План семінарського заняття

1. Поняття світогляду, його структура та основні історичні типи.

2. Культурно-історичні передумови зародження філософії. Специфіка філософії як форми світогляду.

3. Структура та основні проблеми філософії.

4. Місце філософії в системі культури. Функції філософського знання.

Проблемно-пошукові завдання

1. Дайте характеристику основних структурних елементів світогляду.

2. Співставити основні історичні форми світогляду.

3. Проаналізуйте основні передумови виникнення філософії.

4. Проаналізуйте співвідношення філософії та науки, визначте, що є спільного та відмінного між ними.

5. За роботою М.Бердяєва “Смисл творчості” проаналізуйте корінні відмінності між філософією та наукою.

6. Поясніть, що означає “вічність” філософських проблем і як це пов’язана з розвитком філософії.

7. Використовуючи роботи А.Л.Сенеки, Р.Декарта, І.Канта, К.Маркса, проаналізувати різні погляди на призначення філософії.

8. Які питання, на думку Б.Рассела, носять суто філософський характер? Які ще проблеми, на Вашу думку, відносяться до сфери філософії?

9. Проаналізуйте, спираючись на роботу Ф.Енгельса, сутність основного питання філософії та його дві сторони.

10. Проаналізуйте та порівняйте точку зору І.Канта та Ф.Енгельса з приводу сутності основного питання філософії.

11. Дайте аналіз вислову К.Маркса: «Усяка істинна філософія є духовна квінтесенція свого часу ... вона являє собою живу душу культури».

12. Проаналізуйте, чому в періоди суспільної нестабільності на перший план висувається саме така функція філософії як функція інтелектуальної терапії.

Тематика доповідей та рефератів

1. Філософія як спосіб пізнання світу.

2. Структура філософського знання.

3. Статус філософії та її взаємовідносини з наукою.

4. Філософія та мистецтво.

5. Роль та місце філософії в житті сучасного суспільства.

6. Основні функції філософії.

7. Соціально-культурне призначення філософії.

Модуль і. Історичні типи філософії

Тема 2. Антична філософія, її космоцентрична спрямованість

Зміст теми: 1.Зародження античної філософії. Космогонічні і натурфілософські ідеї досократиків. 2. Класичний період античної філософії. 3.Занепад та згасання античної філософії (елліністичний період).

1.Зародження античної філософії. Космогонічні та натурфілософські ідеї досократиків

Більшість дослідників історії філософії єдині в тому, що філософія як цілісний феномен культури є творінням генія давніх греків. Антична філософія – а це і є філософія давніх греків та давніх римлян – проіснувала понад тисячу років. Вона зародилась у VІ ст. до н.е. і розвивалась до VІ ст. н.е. В 529 році було зруйновано останню філософську школу – платонівську Академію. Давньогрецька філософія має свою історію, що включає декілька періодів: зародження та формування (досократівська філософія) охоплює VІ–V ст. до н.е.; зрілість та розквіт (класичний період) - це період з середини V до першої половини ІV ст. до н.е.; занепад (філософія пізньої античності) охоплює кінець ІV ст. до н.е. до V-VІ ст. нашої ери. Цей період включає елліністичну філософію (кінець ІV – І ст. до н.е.) та римську (І ст. до н.е. – V-VІ ст. нової ери).

Спочатку давньогрецька філософія була тісно пов’язаною з досить зрілою міфологією Гомера та Гесіода, в художньо-міфологічних творах яких були вперше поставлені світоглядні питання про початок світу. За Гомером, наприклад, вихідними явищами природи є надприродне подружжя бога Океану та богині Фетіди, а світ складається з трьох частин: Неба, Землі та Підземелля. В антропоморфних образах богів, які символізують різні явища природи, постає питання про субстанціальний початок світу.

Якщо міф, як ми вже підкреслювали, не відрізняє образ та предмет, знання та віру, думку та емоції, природне та надприродне, то вже рання давньогрецька філософія це розрізняє, орієнтуючись на розум, знання, пошук природних основ, прагнучи зрозуміти сутність природи, світу в цілому. Якщо міф розказує про те, хто породив усе суще (наприклад, Хаос, Ерос тощо), то філософія з’ясовує, з чого виникає це суще. Сама постановка питання "Із чого все?” – по-своєму геніальна, тому що має своєю передумовою переконання, що все, що існує, можна пояснити, зрозуміти, але для цього необхідно знайти єдине для усього джерело. Знаючи єдине джерело, або те, що складає основу всього сущого, можна уявити світ як єдиний та цілісний, як упорядкований, а не хаотичний, як такий, що підкоряється законам, а не свавіллю. Тому й філософія Стародавньої Греції була космоцентричною (космос у перекладі з грецької означає порядок), тобто в центрі її розгляду – космос як упорядковане, гармонійне ціле, де урівноважені природа та людина, держава та індивід, знання та поведінка, мінливе та постійне.

Вже перші античні філософи відрізняють те, що є (тобто, те, що не змінюється в усіх мінливих проявах), від того, що тільки здається існуючим. Виникає протиставлення знанню, заснованому на розумі, судженні, знанню, що базується на відчуттях, яке зневажливо називали уявним знанням. Так складається раціональне (від лат. раціо – розум) пояснення походження та сутності світу.

Головне те, що грек-філософ, одночасно і фізик і астроном, і мораліст шукає єдиної відповіді на усі “чому” та “з чого”, тобто він розшукує одну першооснову, спираючись на яку можна було б висвітлити усі проблеми, вирішити усі загадки про народження, життя, загибель, рух, зміни. І така першооснова відшукується не в якихось міфологічних образах, а в самій природі. В результаті на місце міфологічного уявлення про породження світу стає філософське вчення про природну першооснову. А це означає, що антична філософія носила натурфілософський характер.

Історія античної філософії бере свій початок з Мілетської школи. Мілети – місто на іонійському узбережжі Малої Азії (нині - це територія сучасної Туреччини).

Тут в VІ ст. до н.е. жили і творили мислителі: Фалес (перша половина VІ ст. до н.е.), Анаксимандр ( “акме” - зрілість, припадає на 560 р. до н.е.), Анаксімен (акме - 545 р. до н.е.). Усі троє мислителів зробили рішучі кроки до деміфологізації античного світогляду. Їх філософські ідеї поєднувались з астрономічними, математичними, фізичними, біологічними здогадками. Але головне - вони шукали начало, основу - первісну субстанцію всього, що існує. Сам термін “субстанція”, за визначенням, означає те, що не потребує для свого пояснення чогось іншого.

Мілетські філософи дали світові перші зразки створення філософських вчень про природу. Вони шукали щось закономірне, але уявляли собі його як фактуальне. Вони прагнули піднятися від фактичного рівня до рівня загального, хоча їм це не зовсім вдалось. Більш грунтовно підійшли до вирішення цієї проблеми наступні покоління філософів.

Іонійська філософія була репрезентована, окрім мілетської школи, філософом Гераклітом (акме - 504 р. до н.е.) з Ефесу. Йому приписують цілу низку творів з філософських тем, в яких він розробляє натурфілософські ідеї. Сучасники називали Геракліта “темним” за складну мову його думок, за афоризми та парадокси. Геракліт шукає першооснову світу в першо-речовині, якою він вважав вогонь. Вогонь – це символ загальної стихії, символ постійного, всюдисущого і разом з тим динамічного першоначала. Один із фрагментів думок Геракліта характеризує його бачення світу в образі вогню: “Цей космос один і той же для всіх, не створив ніхто із богів, ніхто із людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який мірою загорається та мірою згасає.” У всіх речах є вогонь, він одночасно і душа світу, душа речей, душа людини. Вогонь, таким чином, виступає змінною першоосновою світу. Щоб підкреслити та наглядно виразити загальну мінливість світу, Геракліт використовує образні висловлювання: “Все тече, все змінюється” (панта рей); “Неможливо ввійти в одну й ту ж річку двічі”; “Сонце кожного дня нове”. Якими б простими та банальними не здавались ці афоризми для сучасної людини, все ж тоді такі думки про оточуючий людину світ, про особисте життя, висловлені вперше в стислій та узагальненій формі, виглядали незвичайними та мудрими, а для багатьох “темними”. Отже, за Гераклітом, в світі немає нічого сталого, навпаки, світ – це вічний процес становлення та змін. Думка про зміни поєднується у нього з ідеєю єдності та боротьби протилежностей. За Гераклітом, боротьба має глибинне відношення до народження, виникнення, розквіту, тобто до самого життя. Боротьба є царем усього. Геракліт відкрив і взаємоперехід протилежностей: “Життя одних є смерть інших і смерть одних є життям інших”; “Вогонь живе смертю землі, повітря живе смертю вогню, вода живе смертю повітря, а земля – води”. Тому невипадково Геракліта вважають засновником діалектики як вчення про розвиток та боротьбу протилежностей.

В той же час мінливість світу не означає його хаотичності та безпорядку. Світом править Логос – закон, який підтримує світовий порядок. Разом з тим “логос” – це і розум, який осягає дійсність. Основу істинного пізнання складає універсальний світовий порядок. Якщо людина слідує за логосом, то вона буде розумною. Однак, більшість людей розходяться з логосом, тому що не знають загального та вічного, бо не прислуховуються до природи речей, приймаючи всезнайство за мудрість, спираючись на чуттєві враження. Але дійсне знання може дати лише розум.

Величезною заслугою Геракліта є те, що він представив світ рухомим, мінливим, плинним, розділеним на протилежності і в той же час утримав ідею єдності та закономірного порядку в невимірному, загадковому, до кінця не пізнаному та непізнаваному космосі.

Інакше стояло питання у філософії елеатів (елейців). Власне, елеати вивели античну думку до однієї із найбільш грандіозних ідей – філософської ідеї про буття.

Елейська школа, до якої належали Ксенофан, Парменід, Зенон, склалась в Південній Італії в стародавньому місті Елея. Її ідеї, на думку багатьох фахівців, багато в чому визначили подальший розвиток цивілізації.

Засновником елейської школи був Ксенофан Колофонський (акме - 540 р. до н.е.). Подібно іншим раннім філософам, він – фігура майже легендарна. Відомо, що його називали натурфілософом, тому що він розмірковував про природу та природну першооснову. Він стверджував, що світ вічний та єдиний. Це єдине є бог, який з’єднався з усім.

Але особливе місце серед елейців займає Парменід (акме 504 р. до н.е.). Цей філософ одним з перших поставив питання, що в філософії може значити слово "є" та " не є", тобто він торкнувся поняття буття. Від цих питань тягнуться нитки до всіх послідуючих роздумів про буття, поступово розростаючись до цілого розділу філософії, який в ній існував завжди, але тільки в Новий час отримав назву “онтологія”.

Парменід чітко розрізняє світ, який чуттєво сприймається, та світ умоглядний, абстрактний. Останній він називає справжнім, істинним буттям. Відчуття ж свідчать про множинність, мінливість, але це лише несправжнє уявлення смертних. Аргументи Парменіда такі: всюди у світі щось "є", значить, в світі немає пустоти, а якщо так, то ніщо нікуди не може переміщуватись, або, інакше кажучи, руху не існує. Будь-яка думка є виключно думкою про щось існуюче, значить, "буття є, а небуття немає", а якщо є лише буття, то й неможливе взагалі будь-яке виникнення та знищення; із абсолютного заповнювання простору випливає, що світ єдиний, і в ньому немає частин.

Парменід вперше використовує доказ філософської тези. До нього філософи головним чином проголошували думки, в кращому випадку - вони спирались на аналогії та метафори. За Парменідом, небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словом вимовити. Існує лише те, що є мислимим. Мислення та буття одне і те ж, інакше кажучи, одне і те ж думка про предмет та предмет думки. Це слід розуміти таким чином, що буття та мислення тотожні і як процес, і як результат. Зазначимо, що елеати широко користуються поняттям буття, надаючи цій категорії інших функцій, порівняно з поняттям існування. Вони були першими в історії філософії, хто прагнув розкрити зміст так званих онтологічних категорій "існування", "суще", "буття". Саме у Парменіда буття набуває абстрактного, філософського значення як цілісне суще, яке виражає загальні зв’язки всього сущого. А що можна сказати про загальні зв’язки всього, що існує? Що зв’язок цей єдиний, що немає у нього частин та меж, що він безперервний та вічний.

Якщо небуття не існує, то буття єдине та нерухоме. Всякі зміни передбачають, що щось зникає і щось з’являється, але на рівні буття це щось може зникнути лише в небутті і з’явитися лише з небуття, а небуття не існує. Тому буття єдине та незмінне. Ставши ідеальним, буття у Парменіда залишалось якоюсь мірою і тілесним. Він порівнював буття з кулею.

Зенон Елейський (акме – середина V ст. до н.е.), учень Парменіда, розвивав аргументи на користь ідеї єдиного та нерухомого буття, висунувши свої відомі апорії (безвихідне положення). Аристотель назвав Зенона винахідником діалектики як мистецтва міркування. Зенонівські міркування про рух дійшли до нас через "Фізику" Аристотеля. Пізніше вони отримали назву "Дихотомія" (розділення навпіл), " Ахіллес та черепаха", "Стріла", "Стадіон".

Перша апорія проголошує, що рух не може початися, тому що предмет повинен пройти половину шляху, перш ніж він пройде до кінця, але, щоб дійти до половини, він повинен пройти половину половини, і так до безконечності. Про другу апорію "Ахіллес та черепаха" Зенон розмірковує так. Якщо припустити, що буття ділиме, то тоді будь-який відрізок може бути ділимим до безконечності. Але тоді самий швидкий міфічний Ахілл ніколи не наздожене черепаху. Тому що поки Ахілл добіжить до того місця, звідки вибігла черепаха, вона трошки пройде вперед, поки ж Ахілл подолає і цей відрізок, черепаха, хоча й небагато, але знову пройде вперед. Таким чином, відстань між ними кожного разу буде все меншою і меншою, але ніколи не зникне, якщо вона подільна до безконечності. Оскільки таке відставання Ахілла вочевидь неможливе, то й припущення про ділимість буття невірне. Суть цих двох апорій в тому, що рух неможливий при безперервності простору.

Третя апорія проголошує, що стріла, коли вона летить, покоїться, тому що рухомий предмет завжди займає рівне собі місце, тобто покоїться в ньому в кожний момент, а тому він й взагалі нерухомий. Але ж рух не може складатись із суми станів спокою. Аналогічний зміст має і четверта апорія. Смисл цих двох апорій в тому, що рух неможливий при припущенні переривчатого простору. Як бачимо, дві перші апорії утворюють тезу (ствердження), а дві другі - антитезу (заперечення тези), а в цілому виходить, що рух неможливий ні при переривчатому просторі, ні при його безперервності.

Апорії Зенона викликали велике збентеження. Опоненти Зенона, не погоджуючись з цими доказами, тут же ходили перед ним, показуючи, що рух є. Але Зенон пояснював, що він доказує зовсім не те, що руху немає, а лише те, що він немислимий, що, в свою чергу, відповідно до тези елеатів про тотожність мислення та буття, повинно означати, що руху немає, але не в чуттєвому, а в мисленному світі. Тобто суттєвим є не те, чи є рух, чи немає, а те, як його висловити в логіці понять. Такі питання стимулювали людську думку на протязі тисячоліть. Міркування Зенона відіграли величезну роль у розвитку предметного мислення. А поставлені ним проблеми єдності та множинності, руху та спокою остаточно не вирішені й понині.

Останнім представником школи елеатів був Мелісс, акме якого припадає на 84-у олімпіаду (444 р. до н.е.). Мелісс дав чіткий прозаїчний виклад філософського вчення, без будь-яких поетичних метафор, як це мало місце у Парменіда. Йому належить формулювання "закону збереження буття" – головного пункту вчення елеатів. В словах Мелісса: "із нічого ніколи не може виникнути щось" - закладено фундаментальний принцип, який був прийнятий усіма античними філософами, незалежно від того, визнавали вони наявність небуття в світі чи ні. Більш того, Мелісс, визнаючи єдність буття та його однорідність, стверджував вічність буття у часі, тобто, що воно було, є і буде вічно, на відміну від Парменіда, який вважав, що буття не було в минулому і не буде у майбутньому, а воно лише в теперішньому.

Давно стало зрозумілим, що для з’ясування сутності апорій елеатів треба звернутися до самих різних філософських, математичних та фізичних теорій. Виходить, що елеати продовжують бути і понині нашими вчителями. Чому вони нас вчать в першу чергу? Ролі та значенню логічного доказу, необхідності розгляду умоглядного рівня реальності. Вони стали оперувати максимально загальною категорією буття як єдиним.

Проблеми, поставлені елеатами з приводу сутності буття та його нерухомості, були своєрідно вирішені у філософії атомізму, засновниками якої були Левкіпп та Демокрит. Частіше атомістичне вчення пов’язують з ім’ям Демокрита (акме - 425 р. до н.е.) із міста Абдер.

Якщо елеати заперечували існування небуття, то атомісти висунули парадоксальну тезу про те, "що небуття існує ніскільки не менше, ніж буття", а буття "існує ніскільки не більше, ніж небуття". Перша антиелеатська теза атомістів – це визнання існування небуття, яке розумілось як порожній простір, котрий безмежний та немає форми. Друга теза атомістів - визнання реальної множини, або безконечно великого числа малих атомів, із яких складаються речі.

Зазначимо, що атомістична гіпотеза виникає невипадково. Ще за часів Демокрита в розвитку математики були розроблені ідеї межі поділу. По суті, був зроблений перший крок на шляху руху математики до концепції безконечно малого. В той же час, ідеї елеатів про єдність та цілісність світу завели філософію в безвихідь. Бо, якщо першоосновою світу визнається щось цілісне, то стає незрозумілим, звідки береться безліч речей. Вирішення цієї проблеми Демокрит вбачав саме у створенні ідеї про множинне першо-начало, або ідеї атому, найдрібнішої матеріальної основи світу.

Тобто атом розумівся як матеріальна причина речей, причина їх існування, як їх сутність. Така ідея була настільки плідною, що не тільки змогла відповісти на потреби науки і філософії того часу, але в перетвореному вигляді збереглася на протязі всієї історії людства, аж до наших днів. І сучасна фізична та філософська концепції світу виходять з того, що різноманітність тіл залежить від різноманітності найдрібніших часток, із яких складаються ці тіла. І хоча, зрозуміло, що сучасна наука інакше уявляє собі ці частки, сама ж ідея мікроструктури світу, яка пояснює множинність речей, вперше була висловлена атомістами.

Отже, матеріальність, множинність речей, подій та станів добре піддавалась поясненню за допомогою атому як першоначала. А що ж таке атом за своєю характеристикою?

Атом Демокрит наділяє властивостями, котрі елеати приписували буттю: неподільність, вічність, незмінність, тотожність самому собі. Атоми зовні відрізняються один від одного за своєю формою, порядком та положенням. Вони рухаються в різних напрямках. Земля, вода, повітря, вогонь представляють собою первинні групи атомів, а їх сполучення створюють цілі світи, яких в безконечному просторі існує безліч. І людина сама, і душа її - це теж є сукупністю атомів.

Будь-яке явище має свою причину, і ніщо не виникає без причини. Саме атомісти ввели в філософію поняття “причини”. А формулювання принципу причинності приписують Левкіппу: "Жодна річ не відбувається просто так, але в силу причинних зв’язків та за необхідністю". Все у світі відбувається згідно з необхідністю, тому й будь-яка випадковість неможлива.

Атомізм ліг в основу теорії пізнання: від речей відокремлюються тонкі оболонки (образи) речей, котрі впливають на органи відчуття. Але чуттєве сприйняття дає лише "темне" знання. "Світле" знання фіксує сутність речей, яку можна отримати через розум, саме розум встановлює існування невидимих атомів та пустоти.

Нам добре відомо, що атомна гіпотеза мала і має велике значення у фізиці та в хімії. Але, передусім, нас цікавить філософське досягнення атомістів, яке, насамперед, полягає у виявленні атомарного, тобто елементарного у світі. З чим би ми не мали справу – завжди є щось елементарне, незмінне, тобто те, що не потребує якогось особливого пояснення: атом (в хімії), ген (в біології), матеріальна точка (в механіці). Давньогрецьке поняття "атом" та поняття "атом" в сучасній фізиці, зрозуміло, не співпадають. Але те, що давні греки вкладали в зміст цього поняття, завжди реально існувало і буде існувати, тому що завжди, в кожний даний момент, людська думка має справу з певною межею ділимості. Зрозуміло, що відкривши атомарність в світі явищ, подій, вони ще не змогли дати їй теоретичне обгрунтування. Це було зроблено значно пізніше