2. Героїзм і трагізм історичної долі українського народу в творчості Олександра Довженка

Олександра Довженка порівнюють із митцями Відродження. Пристрас­ність і всебічність обдаровання, яскрава національна самобутність і якась все-ленська глибина — ось визначальні риси його таланту. Митець мав не лише свій неповторний стиль, а й власну філософію, власну концепцію історичного розвитку людства загалом і рідного народу зокрема. Тож природно, що про­блема історичної долі українців була провідною в його творчості. Аналізуючи історіософські ідеї Олександра Довженка, варто пам'ятати, за яких обставин йому доводилося жити й творити. Прикметним у зв'язку з цим єтакий щоден-никовий запис митця, зроблений 1945 p.: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті прин­ципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до йогадолі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, —- невже лю­бов до свого народу є націоналізмом? Чи націоналізм в непотуринні глу-гіоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стрима­ти сльози, коли народу боляче?..»

Роздумами про історичну долю української нації просякнута кіноповість «Україна в огні». У творі Довженко прагнувзбагнути всі героїчні і драматичні -, події війни. Тут повновладно звучить критичний пафос, письменник помічав негативні соціальні й моральні явища, намагався з'ясувати їхні причини, що своїм корінням сягали передвоєнної дійсності. Ось як схарактеризовано, хоча й устами ворога, деякі симптоматичні явища, спричинені сталінською ідеологіч­ною машиною: «У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п 'ять літ живуть негативними лозунгами одкйдання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник».

Головним, наскрізним в кіноповісті є велетенський, епічний образ Ук­раїни, сплюндрованої фашистами і більшовиками. Епітетами кривава, по­палена, розбита, поруйнована, обездолена в загравах пожеж змальова­но «портрет» України тих буремних літ. Звісно, Україна —- це передусім ук­раїнці. Які вони? За повістю, вони працьовиті, винахідливі, терплячі, співучі, мужні, сентиментальні. На жаль, понад трьохсотлітнє ярмо імперської Росії та більшовизму прищепило українцям синдром рабства. За комуно-більшови-цької системи поняття «Україна», «Батьківщина» було замінено іншим — «класова боротьба». «Обучали класам», — каже Павло Хутірний. «Ніхто не став їм у пригоді із славних прадідів, великих воїнів, бо не вчили їх іс­торії». «До чого народ зіпсовано, — дивується полковник Крауз,— Все до­носять...».Такіш критичний присуд рідному народові, вкладений у вуста кри­вавому агресорові, мимоволі навіює Шевченкове: раби, підніжки... Не ви­падково дослідники співставляють образ Довженкової України з Україною з Шевченківського «Кобзаря». Зокрема, натрапляємо в повісті на мотив вірша «Та не однаково мені». У концтаборі, на порозі ймовірної смерті Лаврін Запо­рожець рішуче сказав: «Дарма, що я загину, не страшно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подужаю, де ж погниють кості обдурених Птлером..!» Перша картина повісті («У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори...за столом у тихий літній день сиділа родина Запорожця і тихо співала...») дуже нагадує класичний Шевченків вірш «Садок вишневий коло хати». У Шевченка «Минають дні, минають ночі, ...минає літо...», і в Довженка «Минали дні, минали ночі, минуло літо». У Шевченка «Земля плаче у кайданах», і в Довженка — «Стогнала в журбі земля». Отже, шевченківські мотиви пронизують и опромінюють «Україну в огні». Образна, щейна і поетико-стилістична спільність засвідчує однакову патріотичну платформу обох великих синів нашої нації-

Високопатріотичне звучання «України в огні» не «вписувалося» в тодішню атмосферу диктату, підозр і культу вождя. «Сьогодні ж узнав... тяжку нови­ну,— записав О. Довженко в щоденнику від 26 листопада 1943 року, - моя повість "Україна в огні" не сподобалася Сталіну і він її заборонив для друку і для постановка... Тяжко на душі і тоскно... Мені важко од свідо­мості, що "Україна в огні" — це правда... Нікому, отже, вона не потр­ібна, і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика».

А незабаром митець записав, що починає новий свій сценарій про народ, про простих, звичайних людей, які понесли найбільші втрати на війні. Написа­на через рік «Повісті, полум'яних літ» — це широка, епічна картина війни, осмислення долі людини і народу в світлі великої Перемоги. Звеличуючи в «Повісті полум'яних літ», як і в «Україні в огні», людину-переможця (об­рази Івана Орлюка, Уляни, учителя Рясного та інших), О.Довженко поле­мізує з однобічними й поверховими поглядами на війну і на Перемогу. Вдіа-лектичності підходу до життя — одна з прикметних засад Довженкової естети­ки. Митець бачить і героїзм людини, яка стала на оборону своєї Батьківщини, справедливість її помсти і кари, але він бачить також і тяжкі трагедії народу, ., згубний вплив війни на людську мораль, бо людина народжена для радості й праці.

Задуми, пов'язані з відтворенням історичної долі рідного народу, з'являлися в Довженка і раніше. Так, у травні 1941 р. він завершив сценарій «Тарас Бульба», почав знімати фільм, задумавши поетичну епопею з історії україн­ського народу, переносячи на екран прозу близького йому Гоголя. Проте фільм знімати заборонили...

Не було реалізовано й задуми епічного показу сучасності на широкому іс­торичному тлі через екскурс в сиву давнину у фільмі про будівництво Кахов­ського водосховища. Забракло не тільки свободи (митець постійно перебував під недремним наглядом червоних опікунів), але й життя. А що мав Довженко намір створити фільм про Україну, свідчать щоденникові записи: «Семусить бути велетенський фільм, — наказує сам собі письменник. —- Усе, що є в мене святого, весь досвід і талант, усі думки і мрії, і навіть сни — все для нього. Створити твір, достойний великості мого народу, — ось єдина мета, єдиний зміст мого життя. Благослови, Господи, мої не­тверді руки». Це мав бути фільм не просто про Каховську ГЕС, Каховське море, а про вічне море українського національного духу, Запорізьку Січ і Великий Луг, неподоланий український народ.

Багато хто з дослідників творчості Довженка звертає увагу на те, що різно­жанрові його твори тісно пов'язані між собою іі укладаються в єдиний цикл чи єдину епопею, що « висвітлює корінні етапи в житті українського села». Не раз говорив-про це і сам митець, записуючи в щоденнику думки щодо «книжки про український народе. Отож, усі його твори — то ніби й справді одна книга про історичне буття українського народу, її прологом по праву може вважатися «Зачарована Десна», а вершиною — «Поема про море».

Білет№12