2. Морально-етична проблематика романістики Олеся Гончара (на прикладі вивчених творів}

Без імені Олеся Гончара годі уявити не лише нашу літературу, а й зага­лом ^;— українську культуру. Адже кілька поколінь українців живуть в атмо­сфері, твореній подвижництвом його ясного духу й вражаючої працездатності. Твори митця — «Прапороносці» і «Тронка», «Твоя зоря»і «Людина і зброя \ «Таврія» і «Перекоп», «Бригантина» і «Береглюбові», «Собор» і «Циклон», «Ніч мужності > і «Чорний яр» — то, за влучним висловом Івана Драча, непо­вторне живло духу, з якого складаємось усі ми, наповнені його місткістю іі ча­рівністю, його снагою і незахищеністю...

«Прапороносці» — перший роман письменника, яким відразу поставив його автора в ряди справжніх майстрів художнього слова. Ця книга житиме ще довгі, довгі роки. Хоч інколи й можна почути, що Олесі) Гончар прикрасив по­дії, зобразив війну не такою, як вона була насправді, ідеалізував героїв. Поду­мати тільки: в усій трилогії — жодного негативного персонажа!

І це справді так. Але, щоб правильно і всебічно оцінити твір мистецтва, тре­ба поставити його в історичний контекст, розглянути з позицій часу написання. А то були важкі повоєнні роки. Країна поруйнована, люди жили в землянках, не всі поранені виписалися з госпіталів, по вулицях так багато чоловіків шкан­дибали на милицях. Та найбільше пік більутрат. Майже кожна сім'я зазнала їх. Не повернулися з фронтів батьки, сини, брати, наречені... Рідні й близькі хоті­ли знати — якими вони були там, на полі бою. Якжили і якумирали. І, природ­но, вони хотіли бачити їх в ореолі подвигу, любові, добра, почути про них добрі слова. Це —- як після похорону, після жалобної музики — слово на поминках. І навряд би хтось наважився в цьому слові згадувати вади покійних... «Прапо­роносці» — цероман-реквієм, це — гімн на честь полеглих. А сувору прав­ду війни Гончар прекрасно знав і правдиво, художньо переконливо відтворив її в інших своїх романах, повістях, новелах.

У «Прапороносцях» письменник повідав про останні місяці війни, коли ра­дянська армія вступила в країни Західної Європи, визволяючи їх від фашизму. Тепер можна сказати: визволяючи'їх від фашизму, щоб загнати в більшовицьку неволю. Досить пригадати Будапешт 1957 p., Прагу 1968 р. Але, помираючи на чехословацьких землях, солдати не знали, що буде через двадцять років, вони щиро вірили, як і сам Гончар, що несуть волю братам. «Прапороносці» — це, власне, перший в українській літературі широкомасштабний з епічним розмахом твір про війну. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з про­ривом до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її страж­даннями, кров'ю і потом, з її тяжкою солдатською героїкою.

Олесь Гончар знав війну не з чужих слів. Він показав її нелюдське обличчя в багатьох творах, зокрема в романах «Людина і зброя» та «Циклон». Тут він розкрив перед читачем сувору правду війни, показавши, як обпалила вона людські душі. Письменник дошукувався тих причин, які визначили глобальну трагедію народу, показав закономірності, що зумовили саме такий, а не інший розвиток подій і зробили неминучою поразку фашизму. Щоб так високохудож-ньо та психологічно переконливо розповісти про це, треба було відійти на пев­ну часову дистанцію від безпосередніх воєнних подій. Тож і з'явилися «Людина і зброя», «Циклон», інші твори цій тематики у 60-70-х роках.

Особливістю стилю О. Гончара є вміння викликати в читача відчуття при­четності до всього, що відбувається на землі, прилучити його до роздумів про гострі, болючі проблеми. Цю якість прози Гончара засвідчує вже перший ро­ман «Прапороносці». У наступних творах — «Людині і зброї», «Тронці», «Циклоні» і в романі «Собор», де йдеться про ті суперечності у сфері духовно­сті й моралі, які з'явилися і загострилися у нашому суспільстві, письменник по­глиблює психологізацію викладу.

Найбільше ж досягнення О. Гончара в романі «Собор» полягає в оголеній правдивості твору. Глобальні проблеми, які переконливо окреслив автор, на час виходу роману залишалися ще дуже далекими від розв'язання, не вирішені вони й сьогодні, а деякі постали ще гостріше. Своїм викривальним пафосом твір влучав по бездуховності в усіх її проявах. Це була правда про той час, а правду писати було не прийнято. Незважаючи на те, що автора як талановито­го письменника визнавав увесь світ, його твір було піддано відвертому тавру­ванню й цькуванню, на цілих вісімнадцять років (до весни 1986 р.) викреслено з творчості та й з усієї української літератури. Доля зачіплянського собору ста­ла ніби прообразом долі самого роману, який теж дпя багатьох став мірилом людської духовної сутності. Автор не лише зоставався непоступливим у своїй правді, мужньо тамуючи душевний біль, а й продовжував наполегливо шукати шляхи до сердець своїх читачів, мудро й розважливо вести розмову з тими, хто не збайдужів у затхлій суспільній атмосфері, особливо — з молоддю. Критики, роздумуючи над особливостями творчості Олеся Гончара, відзначають, що тут домінує світло її чистота, називають його одним із найсвітлоносніших письмен-ників нашої доби.

Уривок з роману Олеся ГОНЧАРА «Собор»

Собор виник, мов із легенди. Після зруйнування Січі, в потьомкінські часи, повершені запорожці заснували монастир у цих місцях, у плавнях, що належали раніше одній із окраїнних запорозьких паланок. Отам у плавнях постригались у ченці, брали до рук, замість шабель. книги Свя­того Письма. Перевдягалися, як оточенці. в буденну сіру одежу гречко­сіїв. Чорною жалобою ряс прикривали буйно-червові шаровари лицарів Запорожжя. І вирішено було тоді на їхній сумовитій раді: збудуємо со­бор. Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою ки­шать, над степами, де наші коні випасались, і буде незломлсний наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятиме в небі блиском недосяж­них бань. Шаблю вибито з рук, cue з серця не вибито дух волі й жадання краси! Наша непокора в цім витворі стане серед степів на віки, окрасою Великого Лугу вгору сягне... Але хто ж збудує? Хто сотворити зуміє? Підліток місцевий викликався, тямковитий хлоп'як з очима великими, як натхнення. «Благословіть!» І зник у плавнях. Три доби його не було, потім, повернувся до товариства й на долоні тримав собор готовісінь­кий, весь зроблений із стеблин комишу. Розповідав, нібито зморений, приліг у плавнях, задрімав, і собор сам уві сні йому наснився. Дано знак, ударили в тулумбаси, скликаючи раду козацьку (відомо, що нараду на­віть у Січі козаки йшли без зброї, накладаючись лише на силу розуму). Рада козацька, оглянувши пробу комишеву, схвалила: воздвигнем!

І засяяли відтоді блакиттю кулясті бані собору над плавнями, над цим білим світом дніпровським...

Білет № 24