1. Ольга Кобилянська як визначний майстер психологічної прози (на прикладі вивчених творів)

Іван Франко відводив Ользі Кобилянській в історії української літератури вельми почесне місце: на думку дослідника, вона очолила нову школу, що ґрунтувалася на тонкому психологізмі мотивації дій і вчинків персонажів. У творах Кобилянської поведінка людей вперше в українській літературі стала пояснюватися внутрішніми, психічними імпульсами, — перед читачем відкри­валися глибокі таємниці людської душі. Усі ці художні якості індивідуального стилю письменниці втілилися в повісті «Земля» (1902). ,

В автобіографічному нарисі «Про себе саму» Ольга Кобилянська писала: «Факти, що спонукали мене написати "Землю", правдиві. Особи майже всі до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з 'яви-ськом тих фактів, і коли писала — ох, як хвилями ридала!..». Отож в ос­нову повісті «Земля» покладено реальний факт: 1894 року в селі Димці син селянина вбив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину батькову землю.

Дійових осіб і подій у повісті небагато. Мало тут і гострих сутичок між пер­сонажами. Однак сюжет розвивається дуже напружено. Твір одразу захоплює увагу читача, а з кожною наступною сторінкою хвилювання посилюється. Це досягається головним чином глибоким аналізом психології персонажів, майстерним розкриттям їх внутрішнього світу, їх душевних переживань. «Кобилянська,— зазначав Федір Погребеник,— поетеса напруженої думки, глибоких душевних переживань, ліричних настроїв».

Головними дійовими особами твору є заможний селянин Івоніка Федор-чук, його дружина Марія та їхні сини — Михайло й Сава. Значну роль у роз­витку сюжету відіграють образи Анни (коханої Михайла) й Рахіри (коханої Сави). Основною сюжетною лінією повісті є переживання батьків — Івоні-ки й Марії. З цією лінію органічно зв'язані дві інші — кохання Михайла й Анни та Сави й Рахіри.

Івоніка — чесний і працьовитий господар, що невсипущими трудами з дру­жиною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам. Він типовий буковинський селянин кінця XIX століття: «Як я колись замкну очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка — ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її... Вона підпливла нашою кров'ю і нашим.потом. Кожна грудка, кожний ступень може посвідчити, як наші крижі угинаєшся тяжко, дороблюючи її». Івоніка наділяє землю рисами живо? істоти, гово­рить подумки з нею. Старший син Михайло — його гордість і надія, «По всіх селах навкруги немає йому пари — такий добрий»,— говорить про нього літня селянка Докія. _v

Так само прив'язана до землі й дружина Івоніки Марійка. Відмовляючи мо­лодшого сина від його поведінки, мати говорить, скільки праці вкладено в землю: «Лише Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крей-царка ми не дотикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні!».

Письменниця майстерно змальовує діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, люте горе змінило їх, бажання помсти й нена­висть до вбивці охопило їхні душі. Але ж Сава — тепер їхній єдиний син. Івоні­ка блискавично хапає й ховає кулю, що випала з тіла Михайла під час експер­тизи, бо по ній можна пізнати вбивцю. Тужачи за сином, Івоніка знову згадує силу й владу землі: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрали

тебе». І коли Марійка стала ходити по ворожках, щоб дізнатися, хто ж убивця Михайла, [воніка вдруге вдарив її, хоча до загибелі сина й не кивнув пальцем на свою жінку. Вони працювали й далі, не покладаючи рук, бо два рази врік відбувалися величаві посмертні обіди за його душу...

Не однаковими виросли сини Івоніки й Марії.

Михайло — роботящий юнак, який любить і поважає батьків, уміє й праг­не працювати. З образом Михайла пов'язана проблема служби в цісарській армії — чужій, не потрібній і не зрозумілій українцям. Михайло як старший син мусив іти до армії. Це справжня велика драма, яку тяжко переживали батьки й він сам, 3 яким бажанням він береться до роботи на обійсті, коли при­ходить у відпустку. «Михайло пробув уже цілий місяць дома, увихався, як бджола, у всіх закутках господарства, і зробив із нього,— як говорив Івоніка, — чисте дзеркало». Михайло любить землю та працю на ній, але лю­дина для нього — дорожча. Покохавши бідну наймичку Анну, -він ладен відмо­витися від своєї частки землі, якщо батьки, які мріють про заможну невістку, не погодяться на їхній шлюб: «Вмісті живуть люди і без землі. Тяжко жи­вуть вони, це правда, але все-таки живуть». Але зовсім щасливим Ми­хайло почував би себе з Анною, хазяйнуючи на батьківській землі.

Сава, молодший син, не любить землі, цілими днями він вештався лісами й луками з рушницею, вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задово­ленням. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не страшила його. Його стосунки з двоюрідною сестрою, бідною циганкою Рахірою, злодійкуватою й ледачою, — це теж патологічний зв'язок, заснований на гріхові та злі. Рахіра потихеньку призвичаювала Саву до думки, що тільки він один мусить володіти батьківською землею, бо що значить чоловік без землі? Рахіра ненавидить батьків Сави й прищеплює цю ненависть і йому: «Хто тебе більше любить, як я? Вони тебе ненавидять, Саво, вони жалують тобі і кусника хліба, що береш у рот. Вони хотіли б лиш твоїх рук, твоєї праці, а більше нічо­го, нічого}». Вона ЗЯклішає його, ворожить, чародіє: «Тобі паде і земля через мне... Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим, ґаздою!». Сава визрі­ває на братовбивцю. Він одружується з Рахірою, але все це не дало йому ні щастя, ні спокою. «В полі то іноді ніби геть із розуму сходить. Як доба­чить якого зайця, кидає все, хоч би найважливішу й найпильнішу робо­ту, хоч би чужу, хоч би свою — і пускається в погоню за ним. Каже: му­сить його мати...»

Анна, яка одужала після тяжкої хвороби по смерті Михайла'! вийшла заміж, і в неї народився син. Задля нього гарує і працює від рання до вечора, аби здобути засоби до науки для сина — щоб відірвати його від землі.

Так Ольга Кобилянська вирішує проблему влади землі над душею людини.