Білет № 1

1. Риси духовної й матеріальної культури українців у повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»

Іван Франко, називаючи автора «Миколи Джері», «Кайдашевої сім'ї», «Хмар» талановитим майстром слова, «творцем живих типів», акцентував на його вмінні спостерігати життя, передавати побачене засобами слова. Вчений образно називав Нечуя-Левицького «великим артистам зору», «колосальним, всеобіймаючим оком» Правобережної України. «Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівнянною бистротою і точні­стю, вміє підхопити відразу їхні характерні риси і передати їх нам із тою випукл­істю і свіжістю красок, у якій бачить їх само». У своїх кращих творах Нечуй-Левицькпй, за словами іншого дослідника літератури — Сергія Єфремова, «виявив себе справжнім майстром рідного слова і громадянином рідної землі».

Письменнику дорога історія рідного народу, його самобутність, йому бо­лить втрата волі й національної гідності. Такими настроями спричинене праг­нення Нечуя-Левицького якомога повніше відтворити на сторінках своїх по­вістей народні традиції, звичаї й обряди, сповнені, за його щирим переконан­ням, потужним духовним потенціалом і невичерпною відновлювальною силою.

Чи не найяскравішою щодо цього є повість «Кайдашева сім'я». У ній читач натрапляє на докладний опис сватання, розглядин, обряду весілля, особливо­стей приготування національних страв і традицій частування, обряду похорону, ворожіння, знахарства тощо. Приміром, як мальовничо подає письменник тра­дицію національного вбрання, особливо дівочого й жіночого, зокрема повсяк­денного й святкового. Ось Мотря,-запрошена Карпом, збирається на музики: «Подруга-сусіда наділа Мотрі на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок, на кибалку, паї самим лобом, поклала вузеньку Стрічку з золо­тої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої...». А ось стара Кайдашиха збирається на оглядини до Довбишів: «Кайдашиха наділа тонку сорочку, за­в'язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юпку, нову білу свиту, ще й жовті чоботи взула». Нечуй-Левицький описує деталі одягу, головних уборів з етнографічною точні­стю, милуючись вбранням, яскравими прикрасами й водночас ніби залишаючи свої описи в спадок нащадкам для відживлення національної пам'яті.

Послідовна розповідь про життя Кайдашів допомагає відтворити в уяві се­лянську садибу: хату, стайню, хлів, повітку, город, садок, леваду. Автор добре знає життя селян, майстерно відображає деталі оселі. Життя українського села повністю пов'язане з хліборобським календарем і церковними святами. Родина Кайдашів живе за цими не одне століття встановленими правилами: працюють у будні, ходять до церкви у неділю та на свята, постяться по середах і п'ятницях, йдуть на прощу до Києва.

У повісті створено галерею народних типів, які в сукупності творять облич­чя українського народу в найрізноманітніших його виявах. Героїв твору зма­льовано в народно-пісенній традиції. «Лавріноае молоде довгасте лице булорум 'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно і ласкаво. Топкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс. рум'яні губи — все ди­хало молодою парубочою красою». Душевна привабливість Лавріна пере­дається через його мову, поетичну та лагідну, ніби зіткану з пісні. А народна пі­сня — це також споконвічна українська традиція, без якої не відбувається жо­ден обряд, жоден звичай. Отож незважаючи на тяжкі життєві обставини, у по­буті українців багато музики. На весіллі, на вечорницях грають троїсті музики, а Лаврін, ідучи до сусіднього села до Мелашки. грає на сопілці: «Цілу дорогу

то сопілки грала, то пісня ніби.сама виспівалась . Співає Мотря на зло свекрусі. Співає Кайдашиха за шиттям.

Героїв «Кайдашевої сім'ї» не можна назвати відверто гарними чи відперто поганими. Нечуй-Левицький показує складне поєднання в образах Кай-дашів світлих людських почуттів та поривань і рис негативних — егоїзму, лайливості, скнарості тощо. Проте які б риси не були визначальними в харак­терах героїв, автор не вдається до песимізму, сподіваючись на перемогу здоро­вого глузду. Письменник переконаний: тільки розрив із глибинною народ­ною традицією зумовлює духовне зубожіння людини.Соковиті й, барвисті описи побуту й праці селян у Нечуя-Левицького критики іноді порівнюють з ві­домими побутовими картинами Еміля Золя. Проте особлива теплота, симпатія автора, якою овіяне життя селянина, вияв поезії народної душі в прозі україн­ського письменника не мають відповідних паралелей у творах про селянство Золя, витриманих у темних, безпросвітних тонах («Земля»).

Відтворенням кращих рис поетичної, працелюбної української нації, ви­криттям гірших, що стали результатом руйнації національних святинь, відобр­аженням звичаїв, побуту, традицій, духовних поривань українців письменник стверджує віру в незнищенність українського народу. Він мріє про день при­йдешній, про повернення до духовних витоків, про відродження високої духовно­сті. У цій мрії — нев'януча краса «Кайдашевої сім'ї», у ній те, що дозволило Максимові Рильському назвати повість Нечуя-Левицького «сонячним», хоч дещо й «захмареним» твором, у якому «все виконує свою визначену автором роль, веде свою мистецьку партію, як інструментал в хорошому оркестрі чи хорі».

2. «Розстріляне відродження» як історичний та культурний феномен: історичні обставини, чільні представники, головні здобутки в письменстві. Аналіз життя та творчості одного з представників цього періоду (за вибором учня)

«Розстріляним відродженням» називають літературно-мистецьке поко­ління 20-х — початку 30-х pp., яке дало високохудожні твори у галузі літера­тури, живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталіта­ризмом. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше зав­дання і ми його виконаємо: кого не поставимо — перестріляємо»,— так сфор­мулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів. Результати відо­мі — з 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 p., після 1938 р. друкувалися тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). За при­близними підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів українсь­кого відродження, якому вдалося виїхати на Захід (йому належить термін «роз­стріляне відродження»), у 30-х pp. було винищено 80% творчої інтелігенції.

Література «розстріляного відродження» позначена надзвичайним багат­ством стилів і жанрів. З великою енергією тоді працювали С. Єфремов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Фили-пович, Д. Фальківський. М. Семенко, В. Свідзинський та ін.

Найвидатнішим новелістом 20-х pp. був Григорій Косинка. «Коеинчині оповідання...,— говорив Максим Рильський,— гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися». Митець залишив кількісно невеликий доробок — ледь більше тридцяти оповідань. Проте кожне з них правдивістю й художньою довершеністю варте того, щоб називатися класичним. Косинчнним словом увічнена кривава революція, яку пережив і вистраждав наш народ. Аж ніяк не безсторонній її спостерігач, молодий Косинка звернувся до слова як до найбільш демократичного свідка подій, наснажив це слово пристрасним запе­реченням світу старого н не менш пристрасною вірою у світ, що народжувався. Коли ждо цього додати послідовну орієнтацію письменника на безкомпромісну і якомога повнішу об'єктивність письма — стане зрозумілою та легкість, з якою він завоював читацьку прихильність. Після виходу першої його книжки «На золотих богів» критика зазначала: «Григорій Косинка — це, безперечно, дуже великий здобуток! гордість нової України». Щоправда, та ж таки критика з 1926 року почала облогу письменника, цькувала й всіляко оббріхувала най­кращі його твори, що, зрештою, зумовлювалося тим, що країна саме з того часу насильницьки^-переводилась на рейки сталінізму.

До останнього часу доробок реабілітованого 1957 року письменника був приступним для читача далеко не весь — довкола більшості його оповідань про громадянську війну («Заквітчаний сон», «Анархісти», «Сорочка», «Пост­ріл», «В житах») продовжували плодитися бездоказові ідеологічні звинува­чення. Адже в цих творах Косинка викриває пристосуванство і звироднілість самої ідеї більшовизму. Цей мотив був предметом осмислення в багатьох тво­рах 20-х років. До нього зверталися М. Хвильовий, П. Панч, А. Головко, О. Копиленко та ін.

В оповіданні «Анкета» Григорій Косинка зобразив учорашнього бандита Антона Собачку, який втерся в довір'я до нового режиму, став головою сільра­ди й очолив у селі боротьбу з бандитизмом. Люди, правда, не зовсім переконані в тому, що Антон переродився. Дивлячись на його п'яні бешкети й садистську » поведінку в сім'ї, вони говорять: «Бандит був — бандит зостався...», «в банді крутився і тут крутиться...», «Собачка — бандитський намул. Ці 'я якому смерть». Однак зупинити його люди не наважуються, бо, залякані, не раз пересвідчувались, що для кожного, хто не до вподоби, у нього знайдеть­ся куля. «Ваш батько вписує душі, як у граматику»,— каже баба Оксана Антоновим дітям. Вписує — тобто розстрілює. Антон завжди ходить озброє­ним до зубів, при нагоді й без нагоди повторюючи свій девіз: «Плювать мені на людей». Вершини в розвінчуванні Собачки Григорій Косинка досягає в епі­зоді, коли Антон заповнює анкету, яка потрібна головному у полномоченому. На запитання про партійність Собачка відповідає: «Безпартєйний, но чесно прийшов із банди Зеленого к Советской власті, когда сидів чотири міся­ці в особому отделі (і як я тільки свою шкуру спас? От обдурив, а мені тепер однаково — хоч чорту служитиму...) ».

Не важко зрозуміти, що такого «чорта» Собачка знайшов, перейшовши на бік більшовиків, для яких не було нічого святого, людського.

Герой оповідання «Фавст», присвяченого подіям громадянської війни, як і легендарний Фауст з трагедії Гете, шукає істину. Але це шукання закінчується трагічно, бо він гине в більшовицьких застінках. Григорій Косинка переконує, що громадянська війна — одна з найчорніших сторінок в історії України. Про­грами, що здійснювались під прапором радянської влади, дуже дорого обійш­лися українському народові. Та й не тільки українському, оскільки більшовики уявляли собі нове життя не інакше, як режим карцерного типу. Тому в зобра­женому письменником карцері «успішно» конають разом з українцями також поляки, євреї та представники інших національностей. Отже, те, що в більшо­вицьких застінках страждає величезна кількість людей, промовисто свідчить проти комуністичної системи. Письменник ніби оголює вічний «гордіїв вузол» України. Суть того «вузла» втілена в рядку із згаданого в оповіданні вірша: «Сліпе село лютує, а Україна кров 'ю харка». «Фавст з Поділля» — Прокіп Конюшина — уособлює ту «сліпоту». Він один із тих «блудних синів України», які у вирішальні моменти історії такі не можуть знайти дорогу до істини.

Вдумливий психолог, послідовний реаліст, людина, що раз і назавжди від дала своє перо боротьбі за утвердження на рідній землі засад вселюдського гу­манізму, письменник справедливо вважається одним із найталаиовитіших фундаторів молодої літератури України.

Білет № 2