4. Особливості середньовічної схоластики. Тома Аквінський як систематизатор схоластики

Середньовічна філософія увійшла в історію під іменем схоластики, головна відмінна риса котрої полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології. Джерела схоластики можна шукати в пізно-античній філософії з її установками на вичитування відповідей з авторитетного тексту Платона, енциклопедичного підсумовування різноманітної проблематики – “благочестиве рецензування правди”, з'єднання містичних прозрінь з раціональними судженнями. Теоретичними джерелами схоластики зазвичай називають і трактати Аристотеля, присвячені розробці ідеї слова і висловлення (“Категорії” і “Про тлумачення”), твори стоїків і неоплатоніків (Порфирія, Прокла), логічні трактати Боеція Кассіодора, котрий коментував “Категорії” Аристотеля і створив систему тонких відмінностей та визначень понять. У ІХ-Х вв. попередниками схоластики називають Іоанна Дамаскіна й Іоанна Скотта Еріугену, оскільки вони дали систематизацію і філософське обґрунтування теології.

Остаточного свого оформлення схоластика набуває з появою теології як шкільної (від лат. shola) раціональної дисципліни, що найтіснішим чином пов'язана з розвитком характерного для середньовіччя так званого антитетичного мислення, що охоплювало рівноцінні в плані доказовості твердження (тези та антитези), котрі суперечили один одному, а також зі спробами відмежувати філософію від теології.

Схоластичний метод був у повній мірі застосований при аналізі ідеї універсалій, починаючи з XI ст. З цього часу починається детальна розробка силогістики. За основу була взята логіка Аристотеля, але все те, що в ній було пов’язане з досвідом, природно відкидається. Саме в цей час у середньовічних університетах зростає інтерес до проблем логіки, котра тоді носила назву діалектики і предметом котрої була робота з поняттями. За допомогою даного методу середньовічні теологи намагались осмислити християнські догмати. Переважно раціоналістичні засоби доказів “істин віри” привели до того, що діалектика стала основною з філософських дисциплін, а безкінечна та копітка робота над поняттями, установлення визначень та дефініцій перетворювалась у самоціль, що з часом надає схоластиці негативного забарвлення та дозволяє її використовувати у якості символу далекої від реальності, пустої та безрезультатної балаканини.

Схоластика в умовах, коли релігія представляла собою універсальну форму розвитку усіх форм суспільної свідомості, в тому числі і філософії, в якості неперевершених авторитетів використовує Святе писання та частину спадщини античної філософії (Платон, Аристотель, неоплатоніки, стоїки), котра однак супроводжується коментарями отців церкви, що дозволяє їх використовувати лише у якості закритого нормативного тексту. Вважалось, що в цих текстах “вічна істина” міститься з самого початку і все суще пояснюється як наслідок причин, котрі містяться у даних текстах, які можна передбачити за допомогою вірно побудованих формально-логічних умовиводів.

Схоластичне мислення постійно йде шляхом дедукції (від загального до окремого, конкретного) і майже не знає індукції (від конкретного до загального). Особливістю останньої є її здатність до прирощення якісно нового знання, котре може йти врозріз з головними догматами віри. Звідси схоластичне філософствування повинне було розвиватись у чітко визначених межах тлумачення (коментування) тексту та конкретизації відомих та безперечних істин. Однак, нерідко траплялось так, що в самих текстах знаходились протиріччя. Для їх вирішення складалась ієрархія авторитетів. У цьому плані середньовічна філософія істотно відрізняється від філософії Нового часу з її потягом до істини через аналіз досвіду.

Схоластика з її опорою на дедукцію безумовно не сприяла розвитку природничих наук, однак, до її позитивних рис можна віднести, через її схильність до формально-логічної проблематики, те, що завдяки їй була збережена наступність інтелектуальних надбань античної філософії, розвиток понятійно-категоріального апарату філософії через реставрацію, хоча й досить однобоку, античної спадщини.

Тома Аквінський, котрий стояв на позиціях помірного реалізму і більшою мірою вже орієнтувався на Аристотеля, по праву вважається великим систематизатором схоластики. Учень знаменитого середньовічного теолога, філософа та природодослідника Альберта Великого (1193-1280). Як і його учитель, Тома намагався обґрунтувати та розвинути основні принципи середньовічної схоластичної філософії, опираючись на вчення Аристотеля. Він мав намір, з одного боку, затвердити автономію філософського розуму, а з іншого боку, співвіднести розум з вірою. Завдання, котре ставить перед собою Аквінат – це упорядкування множини у єдність, а не просто споглядання єдності, котре немає нічого спільного з усякою множиною. Іншими словами, Тома намагається вивести буття Бога з буття речей. І в цих міркуваннях Тома суттєво відходить від абстрактного споглядання ранньої схоластики Ансельма Кентерберійського, котрий орієнтувався на Платона, неоплатонізм та Августина.

У основі онтології Томи лежить аристотелівська антитеза “потенційного”(можливого) і актуального (реального). ”Потенційне” у Томи по суті ототожнюється з аристотелівським розумінням матерії. Воно представляє собою щось незавершене, відкрите до перемін, пасивне, недосконале. “Чиста потенційність” – матерія, “найслабкіший вид буття”, котрий характеризується лише здатністю до сприйняття чогось ззовні. “Актуальне” – це реалізованість, здійсненність, завершеність і тим самим уже досконалість. Актуальною, на думку Томи, у своїй протилежності матерії є форма – принцип порядку та досконалості. По аналогії з “формою форм” Аристотеля, Тома у якості абсолютної актуальності, котра не припускає будь-якої потенційності, постулює Бога – джерело усякого оформлення.

Матерія у Томи, хоча й наділена здебільшого рисами, котрі залишають за нею другорядну роль, однак уже здатна вносити у форму конкретизуючий “принцип індивідуалізації”. Якщо форми речей є однаковими, то самі речі у результаті поєднання форми та матерії різняться між собою саме завдяки матерії. Власне й люди різняться між собою, на думку Томи, по тій же причині - однакові та вічні душі вселяються у різні тілесні оболонки, котрі й визначають її індивідуальні риси.

Подібно Аристотелю, Тома у всьому сущому виділяє “субстанцію” (сутності”(субстанції) та “акциденції”(властивості, якості). Сутності наділені самостійним буттям, в той час, як акциденції існують лише завдяки субстанціям. Звідси Аквінат виводить відмінності так званих субстанційних та акцидентальних форм. Субстанційна форма є причиною самої речі, акцидентальна ж – джерело певних якостей, а не буття речі.

Починаючи з Томи Аквінського, радикально міняються філософські орієнтації. Відтепер вважається, що Творець створив світ заради слави людини, щоб розмовляти зі своїм творінням, тому що Слово має потребу у відповідному слові, що й передбачає існування людини.