проявах, коли в якості головного критерію оцінки вчинків виступає чистота моральних намірів. Так, І. Кант наполягав на тому, що при виконанні морального обов`язку важливим є не конкретний зміст і результати вчинку, а, в першу чергу, наміри людини, котрі повинні витікати із почуття безкорисливої поваги до обов`язку та готовності беззастережно підкорятись йому. В теорії моральної доброти така беззастережність набуває особливої гостроти, оскільки вона звернена безпосередньо до душі й найбільш глибинних переживань особистості.

Інша, протилежна точка зору, котра в етичній теорії набула назви етичного консеквенціалізму (від лат. consequentia – наслідки), виходить з пріоритету при встановленні морального значення вчинку результатів, наслідків і репрезентована такими напрямками в етичній науці, як гедонізм та утилітаризм. Можна сказати, що консеквенціалістськими є всі матеріалістичні концепції моралі, де першочергова увага звертається на задоволення певних потреб людини, виконання нею певних соціальних функцій, котрі складають смисложиттєву основу її особистісного буття. Консеквенціалістська етика, в порівнянні з теорією моральної доброти, є більш поміркованою і схильною до врахування людських недоліків та слабких сторін – мінливості вдачі, слабкості волі, тиску зовнішніх обставин тощо. Натомість, вона вимагає від людини не просто доброго наміру, “внутрішнього благочестя” (М. Лютер), а чіткої відповідності намірів результату, обов`язкового доведення започаткованої справи до кінця, що, в свою чергу, потребує довготерпіння, розсудливості, наполегливості, методичності та безпристрасності у досягненні мети. Не випадково Ф. Ніцше людину, котра приймає для себе дану етичну позицію, називав людиною “довгої волі”.

Слід сказати, що очевидні позитивні та негативні сторони обох зазначених точок зору на вирішення проблеми співвідношення мотиву та результату дії тісно пов`язані між собою, випливають навіть одна із одної. Однак і будь-які спроби позбавитись негативу, створивши третю точку зору, приречені на неуспіх самою практикою та досвідом спілкування, де ми вдаємось, в залежності від ситуації, або до першого, або до другого підходу. Нерідко людину ми оцінюємо за її мотивами і намірами, усвідомлюючи при цьому, що самі ці наміри та мотиви не будуть етично досконалими, якщо вони не втіляться у конкретній дії, не будуть відповідати об`єктивному результату. Лише тоді наміри та мотиви зможуть набути реального значення. З другого боку, моральна вагомість позитивного результату людської дії набагато зросте, якщо вона буде здійнена не навмання, імпульсивно, а як результат втілення добре осмисленого задуму, спрямованого на послідовне та реальне утвердження добра.

Таким чином, моральні відносини ми можемо визначити як відносини, у котрі вступають люди, роблячи вчинки. Моральні відносини являють собою діалектику суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і об'єктивного (норми, ідеали, настанови), з якими доводиться рахуватися і які мають для індивідів імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, люди покладають на себе певні моральні зобов'язання і разом з тим набувають певних моральних прав.

У свою чергу, моральна свідомість у якості свого невід`ємного атрибуту повинна містити у собі пізнання, знання, вольове спонукання, котрі мають визначальний вплив на моральну діяльність і моральні відносини. Сюди також відносять моральну самосвідомість та моральну самооцінку. Моральна свідомість завжди є аксіологічною, оскільки в кожному своєму елементі вона оцінює вчинки з позиції сформованої системи цінностей і спирається на певну сукупність моральних норм, зразків, принципів, традицій і ідеалів. Моральна свідомість як система оцінок зі знаками плюс чи мінус відбиває дійсність крізь призму схвалень і осудів, через протилежність добра і зла, відношення діяльністі і намірів - ці категорії в питаннях етики мають першорядне значення. Аристотель вперше в європейській етиці всебічно розглянув поняття "намір", розумів його саме як підставу чеснот і свідомо протиставляв, відрізняючи від волі і уявлення ("Нікомахова етика", книга III, розд. 4, 5, 6, 7). Намір не має нічого спільного з тим, що неможливо здійснити, а спрямований на те, що у владі людини. Він стосується засобів досягнення мети (не можна сказати: я маю намір бути блаженним) на відміну від волі взагалі, яка може мати справу з неможливим (бажання безсмертя, наприклад) і направляти на те, що поза нашою владою (бажання перемоги тому чи іншому атлету в змаганні), стосується цілей людини. Раціональне зерно думки Аристотеля, відповідно до якої намір стосується засобів, а воля - цілей людської діяльності, полягає в тому, що змістом наміру можуть бути, як правило, цілі здійсненні, реальні, узяті в єдності з засобами їхнього досягнення.

Намір, за Аристотелм, також слід відрізняти від уявлення. Намір завжди практично орієнтований, виділяє у світі тільки те, що у владі людини; уявлення поширюється на все: і на вічне, і на неможливе; намір розрізняється добром і злом, уявлення - істинністю і хибністю; намір є вказівкою до дії, орієнтує на те, чого домагатися і чого уникати, що робити з предметом; уявлення ж аналізує, що являє собою сам предмет і чим він корисний; намір хвалять, коли він узгоджується з обов’язком, уявлення - коли воно істинне; намір стосується того, що відомо; уявлення - того, що нам невідомо. До того ж, завершує свою порівняльну характеристику Аристотель, кращі наміри і кращі уявлення зустрічаються не в одних і тих самих людей. Власну істотну ознаку наміру Аристотель вбачає в тому, що йому передує попередній вибір, зважування мотивів.

Співвідношення моральної мети і засобів

Проблема співвідношення мети та засобів її досягнення у етиці витікає із самої природи людської діяльності. Її осмисленість та цілеспрямованість вказує на те, що в ній людина виконує двоєдину задачу: покладання мети та пошуку засобів її реалізації. Практично у всіх її аспектах дана проблема так чи інакше є пов`язаною з морально-етичним аспектом її розв`язання. Варто нам зосередитись на якійсь практичній меті, як оточуючі нас речі починають розглядатись нами з точки зору того, наскільки вони можуть послугувати у досягненні цієї мети. Однак у повсякденному житті, у політичних, соціальних відносинах ми рідко замислюємося над проблемою відповідності мети та засобів. Власне етичного характеру вона набуває тоді, коли постає питання про доцільність використання засобів, котрі можуть розглядатись нами як сумнівні саме в моральному плані, тобто такі, які суперечать настановам моралі, її цінностям, нехтують ціннісним змістом людського життя тощо.

В історії етичної та філософської думки всі можливі шляхи вирішення даної проблеми можна звести до трьох основних точок зору, котрі принципово різняться між собою. Сутність першої, котра є, по суті, виявом імморалізму, стисло можна розкрити в гаслі: “Мета виправдовує засоби”, котре приписують Іньїго Лойолі (1491-1556) - засновнику католицького ордену єзуїтів, діяльність якого є класичною ілюстрацією втілення цього принципу. Доктрина, що грунтується на даному принципі, головним чином в політиці, однак, більш відома як “макіавелізм” за ім`ям історика та політичного діяча епохи Відродження Ніколо Макіавеллі (1469-1527), котрий розглядав політичний прагматизм у якості взірця для державних діячів того часу і закликав не нехтувати ніякими засобами в ім`я досягнення “високої та благородної” мети.

Альтернативну точку зору - моралістичну, у котрій принципово відкидається можливість використання сумнівних у моральному відношенні засобів досягнення мети, представляють американський філософ та письменник Г. Торо (1817-1862) - фундатор принципу “неучасті” й “громадянської непокори” та Л. Толстой (1828-1910) – автор концепції “непротивлення злу насильством”. Започатковані ними ідеї вже в ХХ столітті розвинули в цілісну ідеологічну систему Махатма Ганді та М.Л. Кінг.

І, нарешті, якісна визначеність третьої точки зору пов`язана з усвідомленням чіткої діалектичної взаємообумовленості цілей та засобів. Теоретично обгрунтував її у своїй філософії німецький філософ Г. Гегель (1770-1831), поклавши на мету функцію визначення засобів, а не їх виправдання. В залежності від мети потрібно обирати і засоби. Це означає, що для досягнення “ високих “ та “світлих” цілей обов`язково потрібно вдаватись до відповідних їм засобів. В свою чергу, застосування аморальних вчинків, обману, жорстокості неминуче веде до викривлення, деформації мети, підміни її чимось принципово іншим, навіть протилежним. На тлі жорсткого зв`язку між засобом та метою очевидною слабкою стороною даної точки зору, однак, є відсутність чіткої моральної нормативності: взаємообумовленість засобів та мети, у разі невідповідності їх один одному з однаковими підставами, може бути використана в якості аргумента як для їх осуду, так і для їх виправдання.

Так чи інакше, потрібно зазначити, що усі окреслені вище основні позиції у розумінні співвідношення цілей та засобів в діяльності людини мають певні недоліки, хоча й кожна з них на сьогоднішній день залишається актуальною. В свою чергу, актуальність, дискусійний характер та неповнота аргументації “за” чи “проти” однієї з них повинні засвідчувати неможливість знаходження “єдино вірної” і всеохоплюючої точки зору, врахувати одночасно всі ті чинники, котрі формують людську поведінку. Очевидно і в цьому випадку доцільність їх застосування повинна визначатись конкретною ситуацією, в першу чергу ступенем культурного розвитку суспільства, в котрому породжуються та вирішуються подібні конфліктні та проблемні ситуації.