2. Собор як символ духовності й краси в однойменному романі Олеся Гончара

В історії кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культу­ри того чи Іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX століття такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара, що завдав тоталітарній тиранії таких обвальннх прорутин, за якими почався її розпад, крах.

«Собор» замахнувся на основи системи. «Собор» ударив в її серце! Коли Тичина писав у двадцяті роки про всю гниль, всю цвіль партійно-борчих по­роділь, то Гончар у переддень проголошення «розвинутого соціалізму» на весь голос мовив про бездуховність побудованої на цій гнилі й цвілі системи. Системи, яка лицемірно назвала себе спадкоємницею вікових надбань люд­ської культури, але відкинула головне — духовність, красу, втім, на словах від­биваючи їм поклони. На повен голос письменник сказав, що суспільством правлять невігласи, браконьєри... Ось чому твір на довгі роки було вилучено з літературного процесу.

У центрі роману, і письменник підкреслює це неодноразово, — образ со­бору, який ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, пере-луннж православними месами і піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій... Але так сприймає ного сам письменник та. можли­во, поетичний Микола Баглай — його надія. Насправді в соборі просто склад комбікорму. Старовинний козацький собор, побудований запорожцями для нащадків, їх голос, що промовляє крізь віки, — занедбаний, не почутий онука­ми. Коли Єльцині подруги з бригадиром тягали важкі лантухи, в соборі було ще холодніше, ніж надворі, пусткою, мишами смерділо. Вікна, де ще по­зоставались шибки, в павутинні, запорошені дертю... Все кинуто зва­лищем, стіни в патьоках, крізь сіре павутиння темно проглядають сердиті якісь святі... Ніхто з дівчат не цікавився собором, їхні душі оглухли й здичавіли. Тільки красуня Єлька, яку ще з дитинства з сільської далечини ваби­ли прекрасні його бані та яка тієї ночі пережила потрясіння й зневагу, підняла догори очі. У височині центрального купола було блакитно, як у небі, се­ред золотих зірок сяюче білів намальований голуб з розкинутими кри­лами, цілком зберігся й портрет якогось небесного юнака святого в яс­но-червоній одежі... Тяжка духовна недуга позначила суспільство. Хворіють нею і старі, і молоді. Один із персонажів роману, старий учитель Хома Романо­вич, говорить про носіїв цієї «хвороби»: «Оце ті, що без соборів у душі...». Іншими словами, ті, що втратили віру.

Що ж може чекати людей без віри, без історичної пам'яті, без поваги до ми­нулого? Людей, які перетворюють собори на склади комбікорму?

«Що буде з нами? З людьми, з заводами, з соборами? Що буде з то­бою, рудий молочаю?» — такі запитання ставить у романі мисляча людина Микола Баглай. Владолюбство й байдужість тих, хто без соборів у душі, тво­рить пустелю. Бо після розмивання моралі відлюдний (а отже, й людства) нічо­го людського на землі- не залишається. Тому тривога автора « Собору» набуває планетарного масштабу. Втіленням цієї тривоги і є собор. Він став у романі символомдуховності, найвищих людських чеснот, бо все-таки пустка й збай­дужіння, які вкрили коростявою корою суспільство, виявилися безсилими пе­ред тими, хто зберіг чистоту й високу людяність свого духу.

Як же ставляться персонажі роману до собору? Адже саме він є виміром їхніх чеснот, їхньої духовності, того найважливішого та єдиного, що становить зміст людини й що не кожна людина навіть усвідомлює.

Найвище районне й обласне начальство, яке не потрапило на сторінки ро­ману, але подих і наслідки дій якого є тлом твору, власне, й зробило з собору склад комбікорму, занедбану пустку. Трудові зачіплянні змирилися й звиклися з тим, що собор облуплений, у «потьомкінських» риштуваннях, але щось тягне їх до нього, вони не уявляють своєї Зачіплянки без нього, він не просто деталь пейзажу, а щось таке, чого висловити вони не можуть і що їм потрібне. Про це відверто сказала Вірунька, коли Микола Баглай повідомив, що собор збираю­ться зруйнувати: «Вперше чую. Мені до нього, правда, байдуже, але дивно. щоб отак, людей не спитавшись... Та це вигадки, мабуть...». Володька Лобода, що «сидить» на районній культурі, коли на засіданні знову зайшлося про собор і було кинуто кудись у жужмо паперів ту ваговиту репліку («А чого йому, власне, стояти?»), ...одразу вловив, як йому зда­лося, їх справжню суть і, розвинувши думку, зауважив із скромністю підлеглого, що на тому місці дуже, мовляв, доречно ув'язувалось би бу­дівництво зразкового критого ринку для трудящих, відчувається в цьому гостра потреба». Юний Микола Баглай — найбільший і найвірніший прихильник і захисник собору. «Щоразу перед ним Баглай почуває дивний смуток і щось три­вожне. Собор ніби має в собі щось від стихії..., навіває щось таке ж вели­ке, як навівають на людину степ ибо ескадри хмар... Німотна, музика со­бору, му зика отих гармонійно піднятих у небо бань-куполів — вона для тебе реально існує, ти здатен її чути, хоча інші, здається, до неї глухі».

Духовність, національна свідомість, гідність, совість, честь, справжня куль­тура — всі ці непрості складники внутрішнього людського життя, які диктують зовнішні прояви особистості в її вчинках і долі, пов'язані в романі з собором. Він немов переливається в людську душу й проростає в ній людяністю, високим благородством. Як колись Шевченко прагнув пробудити сумління земляків спалахами поетичної мислі, так Олесь Гончар постукав у серця сучасників, на­гадуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв'язок між поко­ліннями, про існування спільноти, що відома у світі як українська нація. Кожна людина має залишити свій слід на землі. Гірко думати, що таким слідом може стати нищення прадідівського краю. Значно краше було б, якби про велич людського роду, про силу й красу його духу свідчили Собори, нетлінні храми, що сповнювали б нові покоління гордістю за своїх предків. Своїм романом письменник-гуманіст прагне піднести людину, показати велич духу та дії, на котрі вона здатна. Таким сенсом сповнені для нас слова, що стали афоризмом: «Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..».

Білет № 25