1. Зображення людських почуттів у повісті

Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»

Сюжет повісті «Тіні забутих предків» перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульетта». Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. В обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного,— Іван і Марічка. Давня ворожнеча має етапі їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Але на тому, власне, аналогія й обмежується. Головна колізія в обох творах — смерть героїв — різна. Якщо в Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео іДжульєтти, то в Коцюбинського — інакше. Мотивом самогубства і Ромео, і Джульетт и є їхнє кохання. В «Тінях забутих предків» лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково.

У цьому сюжетному моменті видно, що Коцюбинський не пішов сліпо за Шекспіром. Розгортання дії в повісті український майстер підпорядкував зов­сім іншій ідеї. Сувора, дика гірська природа підстерігає людину на кожному кроці. Це показано не лише у віруваннях гуцулів, айв умовах їхнього життя. Тому смерть Марічки мотивується зовсім іншими причинами, ніж у Шекспіра: «Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим. кола брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з Ніг, кинули потім на гоц і понесли по­між скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати».

Головна відмінність твору Коцюбинського від твору англійського класи­ка не в ключовій сюжетній колізії, а в особливостях змалювання таємничого казкового світу. Кохання переживається героями як найдавніша загадка, що має велику силу над людьми. І вже в першій дитячій зустрічі майбутніх закоха­них з'являються фантастичні образи, без яких немислиме гуцульське життя. «Я вже щезника бачив»,— похваляється Іванко. Перша зустріч Івана і Ма­річки починається з конфлікту — бійки. Така несподівана колізія, безперечно, свідчить, щдписьменник володів і високим мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди більше підпорядкована перебігу настроїв, тобто сюжету внутрішньому.

Діти природи, Іван і Марічка, у своїх поглядах на світ і у своєму коханні ціл­ком віддані безпосереднім душевним пориванням. І їхня фізична близькість ви­глядає не розпустою, а природним продовженням їхніх душевних переживань: «...все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна не­чиста думка не засмітила їй серця». Гармонія людини і природи, гармонія почуттів і дій — це та особливість, яку бачить Коцюбинський у цьому «первіс­ному» житті гуцулів. І, звичайно, кохання поєднується з фантастикою, забобо­нами. Душевні поривання героїв сплітаються в чарівну пісню, яку Іван виграє на флоярі, а Марічка виспівує. Ця пісня дихає казковими образами диких гір і засіває гори своєю чарівною мелодією.

Яскраво і фантастично розповідає письменник про тугу Івана за Марічкою, яка загинула. Дружина його — Палата не може замінити коханої. Вічне таїн­ство кохання живе в душі Івана і спливає «на поверхню» чудними образами.

Час від часу туга за коханою вибиває його із звичайного ритму життя: «...несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочива­ло в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс. звідти зліта до нього давно забутий голос: "/згадаймні, мій миленький...". Тоді він кидав ро­боту і десь пропадав». 1 в святий вечір до нього знову приходили спогади про кохану: «Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Ма­річка...». Він марить нею і наяву. Свідомість його двоїлась. Спочатку Марічка бачиться Іванові живою, і він дивується, що вона жива і водночас ніби мертва. І серце його сповнюється радістю на фоні суворої природи, яка віщує недобрий кінець: «Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюд­них верхах, іішких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків». Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичні образи, як поступово змінюється психічний стан Івана, як він врешті цілком втрачає відчуття реальності, як сприйняття казкової природи переходить у абсолютне марення — зустріч із чугайстром.

Рятуючи Марічку від чугайстра, Іван пускається з ним-у танок. Чугайстнр втомлюється, хоче спинитись, та Іван не дає йому перепочинку, щоб Марічка встигла втекти. І от коли алий дух готовий був уже припинити танок, Іван заграв ту чарівну пісню, яку почув колись від щезника. Це була справжня пісня, в якій злились і дихання диких гір, і глибокі душевні сили самого Івана, і його ко­хання до Марічки. І чугайстир не втримався і знову танцював. А з далини його вже гукав голос Марічки — голос, який він чує все життя, на який іде, шу­каючи кохану, а знайти не може: «Іва-а! —- стогналаМарічка десьзглиби-ни, і був у голосі тому поклик кохання і муки».

Від самого початку кохання Івана та Марічки було трагічним. І не тому, що їм на перешкоді стояла давня ворожнеча родів, а тому, що воно було біль­шим і сильнішим за життя. «Не набутися ним»,-— сумно кидає ще зовсім юна Марічка те глибоке слово, яке за своїм змістом дорівнює, всій життєвій дорозі. І коли гине Марічка, Іван не в змозі пережити своє кохання, він тане на очах. «Поклик кохання і муки» породжує в його душі й ілюзії, і фантастичні образи, і, врешті-решт, призводить до того, що і Іван, як і Марічка, втративши пиль­ність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.

Отже, на відміну від Шекспіра, малюючи непереборну силу кохання, Коцю­бинський шукає його джерела в таїнстві природи, таїнстві життя, таїнстві люд­ської душі, яка зберігає у своїх глибинах весь віковий досвід аж до вірувань да­леких предків.