2. Людина й народ як творці історії та культури в романі «Диво» Павла Загребельного

На долю нашого народу випало чимало випробувань. І чи не найтяжчі — у часи, близькі до сьогодення. Адже цивілізовані XIX й XX століття максимально загострили питання, — бути чи не бути українцям? Щоб розв'язати ту дилему на свій розсуд недоброзичливці почали вдаватися й до таких «гуманних» ме­тодів, як наука, філософія, мистецтво. Яких тільки теорій не виникло у світі щодо українців — мовляв, і мови в них немає, і держави ніколи не було. Чужа наука ось-ось мала дійти остаточного висновку — ніякої України не було, нема і бути не може... На щастя, час зберіг такі унікальні витвори українського духу, як Софія Київська, «Літопис Руський», «Слово про похід князя Ігоря». Скон­центрована в них енергія — ось те диво, що живило в наших предках вогонь життя й прагнення до волі. Про одне з дивовижних творінь українського народу йдеться в романі Павла Загребельного «Диво».

Дія в «Диві» відбувається з 992 до 1037 року, а також у 1941 —1942 і 1965—1966 роках. Роман — то розповідь про мистецький витвір нашої давнини — Софію Київську, про долю цієї величної пам'ятки та місце її в нашій духовній історії. Власне, образ Софії й об'єднує у творі' події майже тисячоліття.

Композиція «Дива» нагадує архітектуру собору: незвичайність планів, пе­реходів, добудов, але в химерній симетрії прихована доцільність і гармонія. Ви­будовуючи своє «Диво», письменник використовує композиційний прийом по­єднання різних часів. У цьому йому допомагають такі позасюжетні елементи, ⁴ як епіграфи.

Заспів до роману та епіграфи до кожної з його частин глибоко занурені в зміст.

До розділів про XI століття взято вислови з літопису Нестора. У самій назві, наприклад, «Рік 1014. Літо. Болгарське царство», є лише літописна кон­статація. А в епіграфі — вияв гніву, скорботи і непримиренності людського сумління до візантійського тирана, прозваного Болгаробойцею за осліплення чотирнадцяти тисяч полонених: «-Толи не будетмежю нами мира, оли ка­мень начнешь плавати, а хмель почнеть тонути». Нестерове слово вида­ється особливо доречним не тільки через його часову близькість до подій, вя-кладениху романі, але й через бажання автора дотримуватися принципів прав­дивого відображення історії, .Адже ім'я Нестора для нас, українців XX століття, є, як і Софія Київська, багатозначним і глибоким символом, з котрим пов'язані історична пам'ять народу, сув'язь поколінь тощо.

Надзвичайно промовистий епіграф до всього твору. Роман починається віршем німецького митця Б. Брехта, у якому звучить мотив уславлення без­іменних народних творців:

Хто звів семибрамні Фіви?

В книгах стоять імена королів.

А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?

Що знав Павло Загребельний про творця Софії Київської? Які доку­менти залишили свідчення про цього талановитого художника? На жаль, історія не зберегла імені майстра, а найпромовистіший документ на його користь — сам собор, його мистецьке оздоблення. Отже, перед письменни­ком стояло вельми складне завдання: відтворити образ безіменного митця з його праці.

Сивоок приходить до нас звідкись з недоторкано-білих снігів, з несходимих пущ. Художня інтуїція підказала письменникові, що творець Софії Київської мав бути пущанином, дитячі враження якого стали витоками його мистецького світовідчуття. Та для спорудження собору такого досвіду замало. І романіст розвиває думку, що майбутній архітектор мав досконало оволодіти законами мистецтва, котрі тоді могла дати йому візантійська культура. Понад тридцять років Сивоок ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для нього нерозривні, і незадовго до загибелі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибра­них умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені»;

До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно — його вели доля й покликання. Спочатку він не знав, що в ньому після смерті діда оживе буйно-дивний світ кольорів. Наступний щабель його духовного зростання — захоп­лення красою церкви Богородиці. У язичницькій Радогості, захованій «в гли­бини зеленого дивосвіту», його вразила летюча барвна каплиця, а її храни-телька Звенислава відкрила душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бу­вають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, крикливі, жалібні, хо­лодні, теплі... Ось чому пізніше, у Константинополі, вже спробувавши в Радо­гості. та болгарському монастирі «випаровувати з небуття новий світ», Сивоок шукав у барві людину. Можливо, тому до нього на будівництво собору йшли «босі, без шапок, бідні, обідрані, несміливі, він учив іх, працював разом з ними, жив з ними в нужді і клопотах...». Велика любов Сивоока до людей допомогла йому спорудити днвохрам. І коли доля поставила перед ним вибір: собор чи кохана? — він став на захист жінки. Так підказала йому любов і честь — інакше він не міг би бути гідним того дива, яке творив своїми руками. , Софія Київська постала з любові. І не так важливо, хто був її творцем. Адже, увібравши кожною цеглиною, кожною лінією й кожною барвою проме­нисте тепло душі свого творця, вона перетворилася для нашого народу на все­сильний оберіг. Свідок тисячолітньої історії українців, Софія Київська й сьо­годні стоїть на чатах нашої духовності, не дає впасти в прірву безпам'ятства й зневіри.