1. Творчість Василя Стефаника в контексті української та світової новелістики

Творчість Василя Стефаника яскраво засвідчує засвоєння українською прозою найновіших досягнень європейських літератур. Доробок митця утвер­див у нашій літературі такий епічний жанр, як новела.

Новела (to. novella, від лат. novellas — новий) — так само, як і опові­дання, належить до малих епічних форм. Відмінним.для неї є надзвичайна стис­лість у викладі, напруженість сюжету, несподіваність розв'язки. Новелі вла­стиві глибокий психологізм, а також відступи від узвичаєної композиції. Пер­сонажами новел, яких найчастіше один чи два, є люди цілком сформовані, що потрапили в складні життєві обставини. Творцем новели вважають італійсько­го письменника Дж. Бокаччо, автора «Декамерона» (XIV ст.). Неперевершені зразки цього жанру створили в українській літературі В. Стефаник, М. Коцю­бинський, у французькій — Гі де Мопассан, в американській — О. Генрі, Е. Хемінгуей, у російській — А. Чехов.

Василь Стефаник — неперевершений майстер соціально-психологічної новели. З його ім'ям в українську прозу входить така манера письма, яка ха­рактеризувалася пошуками в передачі найтонших, найскладніших порухів душі людини. Письменник художньо осмислював певні сторони психіки людини, як це засвідчує, зокрема, новела «Новина», з різних точок зору, говорив кількома голосами — і від себе, і від імені приголомшеного трагедією села. А новели «Марія», «Сини» переконують у майстерності автора самим компонуванням художньої фрази, специфічними засобами синтаксичної побудови речення, нервовою експресією мовлення передати сум'яття особистості. Не випадково їх автора називають експресіоністом у мистецтві слова.

Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство мо­лодих прозаїків, які ніби засідали «в душ і своїх героїв і нею, мов магічною лам­пою», висвітлювали їхнє оточення. «Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, ні,— зазначав теоретик літератури,— се вже не техніка, се спеці­альна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі*.

Надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологіч­них конфліктів, дух співчуття автора людині, яка страждає під тягарем соці­альної несправедливості, — такі характерні особливості індивідуального стилю Стефаника. У повній мірі вони втілилися в новелі «Новина». Драма­тично-трагічна загостреність конфлікту, психологізм у розкритті внутрішнього світу людини, лірична схвильованість, акцентування характерної деталі, над­звичайна стислість зображення — ось її найголовніші якості.

Тема твору — вбивство батьком своєї дитини — була взята Стефаником з самого життя. Головну увагу в новелі письменник зосередив на Психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Порушуючи усталені прийоми композиції, Стефаник першою фразою повідомив про страшну новину дітовбивства, інак­ше кажучи, розпочав твір з розв'язки, бо для нього було головним вмотивувати злочин батька. Власне, сюжет новели й оснований на показі тих змін, що від­буваються в психіці селянина.

Виявляється, що Гриць страждає з недоглянутими дітьми вже два роки. Ні­хто йому не допомагав у біді, не цікавився його життям. А було воно нестерпним, минало в голоді й холоді. Про це переконливо свідчать художні деталі, які несуть значне емоційне навантаження. Коли батько кинув дітям шматок хліба, вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.

Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство про­низала страшна думка: «Мерці». Його аж холодним потом обсипало, на груди ніби хтось поклав важкий камінь. Тепер нав'язлива думка про мертвих дітей Не полишає батька. Він ревно молився; боявся заходити в хату, від журби аж по­чорнів, О'Іі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди. Як бачимо, інша деталь — важкий камінь — стає визначальною вже в характеристиці селянина.

При зіставленні реальної події з її художнім осмисленням стає помітною глибина художнього узагальнення конкретних фактів. Новеліст пояснює тра­гедію безпросвітністю голодного існування бідняка, акцентує на тому, що від холоду батько з дітьми рятувався тільки на печі. Та найголовнішим є показ мо­ральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину.

v Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з дітьми надвір. Довгий огневий пас пік у серце й голову, камінь да­вив на груди, він скреготав зубами, аж гомін лугом розходився. Кинувши дитину в річку, він відпустив старшу Гандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.

Так на двох сторінках розкрито людську трагедію, яка хвилювала й хвилю­ватиме всіх, хто ознайомиться з новелою.