2. Онтологія та гносеологія у середньовічній філософії

В основі християнського монотеїзму лежали дві досить далекі для античного світогляду ідеї – творіння та одкровення, котрі взаємно передбачають одна одну, витікають одна з одної. Ці дві ідеї стають відповідно наріжними каменями середньовічної філософської онтології та гносеології. Сутність ідеї творіння полягала в наступному: Бог створив світ з нічого, актом своєї волі, завдяки своїй всемогутності і підтримує його існування. Така точка зору отримала назву креаціонізм (від лат. сreatio – творення). Середньовічна онтологія переносить центр ваги з природи на надприродний початок. Якщо античні боги існували в природі, то християнський Бог є надприродним початком, трансцендентним. Середньовічний креаціонізм, таким чином, намагається раз і назавжди покінчити з дуалізмом матеріального та ідеального, активного та пасивного, ідей (форм), з одного боку, матерії, з другого. На його місце приходить моністичний принцип. Є тільки одне абсолютне начало – Бог, все інше – його творіння. Бог стає єдино дійсним буттям і приймає на себе всі атрибути, якими раніш наділяли буття. Він є вічним, незмінним, ні від чого не залежить, є тотожнім собі і джерелом всього сущого. Оскільки світ створено із нічого актом божественної волі, то з цього випливає ідея про наявність у Бога свободної волі. Але створення світу не могло здійснитися без божественного замислу, значить, Бог володіє і розумом. Проблема співвідношення волі та розуму стає наріжною темою середньовічної філософії.

Якщо антична гносеологія розглядала людський розум як головний засіб пізнання світу, істини, то ортодоксальна середньовічна стає на точку зору фідеїзму (пріоритет віри над розумом) і центр ваги переносить з природи на Бога, трансцендентне, котрі є єдиним джерелом істини. Християнський Бог, хоча й недосяжний для нашого розуму, однак відкриває себе людині через віру, через одкровення, яке являється в текстах Святого Писання, тлумачення котрого і стає головним шляхом пізнання, точніше богопізнання.

Ці ідеї вже чітко проглядаються з періоду так званої апологетики, або ранньої патристики. Патристика (патрис – отець) - перший та самий авторитетний етап розвитку християнської філософії, який охоплює ІІ-VІ ст. Це вчення “отців церкви”, які заклали основи Священного Переказу, котре разом з Біблією і складають основу християнської середньовічної філософії. Саме апологетичний період (ІІ-ІV ст.) був пов’язаний з діяльністю перших християнських мислителів, які взяли на себе місію захисту та обґрунтування християнства у боротьбі проти античної філософії. Найбільш відомі апологети Тертулліан (160-220), Климент Олександрійський (Тіт Флавій - помер в 215 р.), Оріген (185 –253), а пізніше представник зрілої патристики Августин Блажений (354-430) проводять чіткий вододіл між раціональною та ірраціональною філософією.

Так, на думку Тертулліана, нова християнська “божественна мудрість” настільки є глибшою від старої (грецької),що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо неї: ”Син божий на хресті, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер – немає сумнівів у вірності цього, оскільки це безглуздо. Похований він воскрес – і це безсумнівно тому, що неможливо”. “Нам без Христа, - продовжує він, - не потрібна ніяка філософія; після Євангелія не потрібне ніяке дослідження”. Те що розум розглядає як абсурдне повинне стати предметом віри.

Підкоритись принципу: “Без віри немає знання, немає істини” закликає і Августин Блажений. Він розвинув концепцію всесвітньої історії, котра розуміється як результат божественного задуму, прояв волі Бога, здійснення наперед визначеного божественного плану “спасіння” людини, фаталістично. Така точка зору отримала назву провіденціалізму (від лат. providentia – провидіння). Розвинуте Августином провіденціалістичне (есхатологічне) розуміння історії лягло в основу всієї християнської середньовічної історіографії. Людина не в змозі передбачити хід подій тому, що наміри Бога є незрозумілими їй, вони носять сакраментальний (священний) характер. Звідси логіка історичного та природного процесів є незрозумілою для людей, вони повні чудес, незбагненних подій.

У своїй головній праці “Про град Божий” Августин проводить ідею, згідно з якою історія людського існування є боротьбою “двох градів”, двох держав: божих обранців, котрі складають невидиму і видиму державу – церкву, що призначена здійснювати царство Боже на землі і світську владу, державу, котра дуже схожа за принципами своєї побудови на “розбійницькі організації” і є царством диявола, гріха, зла, де переслідуються праведники а людей штовхають до змагання за матеріальні блага. Перший град оснований на “любові до Бога і зневазі до себе”, другий навпаки – на “любові до себе і зневазі до Бога”. Церква і держава розвиваються, на думку Августина, паралельно і проходять у своєму розвитку проходять шість головних етапів, починаючи від Адама та Потопу і закінчуючи Страшним Судом. Останній обіцяє мешканцям граду Божого вічне блаженство, диявольського – вічні муки у пеклі.

Виділяючи три стани душі: пам’ять, увагу, очікування, Августин виділяє три стани часу – минуле, теперішнє, майбутнє, і таким чином, він започатковує по суті ідею історичного часу. За Августином, історія подібна стрілі, що летить, а не собаці, що кусає свій хвіст, як вважали античні філософи. Тобто, історія має свій кінець, а значить і сенс, а це означає, що ці ідеї підготували пізніше теорію так званого суспільного прогресу.

Як свідок загарбання вестготами Риму і майже повної його руйнації у 410 р., Августин розцінює ці події як знак з небес, як початок краху граду земного взагалі, обумовленого карою господньою за переслідування християн. Таким чином Боже провидіння проявляє свою здатність корегувати хід історії, котрий неодмінно приведе людство до перемоги “Божої держави” над світською.