1, Взаємини людини й суспільства в повісті Івана Франка «Перехресні стежки»

Повість «Перехресні стежки» Івана Франка датують 1900 роком. За жан­ровими особливостями її визначають як суспільно-психологічну. Дослідники літературної спадщини Франка наголошують на поєднанні у творі традицій ідеологічного роману та повісті, що склалися в українській літературі під.впли-вом І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, з елементами психологічного роману Достоевського. Історія взаємин головного героя «Перехресних стежок» — «русина», «мужичого» адвоката, радикального діяча Євгенія Рафаловича з його колишньою коханою, з селянами й польською адміністрацією стано­вить зовнішній план твору, який відбиває й персоніфікує ті випробування, які доводиться переживати новому поколінню радикальної інтелігенції. Досить широкий суспільно-психологічний контекст розгортається на основі свідомих і несвідомих сумнівів і страхів головного Герой, а також тих соціальних контрас­тів, до яких він причетний.

Звертає на себе увагу багатоаспектність і символіка епічної структури по­вісті. Вона набуває майже поліфонічного звучання завдяки переплетенню різ­них сюжетних ліній і кількох життєвих історій. Важливу роль тут відіграють психологічні.передчуття героя, його пам'ять, спогади. Франко звертає особли­ву увагу на ірраціональну природу суспільного життя. Власне, підсвідомі чин­ники й визначають значною мірою колізії характеру головного героя. Проте варто підкреслити, що досвід персоніфікації суспільних явищ не був для Фран­ка першою спробою. Вже в ранніх повістях і романах — таких як «Boa constrictor*, «Борислав сміється », письменник вдався до уподібнення суспіль­ного процесу до машини, якії загострює контрасти життя, викривлює суб'єктивну свідомість, отруює її маніакальністю, садизмом, наповнює апо'ка -ліптичним змістом. Ці думки доносять до читача новітні форми образотворен -ня, покликані справляти вплив на психіку. «Перехресні стежки» — твір ідео­логічний, що відбиває психологію «кінця століття». Пройнятий напруженим і хворобливим психологізмом (чекання Барана на пришестя Сатани), він пере­гукується з анокаліптичними настроями романів Ст. Пшибишевського («Діти Сатани»).

Ось чому повість визначають як твір ідеологічний, ідеологія якого не декл­арована, не" афішна, а глибоко психологічна, адже нею перейняті всі образи й герої твору — психологічні відбитки «кінця століття».

Повість «Перехресні стежки» переконливо свідчить, що Франко добре знав життя і настрої різних верств населення свого краю, з однаковим інте­ресом вивчав проблеми різних соціальних і національних груп населення Гали­чини. Як людину, яка до останку віддавала себе служінню народові, його зав­жди непокоїло: як і чим допомогти простому людові, як навчити його захищати свої права, власність, людську гідність? Тому в центрі подій твору він ставить саме юриста, правника.

В одному з епізодів повісті головний персонаж Євгеній Рафалович зустрі­чає на лісовій дорозі старого селянина, що заблукав у лісі. Після того, як селя­нин розповів про свої мандри. Рафаловичу спало на думку «дивне порівняння»: «...чи ж се не символ усього нашого народу?». Змучений важкою долею, він блукає, не можучи знайти свій шлях, і стоїть, мов заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим «.../ не знає, куди йому йти...». «Хто то вка­же тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе? — зітхнув Євгеній».

Це питання, власне, і є головним у «Перехресних стежках». Тому, ма­буть, і можна припустити, що письменник хотів показати знедоленим шляхи захисту своїх прав. Головну роль у цьому, на думку митця, має зіграти народна інтелігенція — діти трудящих, які зусиллями своїх батьків і волею долі зуміли здобути освіту й досягти певного соціального становища. Представником цих освічених людей з народу і є у творі Євгеній Рафалович.

Молодий адвокат Рафалович, який уже мав авторитет досвідченого прав­ника, потрапляє в маленьке провінційне містечко, де панують свої закони, сто­сунки між людьми, мораль. Євгеній мав шанс зробити блискучу кар'єру, стати людиною багатою, «своєю» в товаристві місцевих тузів. Однак він, уважно прислухаючись до їхніх настанов і порад, діє так. як велить йому власне сумл­іння, бо має глибоке переконання: саме він повинен бути оборонцем прав нуж­денного і зневаженого трудящого люду.

Освіта далась йому нелегко. Батьки не були заможними, та хлопчик ще в юні роки подавав надії, а потім у Львівському університеті одержав «степень доктора прав». Вразлива, тонка душа змалку відчувала відразу до всякої не­справедливості й жорстокості. Рафалович сформувався як розважлива, помір­кована у вчинках, чесна й відповідальна людина. «Селяни горнулася до нього зі своїми кривдами і жалячи...». Молодий юрист мав національну гідність, документи вів лише українською моеіою. мовою свого народа виступав у суді, хоч багатьом це не подобалося. Він діяв без зайвого галасу, але впевнено. Був добрим психологом, розпізнавав, де порядна людина, а де підла, остерігався балакунів, псевдопатріотів. Про чесність Євгенія з самим собою, його плани й роздуми про майбутнє свідчать його слова: *<Яке ти маєш право бути віль­ним, коли твій народ у неволі?..»

Ключем до характеристики головного персонажа є слова: «Вихований, ви­годувати хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю пра­цею, своєю інтелігентністю відплатитися йому». Так міркує Євгеній Рафалович. У цьому переконаний і автор, який вважає, що інтелігенція по­винна допомогти народові боротися з насильством і жорстокістю, допомог­ти вибратися з нужди і піднятися з колін.