Тематика доповідей та рефератів

1.Релігійно-філософська система Августина Блаженного.

2.Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії.

3.Тома Аквінський як систематизатор середньовічної схоластики.

4.Вчення про людину в середньовічній філософії.

5.Етичні вчення епохи Середньовіччя.

6.Особливості італійського гуманізму XIV- XV ст.

7.Натурфілософські погляди епохи Відродження.

8.Філософські погляди М.Монтеня.

9.Утопічні вчення Т.Мора і Т.Кампанелли.

Тема 4. Філософія Нового часу. Хvіі - хvііі ст.

§ 1. Філософія Нового часу

Зміст: 1. Передумови та основні риси філософії Нового часу. 2. Емпіризм у філософії Нового часу: Ф. Бекон. 3. Раціоналізм: Р.Декарт. Б.Спіноза. Г. Лейбніц.

1. Передумови та основні риси філософії Нового часу

В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталі­стичних відносин в країнах Західної Європи. З ХVІ ст. передовими капіталістич­ними країнами стають Англія і Голландія, де розвиток капіталістичних відносин був значно прискорений буржуазними революціями. Менш інтен­сивно розвивався капіталізм у таких країнах, як Франція і Німеччина, де після згубних релігійних і селянських війн наступає феодально-католицька реакція.

Пов’язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчуванні знайшли своє відображення в новій проблематиці і стилі філософії. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Йдеться, насамперед, про експериментально-математичне природознавство, котре в ХVІІ столітті саме переживало бурхливий період свого становлення. Його початок було покладено відкриттями М. Коперніка, І. Кеплера, Г. Галілея, а завершення випало І. Ньютонові. Філософія повинна була осмислити зміст і масштаб змін, що відбуваються, і пояснити людині її нове місце у світі, її нове ставлення до природи, суспільства, самої себе і Бога. А головне, оскільки наука стає центральним елементом світогляду епохи, то на філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки, здатного стимулювати раціоналізацію виробничих процесів. На перший план у ній виходять проблеми теорії пізнання – гносеології.

На тлі нових завдань, котрі були поставлені перед філософією часом, зростає критика схоластичної середньовічної освіченості. Однак, як і в середньовічній філософії, для якої була характерна полеміка між реалістами та номіналістами, в новоєвропейській філософії вона залишається актуальною, трансформуючись у раціоналізм, котрий вбачав у якості найбільш достовірного знання чистий розум, та емпіризм, що опирався на досвід, емпірію.

2.Емпіризм у філософії Нового часу: ф. Бекон

Емпіризм, як один з найголовніших напрямків філософії Нового часу, з’являється і знаходить своїх численних прихильників саме в Англії, котра у ХVІ-ХVІІ століттях стає безумовним світовим лідером науково-технічного прогресу. Родоначальником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У своїх найбільш відомих працях - “Новий Органон”, "Спростування філософією та “Новій Атлантиді”, котра вийшла по смерті філософа, Ф.Бекон виступає як провісник досвідного природознавства і наукового методу. Йому вдалося дати образ нової науки, відштовхуючись від твердо прийнятих і послідовно продуманих уявлень про значення знання в суспільстві і людському житті. Вже під час навчання у Кембриджському університеті молодий Бекон гостро відчував вади традиційної (схоластичної) науки, корисної, за його словами, лише для перемог на університетських диспутах, але не у вирішенні життєвих задач, що стоять перед людиною і суспільством. Стара схоластична філософія марна і багатослівна, вважав Бекон, а тому головне своє призначення як філософа та природодослідника він вбачає у критиці традиційного пізнання і створення нового методу пізнання природи речей. Він дорікає мислителям минулого за те, що в їхніх працях не чути голосу самої природи, створеної Творцем.

Методи і прийоми науки повинні відповідати справжнім її цілям - забезпечувати благополуччя і достоїнства людини, приносити користь людському роду. Наука не є самоціллю, а засобом, за допомогою якого людство зможе вийти на дорогу істини після довгого і марного плутання в пошуках мудрості. Оволодіння істиною виявляє себе саме в зростанні практичної могутності людини, здатності підкорити природу своїм цілям та потребам. Бекону належить відомий вислів: “Знання – сила”, в котрому стисло відображена практична направленість нової науки.

Вчення Бекона вирішує двоєдину задачу - критично переосмислює вади схоластичної філософії і вказує на вірні методи оволодіння істиною. Що ж перешкоджає успішному пізнанню природи? На думку Бекона, причиною цього є панування над свідомістю людей так званих “ідолів”, або “примар”, джерелом котрих є особливості самого суб’єкта, що пізнає. Він зводить їх до чотирьох основних видів: ідоли роду, печери, ринку (площі) і театру. Самими небезпечними з них є “ідоли роду” - це забобони нашого розуму, що виникають внаслідок прагнення людини пояснювати природні процеси по аналогії з самою собою, змішування нашої власної природи з природою речей. Остання відбивається в ній як у кривому дзеркалі. Якщо в людському світі цільові (телеологічні) відносини виправдують законність наших питань: навіщо? для чого? - то ті ж питання, звернені до природи, позбавлені змісту і нічого не пояснюють. У природі все підпорядковане лише дії причин, і тут законним є лише питання: чому? Наш розум варто очистити від того, що проникає в нього не з природи речей. Він повинний бути відкритий Природі і тільки Природі.

“Ідоли ринку” - це помилки, що виникають з необхідності користатися словами з уже готовими значеннями, котрі сприймаються нами некритично. Разом з мовою ми несвідомо засвоюємо й забобони минулих поколінь, котрі осідають у виразах мови і здатні підмінити річ, що позначається ними, і взяти розум у свій полон. Учений повинний бути вільним від влади слів і відкритим самим речам для того, щоб успішно їх пізнати.

“Ідоли печери” - це забобони, що пов’язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, нахилами, пристрастями, вихованням тощо. Людина звикла дивитись на світ немовби зі своєї печери, і це веде до суб’єктивного спотворення картини світу. Щоб звільнитися від влади “ідолів печери”, необхідно сприймати природу з різних позицій і за різних умов.

І, нарешті, “ідоли театру” - омани, що виникають внаслідок безумовного підпорядкування авторитету. Але вчений повинний шукати істину в речах, а не у висловах великих людей. Бекон був переконаний, що розвитку природничих наук особливо заважає догматична прихильність до Аристотеля та інших наукових авторитетів середньовіччя. Варто беззастережно визнати лише один авторитет, – авторитет Священного Писання, але лише у справах віри. У пізнанні ж Природи розум повинний спиратися тільки на досвід, у якому йому відкривається Природа. Розведення двох істин - божественної і людської - дозволило Бекону примирити істотно різні орієнтації пізнання, що виростають на ґрунті релігійного і наукового досвіду, зміцнити автономність і самозаконність науки і наукової діяльності.

Безсторонній розум, звільнений від усякого роду забобонів, відкритий, і котрий прислухається до досвіду - таке вихідне положення філософії Бекона. Обмеженість середньовічної та й античної науки полягала в тому, вважає він, що вона головним чином користувалась методом дедукції, за допомогою котрого пізнання рухається від загальних аксіоматичних положень до окремих висновків. Такий метод, на думку Бекона, мало що дає для пізнання істини. У її виявленні пізнання повинно опиратись на досвід, тобто від вивчення окремих, одиничних явищ йти до загальних положень. Саме такий шлях пізнання і є індукцією. Заснувавши свою філософію на понятті досвіду, витлумачивши чуттєвість як єдине джерело усіх наших знань, Бекон тим самим заклав основи емпіризму - однієї з ведучих філософських традицій новоєвропейської філософії.

На думку філософа, тільки за умови опори на досвід, людина здатна у повній мірі проявити силу свого розуму, призначення котрого він зводить до організації спостереження й експерименту. Цінність розуму - у його здатності отримувати істину з досвіду. Розум як такий не містить у собі істин буття і, позбавлений зв’язку з досвідом, нездатний до їхнього відкриття. Досвід, таким чином, має основне значення. На цій основі він намагається відшукати оптимальне співвідношення дедуктивного та індуктивного методу у пізнанні, котре б дозволило, на його думку, уникнути їх крайнощів. Свою точку зору з цього приводу Бекон ілюструє, порівнюючи діяльність бджіл, що збирають нектар з багатьох квіток і переробляють його в мед, з діяльністю павука, що тче павутину із самого себе (однобічний раціоналізм) і мурах, що збирають в одну купу різні предмети (однобічний емпіризм). Чому ж проте, він залишається філософом емпіризму?

Індуктивний метод, і це добре розумів Бекон, має досить суттєву ваду. Справа в тому, що достовірне, об’єктивне знання можливе тільки за умови повної індукції, коли перераховуються усі предмети даного класу та виявляється властива їм ознака. Проте на практиці застосування повної індукції є майже неможливим, і у науці набагато частіше доводиться вдаватись до неповної індукції, коли на основі вивчення обмеженої кількості фактів робиться загальний висновок стосовно усього класу явищ, включаючи й ті, котрі не спостерігались. Класичний приклад такого висновку наводить Бекон – судження “усі лебеді білі” здається достовірним доти, доки в поле зору дослідника не потрапить і чорний лебідь. Отже, в основі неповної індукції лежить висновок, котрий робиться за аналогією, а таке знання може носити лише імовірний характер.

Намагаючись зробити метод неповної індукції по можливості більш строгим, Бекон пропонує природодослідникам користуватись не тільки засобом перерахування, але й виключенням, тобто шукати не тільки факти, що підтверджують певний висновок, але й факти, що спростовують його. За допомогою свого удосконаленого методу неповної індукції Бекон, наприклад, знайшов, що сутністю (“формою”) теплоти є рух найдрібніших часток тіла.