2. Мотиви й образи інтимної лірики Володимира Сосюри

Володимир Сосюра увійшов в українську поезію як співець ніжності й лю­бові. «Такий я ніжний, такий тривожний;-,— говорив він про себе. У віршах поета натрапляємо на справжню стихію почуттів, яку можна порівняти хіба що з раптовою літньою зливою. Кохання —то теж злива почуттів. Отож і виявив себе Сосюра в темі кохання чи не найповніше, заживши слави неперевершє-ного лірика.

Поет володів дивовижним природним даром глибокого поетичного само­розкриття, самовираження, даром не лише відчувати, а й передавати словом найтонші відтінки, найніжніший настрій, що спалахує в його душі, переповнює все єство.

Глибину почуття ліричного героя зворушливо втілено у вірщі «Так ніхто не кохав». Як це й властиво юнакові, сучасник Сосюри вважає, що це тільки він переживає таку любов. Він прагне переконати, що лише через тисячі літ приходить подібне кохання. Гіперболізм у вираженні почуття відтінюється відповідними пейзажними штрихами: «В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання». Юнак обіцяє зірвати для коханої Оріон золотий. А може, це й не перебільшення, а втілення мрії про духовно окриле­ну особистість, утвердження права людини на своє почуття.

Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: його ос­відчення коханій переконує, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівок на сонці герой підкреслює красу зіниць в ра­дісних очах дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте.

Як народна пісня залунала поезія « Коли потяг у даль загуркоче». Незва­жаючи на кордони, в середині 20-х років вона співалася й на західноукраїн­ських землях. Популярність твору — у майстерності аналізу інтимного світу людини. Поезію побудовано на спогадах героя. Гуркіт потяга нагадує героєві дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні, давно минулі огні з-під опущених вій. Пролетіли літа, дівчина вийшла заміж, героя привітала слава, але він усе віддав би, щоб повернути колишнє. Світлий щем надає поезії тієї краси, яка переживає час, адже йдеться про загальнолюдське, про вічне.

У вірші «Катрусі на спомин» створено образ жінки з привітним усміхом на радісних устах. Про почуття поет лише натякає, воно асоціюється з музи­кою, з виконанням жінкою творів / Гріга, і Шопена. Зустріч розбудила в душі героя спомини, він хоче створити про неї і для неї сонет, як вечір золотий. І все. Але мікрообрази вірша такі місткі, так насичені настроєм, щодаютьзмо-гу перейнятися переживаннями людини. А для лірики це найголовніше.

Наскрізним образом в інтимній ліриці Сосюри є образ Марії. В одно­йменному вірші початку 30-х років ім'я коханої проходить через усі п'ять строф, причому ним — а це логічний акцент — закінчується кожна з них. Ге­рой іде вулицями міста, сповнений почуттям до жінки. Йому хочеться в небо злетіти, його кличе зоря у простори щасливі, її ім'я — за спогадом — нашіпту­ють хвилі південного моря:

/ пісня в душі наростає і спіє,

Мов вирватись хоче нестримно на волю.

Весни вже прийшла, та дерева ще голі,

Й гілля наді мною шепоче:

«Маріє!»

Інтимна лірика Сосюри у формальному плані доволі традиційна: ритми й образи не нові, знані вже і в літературі, і в народній творчості (розцвітає вес­на, земля дише тихо і легко, в 'яне серце, щасливі очі, ясні зорі, тихий мі­сяць); розповідь плине тихо, спокійно, розмірено. Але душа переповнюється таким незбагненним почуттям, що аж захоплює подих. Ніжність і задушев­ність, щирість людського почуття полонять читача н довго не полишають його. У цьому загадка нев'янучої краси інтимної лірики Сосюри.

Так ніхто не кохав...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання...

Даше тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки...

В 'яне серце моє од щасливих очей,

Що горять в тумані наді мною...

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою...

Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!

Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий,

я — поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

Вдень такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

Вдень такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки...

Білет № 6

Іван Франко як письменник, громадський діяч, перекладач і вчений

Ще 1940 р. Микола Бажан образом могутнього дуба, який вкоренився на карпатських узгір'ях і не зламався під ударами стихії, хоч було йому «важко зростати, міцніти й цвісти», яскраво передав життєвий подвиг великого ук­раїнського письменника:

Я бачу й дивуюсь. Радіючи, я пізнаю

В нагірному дубі твою незабутню й єдину.

Твою міцнотілу, уперту подобу твою.

Карпатський поете, ковальський прославлений сину!

Називаємо його Каменярем, який прокладав рідному народові шляхи в кра­ще майбутнє, називаємо титаном праці, що високо підніс українське слово. В його особі щасливо поєдналися великий письменник, глибокий учений-гума-нітарій, активний громадський діяч. Жив і працював в ім'я народу і для наро­ду. Творча спадщина цього Велета Духу справді вражаюча — чотири тисячі праць! І то за умов постійних житейських негараздів, злиднів і нестатків, за умов активної громадської діяльності й переслідувань упередженої влади.

Як зазначають дослідники, Іван Франко — один із небагатьох у світі авто­рів, який вільно писав трьома-мовами (українською, польською, німецькою), а перекладав з 14 мов. Літературну діяльність він розпочав 1868 р. Серед най­більш відомих творів— вірші «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора, не пора...» (1880, згодом став одним із національних гімнів); поема «Мойсей» (1905), повісті «Бориславсміється» (1881). «Захар Беркут» (1883), «Основи суспільності» (1895), «Для домашнього вогнища» (1897) «Перехресні стежки» (1900); драма «Украдене щастя» (1893), казка-поема

для дітей «Лис Микита- і 1890). За життя Франка було вида но де кілька збірок його літературних творів— поетичні збірки «З вершин і низин» (1887), «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «із днів журби» (1900) та збірки оповідань — «Галицькі образки» (1885), «У поті чола» (1890).

Літературна спадщина Франка визначаються новаторськими рисами, як-от; звільненням од описовості, побутовизму, моралізаторства, псевдоро­мантики, що продовжували існувати ще й у творах останніх десятиріч XIX ст. Своєю поезією, прозою, драматургією він збагатив український класичний реалізм, підніс нашу літературу на новий, якісно вищий ступінь. Його творчість була підпорядкована високим завданням розвитку соціальної та національної самосвідомості українського народу.

Франко зробив вагомий внесок у розширення і збагачення суспільно-психологічної та філософсько-моральної проблематики нашої літератури. З його творів постав образ соціально активного героя, органічно пов'язаного своєю діяльністю із змаганнями широких народних мас. Показ визрівання, не­хай повільного й суперечливого, самосвідомості, людської і національної гідно­сті представників різних соціальних верств — один із вагомих здобутків Фран­кової творчості.

Впадає в око піднесення письменником духовного, морального потенціалу людини, його увага до духовного відродження і громадського самовизначення особистості, філософсько-психологічне осмислення її ролі в житті, її наполег­ливе, часто драматично-трагічне шукання щастя.

Саме ці якості Франкової творчості, постійні художні пошуки письменника й визначають місце його спадщини в національній і всесвітній літературі.

У 50-томному зібранні творів Франка 18 томів відведено вибраним пра­цям ученого у царині теорії й історії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології.

Ідучи від художньої практики найвизначніших європейських письменників, творчо опрацювавши досягнення естетичної думки, Франко обгрунтував кон­цепцію наукового реалізму. Вчений вважав, що література має художньо до-, сліджувати дійсність у різних параметрах. Письменники повинні орієнтува­тися в найновіших досягненнях наук про людину і суспільство. Тільки тоді літе­ратура зуміє осмислити провідні тенденції розвитку людства, з'ясувати істотні взаємини між особистістю і суспільством. У завдання митця входить всебічне вивчення внутрішнього життя людини, виявлення здорових начал народної мо­ралі й етики, світовідчування і. світосприймання народу.

Франко аналізував"найвидатніші явища всесвітнього письменства, прово­див паралелі між творами наших митців і здобутками в інших літературах. У розвитку українського літературознавства важливу роль відіграли його теоре­тичні праці «Література, її завдання і найважніші ціхи», «Влада землі в су­часному романі», історико-літературні огляди «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 p.», «З остатніх десятиліть XIX віку» та інші.

Вчений не обминув жодного більш-менш помітного імені в українській лі­тературі, сказав про багатьох українських письменників вагоме слово, визна­чив їх місце в літературному житті, в історії письменства взагалі. Його перу на­лежить понад ЗО розвідок про Тараса Шевченка, нариси про Михайла Стари-цького, Лесю Українку, Володимира Самійленка та інших письменників.

У літературознавчій спадщині Франка помітне місце належить численним студіям з проблем розвитку художнього слова в різних країнах Європи — від античності до початку XX ст. Серед них «Гомерова "Одіссея"», «Антігона», «Драматична дія Софокла», «Еміль Золя, його життя і писання», «Олекс­андр Герцен», «Юліуш Словацький і його твори» та інші.

І сьогодні зберігають наукове значення Франкові праці з фольклористики та етнології. Серед них двотомні «Студії надукраїнськими піснями», «Байка про вужа вдомі», «До історії українського вертепу XVIII в.», «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції».

Багатогранна літературно-художня й наукова творчість Франка — окраса національної класики.