1. Утвердження духовно-моральних цінностей людського буття в драмі-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки. Прочитати напам'ять уривок із твору

«Лісову пісню» Лесі Українки важко поєднувати з буденно-простими и та­кими камінно-важкими літературознавчими термінами. Безперечно, це ху дожній твір. Безперечно, це драма-феєрія. Проте... Хочеться назвати її мрією. Біда XX століття в тому, що ми, втративши віру, і надію, і любов, загубил+і мрію. Наші сьогоднішні поривання настільки приземкуваті й прагматичні, що більше схожі на план чи графік. Причому подібність життєвих схем майже сто­відсоткова. Відмінність — то не різниця змісту чи форми, а лише коливання ознаки, так би мовити, згідно зі здібностями й амбіціями. Наслідки такого «безмрійиого реалізму» фатальні, бо за втратою індивідуальності тягнеться низка злочинних вад — безвідповідальність, байдужість, боягузтво, підлота...

Леся ж Українка вміла мріяти. її мрія — висока, чиста й філософсько-мудра. А ще — вона така велика, що вистачить її на всіх нас... Треба тільки прислухатися й почути, як із прозорої блакиті виспівує білий птах Лесиної душі:

Не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше! Той цвіт від папороті чарівніший — він скарби творить, а не відкриває. У мене мов зродилось друге серце, як я його пізнала. В ту хвилину огнисте, диво сталось...

В основу «Лісової пісні» покладено одвічну людську проблему: людина й природа. Колись, дуже давно, коли «ще звіри говорили», людина не втратила свого зв'язку з матір'ю-природою. Вона, мов немовля, покладалася тільки на її мудрість і силу. У ній, у природі, шукала людина порятунку й захисту, побожно простягаючи руки до Неба, до Сонця, до Місяця й Зір. Закони природи визна­чали людські закони — сенс життя, працю й розваги. Та йшов час. Людина са-мовпевнено й брутально відштовхнула від себе природу — Матір, Захисницю, Годувальницю. «Я сама!» — голосно, якздавалосьїй, волала людина чи то се­ред пралісу, чи то на степовому роздоллі... Та ніхто не озвався на те зухвале скімлення. Так. похитнувся світ. Гармонія між людиною й природою навікзруй-нувалася. Людина відтоді сам на сам борсається в бурхливому «житейському» морі, із жахом помічаючи, що без природи немає і в ній самій ладу: хворобливе тіло прагне чимраз більшої насолоди й утіхи, а душа блукає десь манівцями, не­збагненна, дика, мов чужа...

Удрамі-феерії Леся Українка подає своє розуміння історії війни Людини з Природою. Втілюється вона насамперед в образах Лукаша й Мавки. Спро­буймо вибудувати ланцюжок узагальнень: Лукаш — селянський парубок, лю­дина, людство. Діавка — дочка лісу, дух, природа. У зіткненні колись єдиних, тепер ворожих світів поетеса прагне розв'язати вічні морально-етичні про­блеми. Присуд її застережливо-погрозливнй: Лукашеве (загалом людське) щастя недовге й оманливе. Хлопець доти був щасливим, доки жив тим, про що душа його співала «виразно-щиро голосом сопілки». Коли ж він пішов усу­переч душі — долі — природі, то втратив спокій, радість, навіть людську подо­бу, ставши вовкулакою, божевільним. Пізно зрозумів свою помилку Лукаш, пізно відштовхнув від себе Килину, щоб хоч на мить зазнати знову щастя з ко­ханою Мавкою. Невблаганний час в образі сивої зими засипає його снігом: «Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху, сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, па­дає без кінця...».

У фіналі драми — смерть Лукаша. Отже, поразка у великій війні на боці людства. Хто винен у тому? У Лукаша був дар, красу й вартість якого розуміла тільки Мавка. Це музика, пісня, мистецтво, творчість, «цвітдуші», з якого ви­росло їхнє кохання. Але він занедбав фійдар, свою душу задля примітивної бу­денщини, дріб'язкових інтересів і турбот. Зраджуючи Мавку, Лукаш зрадив са­мого себе.

Кожен день подає нам нові й нові приклади безглуздого змагання людини з природою. Та ми й далі легковажні й бездумні. Екологічне лихо сприймаємо як загрозу фізичному здоров'ю, а відтак — удосконалюємо медичну технологію.

Леся ж Українка, мов прадавня відунка, збагнула куди страшнішу біду: відчу­ження людини від природи руйнує людську душу.

Уривок з драматичної поеми «Лісова пісня»

О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгори злетіло.

Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшись, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, — стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю!