1. Проблема вибору життєвого шляху героями роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика

«Проблеми внутрішнього життя, переживання душі людської цікавлять цього письменника,— говорив про Панаса Мирного Сергій Єфремов,— і не етнографія, не зовнішні обставини, не природа в її показних формах, а люди з усіма людськими рисами стоятьу нього на першому плані». Показовим щодо цього є роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — перший зразок соціально-психологічиого роману в українській літературі, перший роман з народного життя, у якому, за визначенням Івана Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито соціальну дійсність у всіх її суперечностях, показано, як соціапьно-економічні умови, конкретне життєве середо­вище формували характер особистості, зумовлювали її поведінку, визнача­ли життєвий шлях.

Роман продовжив низку творів, у яких головним мотивом є активне шукан­ня правди разом із протестом, бунтом проти того соціального укладу, шо, за влучним висловом Сергія Єфремова, правді не тільки не сприяє, а навпаки скрізь саджає кривду на покуті й допомагає їй верховодити в житті. Фігурою, що над усе прагне правди, проте, не знайшовши нічого, гине, є Чіпка. Цей ге­рой став найяскравішим прикладом типу людей, названих пропащою силою. Сповнений найкращих намірів, Чіпка якось непомітно для себе заплутався в нетрях життя, загруз у драговинні суперечностей і всю енергію свою, розум і хист віддав справі нерозумного протесту. Роман задуманий як широке полотно. Автори починають здалеку, показують, якою духовною спадщиною наділили головного героя предки, на якому соціальному грунті він виріс. Змалечку вже прокидалася невеличка злість в його невеличкому серці і разом з питанням «де правда?» та браком відповіді на нього росла-виростала у велику злість у великому серці. Не знайшов Чіпка жаданої правди ні в громаді, ані в держав­них установах, ані в родинному житті, «Немає тепер нічого, ані-ні, — каже він після однієї зі спроб знайти правду. — Пропало, все пропало! І добро, і душа пропала, бо немає правди на світі». Коли цей етичний нігілізм міцно вкорінюється в душі, то й шукання правди помалу-малу набирає тільки нега­тивних рис, обернувшись на самий протест проти кривди, на помсту кривдни­кам, що розростається в принципове нехтування всього громадського ладу: «Коли є правда, то для всіх хай буде рівна; коли нема, то всім нема!..». Соціально-державна кривда розростається в Чіпки згодом у якусь абсолютну кривду, що запанувала над усім світом: «Куди не глянь, де не кинь, — каже він, -— усюди кривда та й кривда! Коли б можна — ввесь би цей світ ви­полов, а виростив новий! Тоді б, може, й правда настсма!». До такого максималізму виросла невеличка колись злість. Нахил до протесту, спричи­нений самою злістю й керований етичним нігілізмом, робить із Чіпки зло­чинця, бунтівника проти всіх норм ненависного ладу, не розбираючи між ними. «Хіба ми ріжемо? — виправдовується він, — ми тільки рівняємо багатих з бідними». Чіпка гине не тільки фізично: він — а це значно страш­ніше — гине морально, і питання, що ним опекла його востаннє нещасна жін­ка «так оце та правда?» — було найстраїш-ііш'им йому іспитом і найважчим осудом. Нігілізм не зродив нічого.

Інший життєвий шлях, але теж далекий від щастя, обирає ровесник Чіпки, найближчий приятель його дитячих літ — Грицько. Круглий сирота, він у ди­тинстві випив добрий ківш лиха. Зростав без материнської ласки й батькової підтримки, піднімався на чорних, як земля, сухарях — тій мізерній платні, що перепадала йому від сільської громади за догляд овець.

На відміну від Чіпки, котрий вже дитиною задумувався над причинами люд­ської недолі, Грицько не обтяжував себе такими питаннями. Коли підріс і дове­лося розпрощатися з вівцями, парубок, скинувши через плече косу, а за спи­ною — торбину з сухарями,лихеньку свитину тане кращі й чоботи, по­тягнувся з іншими бідарями на заробітки в південні едепи. Грицька в злигоднях підтримує бажання стати господарем. Міряючи босими ногами курні заробіт­чанські шляхи, він переносився уявою в майбутнє, де бачив власну хату теплу.

Наймит важко працював, випускав косу з рук тільки для обіду й сну. Зем-ляки-піщани насміхалися з його ретельності, та Грицько не пішов восени, як усі, додому, а став у Херсоні підробляти розвантажуванням барж, косив оче­рет, збивав копійку до копійки й наступного літа, повернувшись до рідного села, придбав садибу, город. Тепер Грицькові хотілося б до свого добра при­точити ще й жінчине, однак багатир, до дочки якого він сватався, теж думав мати зятем не простого козака. Невдача охолодила запал хазяйновитого парубка, і він одружився з рівнею собі, працьовитою дівчиною Христею.

Впадають в око її такі риси вдачі Грицька, як байдужість до долі інших, егоїзм, намагання не втручатися в небезпечні справи. Віч не прийшов на допо­могу Чіпці, щоб вирятувати з рук карателів діда Уласа. Більше того: він зне­важливо ставиться до катованих москалями селян (Важко парять бісових маштахів!), бо кріпаки, мовляв, — це злодії, ледацюги, п'яниці.

Можна по-різному пояснювати причини духовної ницості героїв роману «Хіба ревуть воли, як ясна повні?». Хтось, певно, вирішальним вважатиме не­справедливий суспільний лад. Проте, очевидно, коріння проблеми в іншому. І не тільки в одвічних загальнолюдських принципах, сконденсованих у біблійних за* повідях. хоч їхній примат незаперечний. Зважмо на те, що в романі йдеться про українців — народ, позбавлений власної державності, розшарпаний і розшма­тований між імперіями, уярмлений і перетворений на рабів. Загальновідомо, що ніщо так не деморалізує людину, як рабство. У зв'язку з цим один із дослідників твору писав: «Саме духовна анемія робила вчорашнє козацтво "пропащою си­лою", і воно, подібно до Чіпки, або вдавалося до анархічного бунту, деградувало до антисоціальної діяльності, або, як мати Чіпки та Галя, сублімувало енергію лише на збереження сім'ї, пристосовувалося до обставин».

2. Людина, природа, Всесвіт у збірці «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Прочитати напам'ять вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...»

Перша поетична книжка Павла Тичини, що вийшла друком 1918 р,, отри­мала назву «Сонячні кларнети». Образ-символ сонячних кларнетів якнай­краще втілює сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на син­тез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами,Всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішомуїі значенні. «-Душа моя сонця намріяла»,— освідчується Тичина, і цей образ як наскрізний у поезіях збірки є ключем для розуміння самобутності його стилю.

Під впливом вірша Миколи Вороного «Блакитна панна» з'явилася пое­зія «Арфами, арфами ...», і все ж є багато відмінного між цими творами. У Миколи Вороного наявний зовнішнії"! опис Весни, яка лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах; вона нагадує «Блакитну панну». Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ■ ритмічний малюнок. За тонким спостереженням літературознавця, «Арфами, арфами» — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізва­лись далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі: Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...

Усі чотири строфи цієї поетичної перлини наснажені світлим оптимістич­ним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується самобутнім ритмічним ладом, вишуканістю строфічної побудови, яскравою метафоричністю, «дзвоном» асонансів й алітерацій.

Стану я, гляну я —

Скрізь поточки, як, дзвіночки, жайворон як золотий

З переливами:

Йде весна

Запашна.

Квітами-перлами

Закосичена.

Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бен­тежне очікування нового, невідомого характеризують й ініщ поезії книжки — «Закучерявилися хмари», «Гаї шумлять», «Десь надходила весна», «Цвітв моєму серці», «Не дивися так привітно». Вони запам'ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність орга_ні_ЧНо єднається з колористикою. А головне: такі образи розкривають порухи ду_Ш( людини:

Десь надходила весна... — Я сказав iQ- щи весна!

Сизокрилими голубками

У куточках на вустах

їй спурхнуло щось усмішками —

Й потонуло у душі...

( «Десь надходила весна,..») Пейзажно-інтимналірика книжки напрочуд національна: в ній повнокров­но буяє саме українська природа — жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо коли йдеться про зародження чи розквіт найсвіт­ліших людських почуттів. З небагатьох мікрообразів вимальовується виразна живописна картина: Квітчастий луг і дощик золотий, а в далині, мов аква -релі, — примружились гаї, замислились оселі...(«Квітчастий луг»).

Так написати може тільки поет, обізнаний з таємницями малярства: Тичина виявив себе і на цій ниві мистецтва. Його поетичні образи позначені метафо­ричністю й асоціативністю саме в дусі українського художнього мислення. У Тичини горяпгь світи, біжать світа музичною рікою; Д^він гуде — ізда-леку. Думки пряде над нивами. Над нивами-приливамц, купаючи мене, мов ластівку; Гасне день, облітає, мов мак; Гей, над дорогою стоїть верба, дзвінкі дощові струни ловить; День біжить, дзв_Єнить-сміється, перегулюється. Якмитець-новатор, поет творчо використовує досвід євро­пейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображальні засоби. Тоді у створенні художньої картини важливу функцію відіграє символічно імпресіо­ністична образність. Так, образ дощу окреслюється такими асоціаціями, як Л на воді в чиїйсь руці гадюки.пнуться; Війнув, дихнув, сипнув пшона] і за­скакали горобці; Спустила хмарка на луги мережані подолки (<• Дощ»). А чарівна картина згасання дня передається образом Коливалося флейтами там, де сонце зайшло (ж Пастелі»).

Ви знаєте, як липа шелестить...

Ви знаєте, як липа шелестить

Ви знаєте, як сплять старі гаї? -

У місячні весняні ночі? —

Вони все бачать крізь тумани.

Кохана спить, кохана спить,

Ось місяць, зорі, солов'ї —

піди збуди: цілуй їй очі,

«Я твій», —десь чують дідугани.

Кохана спить...

А солов'ї!

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Та ви вже. знаєте, як сплять гаї!

Білет № 4