1. Література української еміграції: головні центри, напрями, постаті. Аналіз життя та творчості одного з представників літератури української еміграції (за вибором учня)

Кількамільйонна українська еміграція живе повнокровним культурним життям. Яскравим явищем в українській поезії XX ст. є так звана Нью-йорк-ська група. Йдеться не про організаційну структуру, а про співдружність лю­дей, об'єднаних єдністю поглядів і творчих прагнень, що передбачає можли­вість якомога повнішого самовияву творчої особистості. Микола Жулинський назвав цю співдружність «творчим ансамблем», цікавим тим, що кожен з його учасників веде в ньому власну партію.

Найбільша незалежність мистецьких переконань у Нью-йоркській групі притаманна Богданові Бойчуку. Перша збірка його поезій під назвою «Час болю» вийшла друком в Америці 1957 року. З-поміж характерних рис поезії Бойчука варто назвати засадничу безпрограмність поетичного освоєння світу, переконаність у неможливості пізнання людиною світу і вельми сторожке ставлення до всякої надто серйозної ідейно-філософської систематики. Будучи поетом виразно інтелектуального складу, Б. Бойчук водночас передовіряє себе чуттю, емоції більше, якдумці. Звідси — поетичний мінімалізм, розкошування натурою, яку ніхто не вигадував — яку Бог дав.

Інша учасниця Нью-йоркської (трупи — Віра Вовк — чи не найглибше з-їюміж інших закорінеиа в національну традицію, шукаючи в ній того «загаль-ноохоплюючого світогляду», на який можна опертися, щоб творити нове мист­ецтво. Творчий шлях Віри Вовк розпочався збіркою «Юність» (1954). Цілком природно, що у віршах збірки помітні сліди учнівства, передусім вплив поезії Б.-І. Антонича. У наступних збірках («Зоря провідна>-, 1955; 'Елегії», 1956; «Чорні акації», 1981) кристалізується власний стиль, який можна окреслити як еволюцію від гармонійності елегій до психологічного драматизму балад; синтез фольклорних елементів з сучасною віршованою технікою, співставл-ення (точніше, протиставлення) земного з небесним, людського з Божим.

Однією з найяскравіших літературних постатей української еміграції є Василь Барка. Справжнє ім'я — Василь Костянтинович Очерет. Народився 16 липня 1908 р. в с Солониці колишнього Лубенського повіту на Полтавщи­ні. Навчався в духовному училищі в Лубнах, у школі, на педагогічних курсах. З 1927 року вчителював на Донбасі у с Нижньому Попашнянського району Ар-темівськоїокруги. Згодом виїхав на Кубань, живу Краснодар!, вступив на пер­ший курс українського відділення філологічного факультету Краснодарського педагогічного інституту. Закінчив цей навчальний закладі вступив до аспіран­тури. Однак змушений був залишити українське відділення і перевестися на відділ західноєвропейських літератур. Аспірантську підготовку закінчував на філологічному факультеті Московського педагогічного інституту. Кандидат­ську дисертацію про стиль «Божественної комедії» Дайте захистив у березні 1940 року. У роки Другої світової війни потрапив у полон. Після закінчення війни опинився у Німеччині, де і жив до 1950 року. Саме тут Василь Барка над­рукував ліричні збірки «Апостоли» (1946 p.).та «Білий світ» (1947 p.). Потім він переїхав до США, де створив такі твори: «'Трояндний роман» (1957 p.), «Псалом голубиного поля» (1958 р.), синкретичну книгу «Океан» удвох томах (1959, 1979 p.). збірку «Царство» (1979 p.), a 1968 р. вийшли його вибрані поезії «Лірник». Першим прозовим твором був роман «Рай».

Роман «Жовтий князь» (1963 р.) присвячений темі голодомору. Це, влас­не, перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України. «Там у мене було більше плачів, ніж писани­ни», — згадував [Засиль Барка, який, працюючи над твором, дотримувався правила нічого не вигадувати. Отож, у романі «Жовтий князь» відтворено реальні події і. явища голодомору 1933-го, висвітлені через трагічну долю родини Катранників — Мирона, Дарії та їхніх дітей Миколи, Андрійка і Оле­ни з села Кленоточі. Певною фактологічною основою послужили особисті спо­гади (десь до 12 сторінок) одного земляка, який описав долю близької йому ро­дини і залишив письменникові на його розсуд. Багато пережив і сам митець: року 1933 він відвідав родину свого брата на Полтавщині і був вражений до глибини душі побаченим жахіттям, подібне до якого випаде на його долю на Ку­бані в 1934 році. Бачив він, як гниють на станціях і біля елеваторів розкриті під дощем, підтоплені водою гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мовчать хати, з яких доноситься солодкий трупний запах...

Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі українсько­го народу. Жодна фантасмагорична уява не здатна відтворити жахливий спектр чорної біди, яка захопила Україну і відкинула ЇЇ за межі елементарного людсь­кого буття. Письменник психологічно послідовно відтворює, яку розгубленість і страх породив у думках і настроях селян жахливий план виморювання люду. Селяни не можуть зрозуміти, чому їх, які вирощують хліб, а отже, творять ос­нову життя для робітництва, для міста, приневолюють до голодної смерті, зну­щаються з них, вселяють підозру один до одного, ненависть, заздрість і жадобу крові. Хто не велить? Ні, це не своя держава, не свої люди. Такий стан поза ло­гікою нормального мислення, поза змістом життя людини на землі. То в когось вселився диявол, злий дух і вершить це зло. -

Містичний страх запанував у душах українських хліборобів. Так, на сторін­ках роману читаємо розмову пригніченої наближенням безжалісного лиха Да­рії Катранник зі старою матір'ю. Бабуся віщус наближення кінця світу, бо в Писанні сказано: Живемо в кінці часів. Тож антихристи спішать зло до­вершити. Це з ікон видно; Спаситель на хресті мучиться, а внизу вони, домальовані, скрегочуть, глядяча на безвинного... Люди кажуть, що вкоїться пекельство, аби відзначити дев'ятнадцять віків після роз­п'яття: так кажуть».

Проте жодні передчуття біди не здатні були підготувати людей до неї психо­логічно. Чи могли знати українські трударі, яке пекло їм готують червоні вож­ді? Сім'я Катранників пройшла всіма його колами: смертьдітей і батьків, зну­щання урядовців, розстріли безвинних селян, жах відчуження від рідної землі, від рідних домівок. Але автор не стільки зосереджує нашу увагу на подіях, що трапилися з членами однієї родини, скільки через їх сприйняття подає ши­року панораму всеукраїнської трагедії.

Вражає, приміром, епізод, де автор розповідає про жінку, «яка серед сні­говію металась, як сліпа», бо її чоловік, збожеволівши від голоду, засмажив маленьку дитинку. Виписана до на ^дрібніших деталей картина приголомшує значно більше, бо вона така реальна й невідворотна, як і той хліб, що десятка­ми тонн підгнивав, невивеземий, у церкві. Це було те зерно, що силоміць ві­дібрали у селянських родин, не залишивши їм жодної можливості дожити до нового врожаю. Це був той хліб, за приховування якого сім'ї висилали до Сибі­ру. Його можна було б роздати людям і врятувати їхнє життя, але накази уряду забороняли це робити.

Складна символіка роману змушує замислитися над актуальними і болючи­ми проблемами, що їх порушує автор у творі. Насамперед це проблема «жов­того князя» — всепоглинаючого тоталітаризму, а також проблема батьків і ді­тей, бездумного обрубування родинних коренів, нищення вікових традицій. Символічний зміст у романі має образ найменшого героя Андрійка Катранник-а, який один вирушить у далеку життєву мандрівку. Малому Андрійкові ввижа­ється церковна чаша, яку заховав його батько від комсомольських активістів, вона перетворюється на пам'ятник.