1. Михайло Коцюбинський як майстер імпресіоністичної психологічної новели

Павло Тичина називав ім'я Михайла Коцюбинського порядз іменами Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, бо, за його словами, «щодо краси й глибини творів іншого письменника такого ми не знайдемо». Особливою привабливістю й свіжістю визначаються ті твори Коцюбинського, які написані в імпресіоністичній манері. У зв'язку з цим учений-літературознавець Сергій Єфремов писав: «Про зрілість його (Коцюбинського) у повному творчому ро­зумінні цього слова можна говорити тоді, коли він почав писати в імпресіоні­стичному стилі».

Імпресіонізм (від франц. impression — враження) — напрям у мистецтві та літературі останньої третини XIX — початку XX ст. Виник у французькому живописі. Назву дістав після виставки 1874 р., на якій експонувалася картина К. Моне «Імпресія. Схід сонцям. Французькі художники-імпресіоиісти брали для зображення якусь мить часу, мить життя і відображали її в найсуттєвішому вияві. Головним для них була не сама дійсність, а її вплив на емоційний стан людини, те враження, яке вона викликала вїїдуші. Тому імпресіоністи не дета­лізували дійсність, а відображали її в загальних рисах і контурах. Під впливом живопису імпресіонізм поширився і на інші види мистецтва: скульптуру (О. Роден), музику (К. Дебюссі, М. Равель, І. Стравінський), літературу (брати Гонкури, Гі де Мопассан, А. Чехов, І. Бунін та ін.). В українській літературі ім­пресіонізм заявив про себе у творчості М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Г. Косинки, частково М. Хвильового, В. Виннпченка, А. Головка. Узявши вра­ження за основний об'єкт зображення, імпресіоністи збагатили літературу по­глибленим психологізмом у змалюванні образів, відтворенням найтоншихзмін у настроях людини і природи, ліризованим психологічним пейзажем, розмаї­ттям і новизною художніх засобів і прийомів (внутрішній монолог, промовиста деталь, зорові й слухові образи, лаконізм фрази тощо).

М. Коцюбинський почав писати в імпресіоністичному стилі від 90-х років XIX століття, пройшовши складний шлях стильових пошуків. Опанувавши за­садами імпресіоністичного письма, митець виробив свій неповторний стиль. Детальні реалістичні описи поступаються в нього лаконічним штрихам, окре­мим деталям, неконкретизованим натякам чи й взагалі розмитим у конту­рах плямам. Зовнішнє життя, тобто події, поступається внутрішньому — життю душі й серця ге роя. Тобто зовнішнього, подієвого сюжету в новелах М. Коцюбинського, здебільшого, немає. Предметом зображення стає те. шо діє­ться в Душі героя, в його голові та серці. Враження від навколишнього світу, матеріалізовані в почутті, настрої, переживанні,— ось що становить орга­нізуючий центр новелістики М. Коцюбинського-імпресіоніста. Для відобр­аження психологічних станів ліричного героя, його почувань і настроїв, автор послуговується найрізноманітнішими зображальними засобами і прийомами. Особливо велике функціональне значення має внутрішній монолог героя, що часто нагадує потік свідомості— аморфний, хаотичний, переданий натуралістично.

Цій самій меті служить ліризація оповіді. Найбільш помітна вона в описах природи. Пейзажі відображають не лише красу навколишнього світу, а й складне внутрішнє, життя героїв, їх настрій і почуття.

Усі ці риси якнайповніше втілено в новелі «Intermezzo», створеній 1908 року.

Сюжет новели можна переповісти одним реченням. Ліричний герой, ми­тець, утомлений життям і людським горем, хоче втекта від усього, відпочити, зустрітись і побути наодинці з природою, забути про все, розкошувати серед навколишньої краси, але не може жити без людей, бо йому болить чуже горе, яке входить до нього в душу і не дає їй збайдужіти, очерствіти, скам'яніти.

Бажання ввійти, полинути у безлюдні зелені простори заволоділо персо­нажем, але тягнулася за ним з міста невидима залізна рука. Врешті — свобода. Та чи це справді так? А все навколишнє: кімнати великого будинку, меблі, люстра — не людська творчість, не часточка душі людини? Справді, хіба мож­на втекти від людей?

Сім частинок твору цілком присвячені проблемі митець і природа, людина і природа. Чарівним_чи словесними пейзажами, що створені імпресіоністичними зоровими й звуковими образами (звуками зозулиного «контральто», боже­ственним співом жайворонків, що тягнули від землі до неба невидиму струну), автор хотів довести, що людина серед природи стає чистою, відкри­ває своє серце для краси, правди і добра. Тож на першому плані не сама при­рода, яку спостерігає ліричний герой, а його душа, що сприймає (або не Сприймає) довкілля. Тому й серед «дійових осіб» новели не лише сонце, зозу­ля, жайворонки, а й такі, як.иоя утома, людське горе. 1 всі вони символізу­ють настрій, переживання героя.

Розкошування серед чарівної природи було недовгим, бо саме серед цього зеленого безмежного моря степової краси ліричний герой таки зустрівся з лю­диною — із звичайним мужиком. «Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню».

Розповідь була вражаюча, сповнена жорстокої правди. На інших зглянувся Бог, і гарячка подушила дітей, а в нього аж п'ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна. Хотіли мати землю, то й мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру. Люди стали жорстокими (Ходим між людьми, як між вовками). Та й сам оповідач-селянин ріклупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду... А найжахливіше те, що цей звичайний мужик розуміє причину людської ницості: «Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?».

Розповідь селянина викликає гнів і обурення ліричного героя. Він більше не може і не хоче залишатися на самоті. Гармонія природи, яка пробудила в ньому потребу в спілкуванні з людьми, сприяє ще більшій чутливості до чужого горя, народжує бажання бути в перших рядах борців проти насилля і зла. Тому рефреном звучать у новелі слова «Говори, говори...'. Це не стільки звернен­ня до селянина, скільки наказ собі слухати і пройматися болями народу. ., Інтермеццо ліричного героя тривало недовго, воно було тимчасовим пе­ріоде!! у його житті. Але цей відпочинок наодинці з природою дав можли­вість йому переконатися, що людина, а тим більше художник, не може відо­кремлювати себе від проблем світу. Тільки в житті серед людей і для людей є сенс. У цьому ідея твору.