3. Прагматизм

У позитивізмі виявилися дві тенденції: одна – ухил в бік філософії і логіки науки, тобто до неопозитивізму, який був розглянутий вище, інша – поворот до ірраціоналізму і вузького практицизму. Ця друга тенденція знайшла вираження в прагматизмі.

Основи філософії прагматизму були закладені в 70-х роках XIX сторіччя американським філософом, математиком і логіком Чарльзом Пірсом (1839-1914). Але остаточно прагматизм як філософська течія склався на початку XX століття. Основні представники прагматизму: Вільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952), Сідні Хук (1902-1989), Фердінанд Шіллер (1864-1937). Назва течії зв’язана з грецьким словом «прагма», що в перекладі означає справу, дію, тому представники цієї школи називають своє вчення ще «філософією дії». Прагматизм - суто американська форма розвитку позитивізму, його виникнення зазвичай пов'язують з бурхливим промисловим і науково-технічним розвитком США на рубежі XIX і XX сторіч. В цей час найбільш почесним і корисним заняттям стало «робити гроші»; людина оцінювалася в залежності від того, скільки на її рахунку доларів; усе, що не приносить грошей, цінувалося невисоко. У середовищі ділових людей типовим поглядом стає утилітаризм (від лат. utilitas - користь, вигода) - принцип оцінки всіх явищ з погляду їхньої корисності, можливості служити засобом для досягнення якоїсь мети. Філософським обґрунтуванням такої життєвої позиції і стала філософія прагматизму.

В якості головної мети існування людини прагматизм висуває індивідуальне благополуччя і можливість досягнення багатства і щастя. Сама людина розглядається при цьому переважно як біологічна істота, що керується інстинктом. Поведінка людини у світі, на думку прагматистів, схожа на поведінку тварини. В неї так само, шляхом проб і помилок, поступово виробляються стереотипи поведінки. Зміст життя людини складається з вольових зусиль і емоцій, а думка потрібна для того, щоб усунути перешкоди для дії.

Центральною дійовою особою філософії прагматизму є ділова людина – енергійна, вольова, пройнята духом індивідуалізму і прагнення до вигоди. Така людина у своїй поведінці керується не якимось вченням, а переважно інстинктом, інтуїцією. Американці звикли в усьому спиратися на власні сили, вони виховувались на принципах вміння швидко і ефективно діяти, не розмірковуючи довго над принципами своїх дій. Важлива лише енергія і практична тямущість, тверде переконання у своїй здатності справитися з будь-якою проблемою.

Ідеї прагматизму набули в США широкого поширення саме завдяки тому, що вони виявилися цілком співзвучними умонастрою середньої людини з її несхильністю до складних розмірковувань, практицизмом і культом успіху. Прагматизм оголосив програму «реконструкції філософії», звинувативши всю колишню філософію у відриві від життя, абстрактності, споглядальності. В центр філософствування була поставлена висунута Джемсом моральна заповідь: «робити те, що окупається». Кожній людині даний лише її індивідуальний безпосередній досвід, який являє собою складну сукупність чуттєвих сприйнять, вольових зусиль, емоцій, а також підсвідомих психічних актів. Так, Дьюї тлумачить досвід як зміст свідомості, а Джемс - як «потік» свідомості.

Цей внутрішній індивідуальний досвід людини повинен бути гармонізований. Свідомість людини спрямовується на свій внутрішній світ, щоб узгодити власне мислення з діями в певних умовах. Абсолютизуючи дії й прагнучи віддалитися від теоретичного осмислення дій і їхніх наслідків, прагматизм змикається з біхевіоризмом (біхевіоризм - від англ. behavior - поведінка) - напрямком в американській психології, що тлумачить поведінку людини і тварин як сукупність видимих реакцій на вплив зовнішнього середовища. Біхевіористи вважать що слід вивчати лише ту поведінку, яку можна спостерігати, відволікаючись від того, чого не можна безпосередньо бачити – психічних елементів, свідомості. Особистість являє собою суму звичок, інстинктів і моторних реакцій.

Пізнання розглядається прагматизмом як спроба вирішити певну проблему в конкретній ситуації і при цьому перестає розглядатися як відтворення об'єктивної дійсності. Тобто прагматизм усуває питання про відповідність наших уявлень реальності, стверджуючи, що єдина відома нам реальність – та, яка значною мірою створена нашим пізнанням. Реальність є те, що ми з неї робимо. Світ поза людиною - це неясна безформна маса. Структуру світові надає людина своїми діями.

Істину прагматисти тлумачать як відповідність думки і дії. Науковою істина виступає тоді, коли вона являє собою корисну робочу гіпотезу. Як тільки істина перестає «працювати» на нас, вона перестає бути істиною. Тим самим прагматизм заперечує об'єктивність істини і наукової теорії. Критерієм істини він оголосив «користь», або «зручність», тобто індивідуальний успіх. З цієї точки зору релігія істинна, якщо вона приносить комусь користь, наприклад, заспокоєння віруючій людині. Тим самим прагматизм заперечує принципову різницю між наукою і релігією: кожна по-своєму приносить людям користь. Ідеї й теорії, з точки зору прагматизму, виступають «інструментами» нашої діяльності, служать знаряддями для успішного вирішення напружених ситуацій. Тому Дьюї назвав своє вчення «інструменталізмом». Ідеї і поняття не є відображенням дійсності, а являють собою директиви до певного способу дії. Наукова теорія розглядається лише як система «правил дії», а не як знання про навколишній світ. Сама наука з цих позицій виступає як високо спеціалізована форма практики, що виражається у винаході техніки для ефективного ведення справ. В критиці прагматизмом умоглядної «метафізики» і в акценті на практичний характер пізнання закладено раціональне зерно, однак прагматизм абсолютизував ці моменти. Практика тлумачиться прагматистами дуже вузько – не як суспільна, а як особиста практика поведінки, дій і прагнень індивіда.

Якщо в 30-40-х роках ХХ сторіччя прагматизм асоціювався із самою суттю «американського духу», то після другої світової війни він перестав бути головною філософською течією в США. Прагматизм був розкритикований представниками різних напрямків за антиінтелектуалізм, відсутність належної наукової точності, за відхід від безсторонньої об’єктивності в сторону вигідного, за надмірну капітуляцію перед релігією. Його вплив поступово згасає. Але з кінця 60-х років увага до прагматизму відроджується і підсилюється. Він набув форми неопрагматизму (У. Куейн, Н. Гудмен), який поєднується з ідеями лінгвістичної філософії, а також із сучасною логікою і методологією науки.