8. Демократія, економічна свобода та економічний порядок

8.1. Демократичний устрій як основа трансформації національної економіки

У перші роки незалежності об'єктивно існували складнощі з комплексним сприйняттям політичних змін. Мало хто замислювався про те, який саме «різновид» демократії вводиться в Україні, досить було простій констатації факту. При цьому під демократією мався на увазі і політичний режим, як такий, і суспільно-політичні відносини в широкому сенсі даного слова. Сам процес будівництва або введення демократії часто здійснювався за принципом запозичення, використовувалася спрощена схема копіювання вже існуючих в світовій практиці політичних елементів і процесів. Тобто було відсутнє цілісне сприйняття тієї моделі демократії, яку необхідно будувати з урахуванням національної специфіки і запитів самого носія влади – українського народу.

Довгий час вважалося, що в Україні існує посттоталітарна модель політичного режиму, але після 17 років навряд чи слідує серйозно про це говорити, адже на шляху до народовладдя зроблено достатньо багато серйозних кроків. Створені інститути демократичної влади, конституційно закріплене розділення властей, юридично закріплені права і свободи громадян, введена багатопартійність, розвивається цивільне суспільство.

У теж час, недозволенно довго відсутнє однозначне трактування існуючого владного порядку, що значною мірою спростило б шлях до подальших перетворень. Адже адекватне розуміння сьогодення є невід'ємною частиною побудови майбутнього. Сьогодні мало хто розходиться в думках або деклараціях з приводу предмету Конституційної реформи – звичайно ж, перебудовується, поліпшується демократія. Її основні «каменярі» багато говорять про те, яка вона буде: розвиненої, європейської, всенародної і т.д. Проте в риториці провідних політичних сил не вистачає головного – проекту моделі майбутнього політичного режиму, системи взаємин соціальних, політичних, і ідеологічних елементів, створюючих політичну владу. Ми знову можемо рушити «туди, не знаю куди».

Дійсно, дати визначення політичному режиму, що існує в Україні, представляється достатньо складним. Необгрунтованим фарисейством була б спроба простого вписування українського владного порядку в одну з розроблених політичних парадигм. У нашій державі склалася достатньо специфічна соціально-політична система, без глибокого аналізу якої, типологія політичного режиму бачиться неможливою. Щоб відповісти на питання про те, чи є існуюча система демократією і чим вона відрізняється від вже наявних або теоретичних форм «народного правління», необхідно з’ясувати:

-стeпsнь політичної участі населення і його включеність в процеси ухвалення рішень;

-адекватність сприйняття громадянами політичних процесів;

-наявність політичного плюралізму і свобода політичної діяльності;

- характер учасників політичного процесу і механізми їх відповідальності перед виборцем;

- можливість конкуренції між правлячим угрупуванням і опозицією.

Базовим елементом української політичної системи, як і будь-який інший, є носій влади, в даному випадку в Україні ним формально є народ. Через задекларовані механізми прямої демократії, він реалізує свою участь в політичному процесі (право обиратися і бути вибраним) через прямі вибори депутатів в органи місцевого самоврядування і парламент, а також через вибори президента країни (Ст. 38, 69-71 Конституції України).

Слід зазначити, що український виборець не є однорідною масою, і це багато в чому впливає, і впливатиме на існуючий політичний порядок. Так, в середовищі українського електорату умовно можна виділити три основні групи:

B  виборець-власник, що усвідомлено робить свій вибір на користь політичної сили, здатної гарантувати його інтереси; при цьому основною мотивацією голосування є не усвідомлення комплексної ідеологічної доктрини, а система пріоритетних інтересів, які з часом можуть зазнавати зміни.

C  невиборець – громадянин фактично не включений в політичний процес, або зважаючи на недовіру до політичних сил взагалі, або унаслідок приналежності до маргінальної частини населення, що не має мотивації захищати свої права (майнові, політичні, соціальні і ін.).

Спираючись на дані останніх соціологічних досліджень, можна з упевненістю сказати, що кількість виборців в Україні значно перевершує, кількість тих, хто не хоче брати участь в політичних процесах. За даними центру ім. А. Разумкова, близько 80% українських громадян готові йти на вибори і лише 8,8% твердо вирішили не голосувати.

Істотно змінюється і підхід громадян до ухвалення рішення, щодо того, за кого ж їм голосувати. Є реальні свідоцтва зростання частки виборців-власників, основною мотивацією яких є гарантія їх базових прав, при цьому знижується кількість ідеологічних виборців, що пов'язано не тільки з процесом старіння ліво орієнтованого електорату, але і з прагматичнішими позиціями виборців.

Виключення прямого втручання громадянина в ухвалення державних рішень, говорить про представницький характер української влади, що зумовлює наявність виборності властей, загального виборчого права, чесних і регулярних виборів, утворення партій для конкурентної боротьби, а також інших різноманітних лобістських об'єднань або груп інтересів.

При цьому українська політична система по ряду критеріїв відповідає формальній типологізації. Так, в Конституції України закріплена наявність загального виборчого права (Ст. 70), існують чотирилітній цикл виборів до парламенту (Ст.76) і органів місцевого самоврядування (Ст.141), п'ятирічного циклу виборів президента (Ст. 103). Відповідно до виборчих циклів, регулярно відбуваються прямі вибори шляхом таємного голосування. За 17 років незалежності склалася і розвинулася багатопартійна система. Проте, визначальним чинником, який дозволяє охарактеризувати систему влади в Україні є, все ж таки, характер політичних суб'єктів і механізм їх відповідальності перед виборцем.

Специфіка сьогоднішнього українського політикуму полягає в тому, що інститут партій недостатньо добре розвинений. Визначальним чинником нерозвиненості партій – відношення до них як до технологічних передвиборних проектів. Часто кількість реально діючих членів партії в десятки разів менше ніж номінальна. Пояснюється це досить просто – більшість партій в Україні є не більше ніж інструментами лобіювання різних фінансово-промислових груп. В процесі виборчої кампанії такі партії формують нішу нереалізованих політичних очікувань громадян і фокусують на ній свою пропагандистську активність. У випадку, якщо ніша вибрана правильно – партія проходить до парламенту.

При проходженні до парламенту такі партії або блоки звичайно розпадаються, діляться, об'єднуються, створюють всілякі фракційні об'єднання і т.д. В результаті, виборцю фактично немає до кого пред'являти претензії з приводу нереалізованості передвиборних програм і обіцянок..

Кон'юнктуру, що склалася, насилу розбавляють ідеологічні партії, в основному лівого толку, які через свою перманентну опозиційність максимально наближаються до простого політиканства і блокування діяльності лобістських груп.

Опозиційність інших політичних сил є ситуативною і визначається, в першу чергу, не ідеологічними або світоглядними установками, а фінансуючими їх групами бізнесу, прагнучими через прихід до влади зміцнити свої економічні позиції. Так, спроба створення сильного націонал-ліберального блоку партій не мала успішного продовження і звелася до реваншистських настроїв того крила бізнес-еліти, яке фінансувало проект.

Однозначним свідоцтвом існування проблеми у відображенні інтересів громадянина, як владою, так і опозицією, є реакція самого суспільства. За даними соціологічних опитів на січень 2008г. в жодного українського політика баланс довіри-недовір'я не був позитивним ("Демократичні ініціативи" і Центр політичних і соціальних досліджень "СОЦПД").

Існуюче положення зумовлює те, що внутрішня і зовнішня політика держави, багато в чому є відображенням домовленості еліт бізнесу і є слідством лобістських зусиль найбільш впливових фінансово-промислових груп. У разі посилення якої-небудь групи бізнесу або приходу до влади контр-еліти пріоритети державної політики змінюються, без відповідної кореляції з інтересами виборця.

Таким чином, виборність властей номінально існує, проте, реалізувавши своє право вибору, громадянин не може одержати від цього очікуваних політичних дивідендів. Можна зробити висновок, що боротьба відбувається не між цивільними об'єднаннями, а між різними групами впливу, що фінансують «виборчі проекти». В цілому, можна констатувати відсутність реального механізму відповідальності обираних перед виборцями і слабку розвиненість процесу демократичної деліберізації.

Ситуація ускладнюється наявністю у виконавчій вертикалі влади нової української бюрократії, що зміцнилася за роки незалежності, яка також робить вплив на політичні процеси. Навіть якщо досягнута певна згода еліт (наприклад, створений коаліційний уряд, в якому розподілені квоти між тими, що домовилися) бізнесу можливо відторгнення елементів, що не «прижилися». Важливим елементом консолідації нової бюрократії є приналежність до землячеств, які можуть значною мірою впливати на політичні процеси. Особливо це стосується органів місцевого самоврядування і виконавчої влади, де приналежність до земляцтва може виявитися вирішальною для політичного вибору.

Гарантом стабільності і рівноваги даної системи є пост Президента з високими повноваженнями, авторитет якого визнається всіма політичними суб'єктами.

З приведених вище фактів можна зробити наступні висновки:

1.  Політичний плюралізм в Україні склався і виражається в існуванні різних політичних поглядів і концепцій.

2.  Основними політичними суб'єктами є фінансово-промислові групи (через технологічні партії), нова бюрократія і ідеологічні партії.

3.  Існує реальна конкуренція між суб'єктами політики, як на базі економічних, так і політичних інтересів;

4.  Інтереси виборців мало забезпечуються всіма представленими в політикумі політичними силами.

5.  Відсутній або погано функціонуючий механізм відповідальності політичних сил перед виборцями.

Проте аналіз по заданих параметрах дає можливість оцінити існуючу модель швидше як перехідну від олігархії, змагання, до поліархії. До такого висновку підштовхує характер учасників політичних процесів, їх поведінка, оцінка механізмів ухвалення державних рішень і суті виборчого процесу. Як позитивні чинники, що говорять про можливість переходу до поліархічної моделі, бачаться – висока електоральна активність населення і зростання цивільної самосвідомості виборців.

У випадку, якщо провідні політичні гравці усвідомлюють необхідність підвищення рівня відповідальності перед виборцем і свою пряму залежність від підтримки громадян, перехід до демократичнішого режиму може відбутися достатньо швидко.